«Церква — це не фірма з надання послуг», — о. Павло Гончарук

Отець Павло Гончарук розповів про Церкву і гроші, інтенції на Месу та стосунки настоятеля з парафіянами.

Християнство це жива віра живих людей у Живого Бога. Це люди, які збираються у храмі, щоб  творячи спільноту, разом здобувати Царство Небесне. На чолі спільноти стоїть священик і саме він є тією особою, яка допомагає всім наблизитись до Бога, знайти Його, чути та розуміти Його Слово, приймати Христа у Таїнствах. Ця непроста місія часто пов’язана із труднощами різного типу та складності, адже священик часто змушений виконувати багато різних функцій. Проте, одним із ключових завдань, які ставить перед собою кожен парох, є побудова такої парафіяльної спільноти, таке її формування, щоби кожен почувався відповідальним за її розвиток і зростання  у всіх площинах — як духовній, так і матеріальній.

Сьогодні CREDO пропонує вашій увазі розмову із о. Павлом Гончаруком, настоятелем парафії Святого Архангела Михаїла у Дунаївцях. Священик ділиться своїм досвідом того, як перетворити парафію на родину із почуттям взаємної відповідальності, як долати труднощі та не боятися порушувати делікатні питання.

— Отче, Ви настоятель великої римо-католицької парафії. Що це означає в реаліях України, які це числа?

— Це 1500 парафіян, у неділю це 800-900 осіб, що приступають до Святого Причастя.

— Така кількість активних вірян — це благословення, але також і свої труднощі. Однією з них є практика вичитування перед Святою Месою довжелезного списку молитовних намірів парафіян.

— Вичитування намірів часами перетворювалися на довжелезні літанії. Хоча я особисто думаю, що причина не читати наміри зовсім не у тому, що вони займають час, а у тому, щоб Меса починалася у визначеній годині. Якщо це 10, то так і має починатися. Люди собі планують час після Меси і повинні знати, на що розраховувати.

Коли я прийшов у Дунаївці, там практикувалося вичитування намірів на початку Меси і часом їх було справді дуже багато. Проте мені найбільше не сподобалось духовне приготування до Літургії, яка є найбільшою молитвою для нас християн. Сам Христос стає посеред нас і в особі священика єднає нас із Отцем, наближає нам небо. Священик це Alter Christus — другий Христос, який наміри, що має у своєму серці, передає до Серця Христового. Це важлива подія, яка вимагає тиші, задуми, зосередження уваги на тому, що зараз буде відбуватися. Треба подумати про те, що зараз мені буде говорити Бог у Першому читанні, Другому, в Євангелії, що Він скаже мені у проповіді. Це час, коли треба пожертвувати Богу свої думки, свої справи, подумати про які переміни буду просити Його, про що буду говорити з Ісусом, коли прийму Його до свого серця, про те, за кого буду жертвувати цю Святу Месу. Це приготування повинно початися ще з дому, вже тоді людина повинна підготувати свої прагнення та думки. І от коли приходить людина на Службу Божу і починає слухати монотонне вичитування, швидке, часом плутане, не завжди виразне, часом з перекручуванням прізвищ чи імен, бо хтось незрозуміло написав, тоді гаситься цей дух, він наче розбивається. Тому, на мою думку така практика не сприяє ані тим, хто прийшов на Месу, бо це стає причиною подразнення, адже людина прийшла молитися, а не слухати імена і прізвища, а також і тим, хто ці наміри молитовні написав, адже вони вичікують і вслуховуються чи прочитали їхній намір, чи не перекрутили імен та прізвищ. Саме тому я вирішив змінити цю практику.

— Яким чином вам вдалося переконати парафіян, які звикли до роками усталеного порядку, що прийшов час змін?

— Я пояснив це людям так: священик, який служить Святу Месу повинен мати намір відслужити її у тих інтенціях, які були подані людьми. І для кращого розуміння подав їм такий приклад, який повинен був їм допомогти краще зрозуміти, що насправді важливо – якщо я зачитаю, що ця Меса буде відслужена за Івана, але сам особисто не буду мати наміру за нього її служити, то зачитування не рахується. Це справді так є і нас так вчили, що якщо забути пробудити у серці намір, тоді треба буде служити Месу у цьому намірі ще раз. Суть у тому, що я, як священик, який служитиме Святу Месу, повинен мати намір зробити це за тих осіб. Крім того, Бог знає і бачить ваш намір, знає за кого ви просите, знає потреби. І ми довіряємо Богові, знаємо, що Він все бачить і все знає, і що приймає молитви священика за тих людей, за яких ви просили.  Якщо хтось вважає, що не зачитані вголос наміри недійсні, тоді виникає питання до людини – Богові треба то зачитати? Це питання віри в Бога.

