Виходячи зі слів із книги Второзаконня (пор. Втор 32, 33) понтійський монах Евагрій визнає гнів за «вино драконів», тобто демонів. Гнів — це їхня особлива риса (пор. Про практику, 6).
Хто схильний до гніву, той наслідує злих духів. У коментарі до Книги Приповідок він пише: споживання вина веде до непоміркованості, як гнів, що також «не знає міри». Сп’яніння поволі, підсилюючи емоції, затьмарює розум і ослаблює волю, схожі наслідки викликає гнів.
Евагрій описує прихований прояв гніву, який охоплює пустельника. Це демон гніву «вдає, що деяких батьків, приятелів або родичів мучать злі люди, пробуджуючи гнів у серці пустельника, аби той кричав або чинив щось зле тим, хто з’являється в його уяві» (Про різні види злих думок, 16).
Незалежно від причини гніву (він може виникнути в серці людини чи завдяки зовнішнім подразникам) його появі сприяє слідування за негативними думками, які часто навіть можуть не мати реальних підстав.
У більшості випадків джерелом нашого гніву стає уявна кривда, вчинена нам чи нашим близьким. Ми можемо вибачити якусь помилку ближнього, якщо не зосереджуємося на ній, а постійне роздумування над нею врешті‑решт призведе до загострення відчуттів.
Згадуючи стародавню етичну думку, Евагрій описує гнів як «жагу помсти», що її відчуває навіть лагідна душа, яка — як читаємо в коментарі до Книги Псалмів — «понад міру прагне помсти». Це класичне визначення показує, що бажання помсти цілком природне.
Чимось природнім є також смиренність і внутрішній спокій, які тримають таке бажання під контролем розуму та волі. Гнів як вада, а не швидкоплинне відчуття, нищить природній порядок речей, порушуючи певні межі. Те, як це відбувається, — окрема тема. Кожен, хто пережив надмірний гнів, розуміє, про що йдеться: сильний вибух емоцій, можливо, злий вираз обличчя, нервова жестикуляція, розпалені гнівом думки, образливі слова та дії.
Які наслідки гніву?
«Гнів — це божевільна пристрасть, і тих, які вже його пізнали, легко псує. Він перетворює душу на дику тварину та спонукає її ховатися від усіляких зустрічей. […] Воду розбурхує подув вітру, а гнівливу людину — нерозумні думки. […] Туман, що стелеться, затьмарює сонце, а думка про помсту — самотній розум. […] Очі людини гарячкуватої неспокійні та налиті кров’ю, вони — провісники розгніваного серця. Обличчя терпеливого спокійне, а очі приязно дивляться вперед» (Про вісім духів зла, 9).
Евагрій говорить не так про зовнішні прояви гніву, як про його внутрішній образ. Постійний гнів, що переходить у постійне роздратування, образи, претензії, —знищує духовно, ізолює, позбавляє спокою та ясності мислення. Гнів людини відображається на її обличчі.
Евагрій часто наголошує, що гнів, як і інші пристрасті, стає на заваді «чистій молитві».
Бог уникає «серця, що пам’ятає кривду, як добропорядна людина дому з поганою славою» (Про вісім духів зла, 10). Критикуючи гнів, Евагрій показує протилежну поставу та допоміжні засоби боротьби з ним. Практика смиренності й мужності стає найкращим способом втамувати бурхливі емоції. «Бурхливий гнів заспокоять спів псалмів, терпіння та милосердя» (Про практику, 15). Письменник радить читачеві: «Відхили гнівні думки від твоєї душі, а запальність нехай не живе у твоєму серці, тоді ти не відчуєш спокуси під час молитви» (Про практику, 10). Залишається слідкувати за своїми думками, щоб їх не полонила тривала злість. Молитва чинить серце лагідним і сумирним.
«У цьому й чеснота лагідної людини, що з любов’ю проявляє до брата великодушність та бореться проти злої думки. […] Якщо ти маєш фундамент, міцно утверджений в любові, — на неї звертай свою увагу, а не на свого кривдника» (Трактат до Евлогія, 10).
Нам слід бути рішучими і войовничими у боротьбі зі злом, а не з нашими ближніми. Ми не повинні жалкувати про те, що були терплячими стосовно них, навпаки: наша нетерплячість обтяжує сумління.
Переклад: Мирослава Сиваківська для CREDO за матеріалами: Deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
