12 вересня 2018 р. Інститут родини та подружнього життя УКУ відзначив 20-річчя своєї діяльності. З нагоди святкування відбулась дискусійна зустріч «Сім’я: особливості сьогодення».
Засновник і перший директор Інституту Юрій Підлісний розповів про його постання: «То був липень 1998 року, відбувався Собор УГКЦ, присвячений мирянам. Шестеро колег, серед яких був і я, повернулися з навчання з Ліхтенштейну і шукали праці. Під час Собору, в перерві між засіданнями, до мене підійшли владика Борис Ґудзяк та о. д-р Михайло Димид. І кажуть: ми вирішили засновувати два Інститути — екуменічних студій та родини. Що думаєш?»
Уже за кілька місяців Юрій Підлісний роздумував над концепцією і напрямками діяльності Інституту родини та подружнього життя. Перше видання, яке побачило світ за сприяння працівників, — «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю». Серед діяльності Інституту: навчальні курси, наукові конференції та семінари, вишколи, тренінги з природного планування сім’ї, студентський рух «За життя». Тепер цей Інститут очолює Олеся Кука, яка продовжує діяльність засновника й шукає нові підходи для популяризації сімейних цінностей серед молоді.
Святкування 20-річчя Інституту продовжується, і розмову про актуальність теми сім’ї та сучасні акценти в душпастирстві родини ми ведемо з владикою Борисом Ґудзяком, президентом Українського католицького університету, єпископом єпархії святого Володимира Великого у Парижі.
«Я син батьків, які втікали від бомб, син чоловіка, чиї батьки поховали восьмеро дітей. Мій батько — єдина дитина, яка пережила той трагічний період. Сім’я матері також скалічена воєнними подіями. Я виростав тоді, коли традиційна сім’я була публічно потужною, а подружжя — стабільними.
Відбулось чимало змін, які не лише теоретично «поставили під знак питання» традиційну християнську сім’ю, але — як показують статистичні дані в Україні — вона стала меншістю.
Цього літа відійшла у вічність моя мама, і я вкотре замислююсь над тим, що моє благополуччя, мир та духовний спокій — це те, чим я завдячую своїй сім’ї.
Тут є аналогії з історією християнства. Християнський рух був міноритарним, він плив проти течії. Історики дедалі частіше доходять висновку, що один із чинників так званого успіху християнства — це свідчення любові. В них не було жодної зброї, вони просто ділилися любов’ю. Я не думаю, що й сьогодні ми маємо потужніший засіб, аніж це свідчення. І щиро сподіваюся, що сім’ї матимуть відвагу й певність, що їхнє щоденне життя, дисципліни доброго подружжя та родини будуть промовляти, переконувати.
Я переконаний, що в багатьох питаннях, зокрема, пов’язаних із травмами, трагедіями та викликами сімей, не буде великого прогресу, якщо ми не дамо собі ради з феноменом страху і недовіри.
Священицька сім’я має ті ж самі виклики, що і кожна сім’я. Немає стін акваріума, в якому можна ізолюватись від проблем та викликів суспільства. Проте є одна особливість. Священик хоче присвятити своє життя служінню Богові, дружина й діти потребують чоловіка та батька. І на цій осі є велике питання рівноваги. Відтак кожна сім’я має знайти баланс, аби разом бути сильнішими», — зазначив владика Борис.
Отець Юрій Коласа, Генеральний вікарій для католиків візантійського обряду в Австрії, зазначив під час обговорення:
«На сьогодні сім’я та подружжя не зазнає, а вже зазнали великої руйнації. Так звана ідеологія релятивізму настільки швидко, вихором, пройшла по західному суспільству, аж ми не встигли усвідомити того, що руйнування вже відбулося. Співжиття на віру стало нормою серед католицьких родин. Ми мусили адаптувати методи підготовки до подружнього життя.
У Відні можна зіткнутися з тим, що коли ви переходите дорогу і спалахує зелене світло — світиться картинка із двома чоловіками чи жінками. Це дуже підлий підхід. Бо дорослі звертають увагу лише на світло, а діти — на зображення.
Ми як християни не можемо дозволити собі сказати, що програли цю битву. Ми як християнська сім’я, подружжя не можемо сказати, що програли цю ситуацію. Бо ми маємо досвід християнського свідчення.
Один із членів комісії родини в Австрії сказав, що він дуже чітко бачить образ сім’ї. В нього таке враження, що він дивиться на планету з космосу і бачить її в темному світлі. Але є окремі маленькі ліхтарики, які яскраво сяють, — це і є християнські родини. Попри те, що ідеологія релятивізму охопила землю темрявою, тут миготить світло надії. Отож, те що нам залишилося, – автентичне свідчення правдивої християнської родини».
Юрій Підлісний, перший директор Інституту, сказав на завершення:
«Колись Європа, яка стала християнською, була оточена хмарою. Спершу під натиском мусульман впала Свята Земля, потім стала падати Римська імперія. І вже ісламські війська були під Парижем. Але почалася Реконкіста, відвоювання християнами Піренейського півострова, Хрестові підходи. Їх очорнюють, асоціюють із пограбуваннями, — але хтозна, якби не ці походи, що було б із нашим світом?
Невідомо, що буде далі. Але, щоб відбулась Реконкіста, мали бути люди, які спершу пережили внутрішні хрестові походи.
В нас також може бути такий внутрішній хрестовий похід: ось це свідчення. Мають бути люди, які зможуть бути сіллю. Будьмо сіллю цієї землі!»
Текст: Уляна Іванишин
Фото: Лесик Урбан
фінансово.
Щиро дякуємо!