— Спрацювало?

— Так, ці аргументи подіяли і тепер я не маю проблем із тим, щоб перед початком Святої Меси сказати, що ця Літургія буде у намірах, які були складені у сакристії, за здоров’я та потрібні благодаті для живих. Таким самим чином молимося за померлих. Тоді пробуджую у серці прагнення служити Месу за цих людей, у їхніх намірах.

У будні дні є можливість Святої Меси в індивідуальному намірі. У п’ятниці молимося за померлих. Тоді зачитування триває до  5 хвилин, а якщо довше, тоді робимо згідно встановленої практики – загальне оголошення. У листопаді маємо звичай, що цілий місяць 30 днів служимо за померлих і тоді всі знають, що будемо зачитувати всіх поіменно, готуємося до того, роздруковуємо прізвища і тоді всі терпляче вислуховують.

— Не було бунтівників?

— У моєму випадку лише дві особи не відразу погодилися і з наведеними мною аргументами, але ми швидко це прояснили і більше таких проблем не виникало. Адже головний аргумент – це питання віри у Бога, який все знає і бачить наміри наших сердець.

Тут ще важливий елемент участі у Святій Месі тих людей, які подають наміри. Їхня молитва дуже важлива. То не може бути так, що хтось прийшов, дав за когось на Службу і все – тепер це справа священика. Ні. Це не звільняє людину від необхідності молитися самому, приймати Святе Причастя за ту особу і розмовляти про неї з Ісусом. Це має бути особисте занурення серця у молитву на Святій Месі.

— Є ще одне не менш делікатне питання, яке важко піднімати — це гроші у Церкві.

— Там, де є гроші, там завжди є якісь підозри. Але Церква — це не організація, це не фірма з надання послуг. А храм, то не є приватний кабінет ксьондза, де він заробляє гроші, але це місце, де збирається спільнота, якій він служить. Це дім, де збирається сім’я, у якій кожний має своє служіння і для того, щоб цей дім міг існувати, потрібні кошти. Звісно, якщо у когось буде достатньо віри, щоб храм міг від неї світитися, то за електрику вже можна буде не платити. Якщо у найближчому часі вигадають щось таке, щоб священик не повинен був одягатися, їсти, лікуватися, тоді гроші також стануть зайвими. Проте, до того часу, треба купувати хліб та одяг, часом відвідувати лікарів. І виникає питання – якщо священик присвятив усе своє життя служінню людям та Церкві, щоб допомогти отримати  прощення від Бога у Таїнстві сповіді, щоб допомогти прийняти Христа у Святому Причасті, щоб вчити дітей, давати шлюби та проводжати в останню путь — то чи ж не справедливим та моральним буде дати йому кошти, щоб він міг купити собі хліб? П’ята церковна заповідь нам каже, що віряни повинні дбати про потреби Церкви.

Кошти на своє утримання священик має зі свого служіння. Добровільні пожертви, які складають віряни у розмірі одноденного заробітку записуючи свої молитовні наміри на Святу Месу — це якраз ті гроші, які священик отримує на власні потреби, а ті гроші, як парафіяни кладуть на тацю, призначаються на потреби храму: світло, опалення, працівників, ремонтні роботи.

— Отже, варто чітко сказати, що немає визначених «тарифів», адже ми не оплачуємо послуги, а складаємо пожертву?

— Звісно! Кожна людина сама визначає, яку суму може дати і якщо немає грошей, то за неї все одно будуть молитися. Але є така цікава річ, що на поминальне застілля люди часом навіть кредити беруть, щоби все було «як у людей», щоб потім не пліткували і не обговорювали, але на Святу Месу давати кошти вважають несправедливим.

Отця Станіслава Кшишковського якось запитали, по чому визначається віра людини, і він відповів дуже просто: по жертовності. Не йдеться про кошти, але про те чи я можу пожертвувати свій час на якесь служіння – прочитати читання під час Меси, чи прибрати територію, чи в інший спосіб причинитися до розвитку парафіяльної громади. Готовність давати щось із себе свідчить про свідомість приналежності до Церкви і про мою участь у житті Церкви. Але якщо наше ставлення лише споживацьке, то час замислитись над тим, хто я у цій спільноті? У людини, яка хоче лише брати, будуть тільки претензії, невдоволення, обурення, завжди буде щось не так.  Потрібно заохочувати людей до жертовності, до участі у житті спільноти.