У свято Стрітення Господнього, 2 лютого, львівська римо-католицька громада, яку огортають своєю душпастирською опікою отці-домініканці, зібралася щоб відзначити храмове свято.
У той день, як і протягом останніх двох місяців, богослужіння відбулося не в храмі, а в холі Курії Львівської архідієцезії, що поруч із храмом Стрітення, — адже римо-католики досі не мають туди доступу.
Святу Месу очолив єпископ-помічник Львівської архідієцезії Едвард Кава OFM Conv. У проповіді він звернувся до численних присутніх із такими словами:
— Урочистість, яка зібрала нас сьогодні в цьому місці, — особлива, бо спонукає нас до того, щоб ми, як віруючі люди, як християни, як католики цю нашу віру визнавали. І сьогодні настав такий час, коли нам потрібно перестати соромитися своєї віри, чітко знати, у Кого ми віримо і в чому наша віра полягає. Це не може бути щось розмите і загальне, невиразне, насамперед для нас самих. Наші переконання мають бути чіткими і ясними.
(…) Для нас це також і важкий день, адже ми не у храмі. Ми поруч, біля храму, свято якого сьогодні відзначаємо. Але це нас спонукає не покладати надію на людські переконання, людські угоди, які не завжди дотримуються, але покладали надію на Бога, і ще раз глибше усвідомили, що Він є Царем: це Він Царює у світі. Багатьом людям здається, ніби вони мають владу і можливості, гроші та вплив на багато речей; але все це оманливе і швидко минає. А сьогодні Бог нам хоче показати, що єдиним храмом, і тим особливим храмом, куди Він хоче увійти, який хоче своєю присутністю перемінити, є наші серця. Серця, спраглі живого Бога, Його благодаті, Його присутності, яка тут особливо проявляється. (…)
Прийняття Ісуса до храмів наших сердець нам дуже потрібне. Тому просімо сьогодні з покорою, як Симеон і Анна, дивлячись на Дитятко Ісуса. Приймімо його як нашого Спасителя, приймімо Любов, яка на нас відкрита, яка не дивиться на те, які ми, але прагне бути з нами і увійти в наші серця. Просімо, щоб ми могли бути храмом, у якому є місце і життя для Бога. Щоб ми самі будували Церкву, живу Церкву, щоб ми свідомо дбали про цю Церкву, захищали її, оживлювали її свідченням життя; щоб ми також дбали і про земні храми, щоб вони не стояли порожні, не були музеями, а були місцем для прослави Бога. Нехай так станеться і з нашим храмом, який повернеться і знову стане місцем прослави Бога і подяки Йому!
Після завершення Святої Меси єпископ Едвард Кава прокоментував для преси ситуацію з храмом:
— Свято Стрітення є особливою урочистістю для храму по вул. Винниченка, 32, що поруч із Митрополичою курією РКЦ у Львові. На жаль, урочисту Месу з нагоди цього свята ми служили в холі курії, тому що вже понад два місяці не маємо доступу до храму. Для нас це складна і болісна ситуація, але ми продовжуємо молитися і довіряємо цю справу Господу Богу, в надії на позитивне вирішення цієї ситуації, і сподіваємося, що наші віряни знову зможуть зайти до храму, щоб молитися і прославляти Бога і дякувати Йому за отримані благодаті. Ми могли бачити, скільки людей прийшло в суботу ввечері до курії, щоб разом молитися. Це знак того, що хоч ми і не маємо храму, але маємо живу Церкву — людей, які шукають Ісуса, прагнуть Його і Ним живуть.
Саме тому, хочу просити всіх — і вірян римо-католиків, і греко-католиків теж, — молитися у наміренні того, щоб ми знову могли молитися у храмі Стрітення, щоб кожна віруюча людина мала право свою віру визнавати і мала для цього відповідне місце.
Загалом на сьогоднішній день ситуація виглядає так: Апостольський Престол затвердив рішення Львівських митрополитів обох обрядів щодо канонічного повернення храму Стрітення Господнього Римо-Католицькій Церкві, але громада УГКЦ цього рішення не прийняла і збирається його опротестувати. Таким чином ані католики латинського обряду, ані католики східного обряду не мають можливості відправляти Літургії у цьому храмі.
У листі до громади вірян УГКЦ храму Стрітення Господнього, датованому ще 6 грудня 2018 року, митрополит Мечислав Мокшицький написав: «Керуючись турботою про спільне добро, пропоную на цей період та час Різдва тимчасове розв’язання нашої суперечки: повернімося до попередніх засад у почерговому служінні в обох обрядах. Оскільки Ваша спільнота не має поки що священика і ніхто не править Служби Божої в храмі, пропоную, щоб Вашій спільноті послужив о.Петро Балог ОР, який є українцем і біритуалістом, тобто, згідно з церковним правом, має право служити Літургію в обох обрядах».
Отець Петро Балог в коментарі для CREDO описав ситуацію так:
— Греко-католицька громада отримала храм у власність вже після того, як кардинал Гузар і кардинал Яворський домовилися про почергове служіння у храмі. На той момент РКЦ вже не раз просила повернути цей храм, адже він належить до єдиного комплексу, до складу якого входить будинок курії, колишні приміщення семінарії та самий храм. За нагоди візиту папи Йоана Павла ІІ в Україну у 2001 році вдалося домовитися з владою про повернення будинку курії, а з кардиналом Гузаром домовилися про своєрідний обмін: відмова від претензій на храм св.Казимира по вул. Кривоноса на користь храму Стрітення. Поки тривали перемовини на вищих рівнях, греко-католицька громада тим часом збирала дозволи і документи на храм. Від моменту, коли почалося почергове богослужіння, громада УГКЦ заметушилася активніше і почала старання про приватизацію храму. Тож, наскільки мені відомо, храм є приватною власністю. Як це можливо, враховуючи, що це пам’ятка архітектури, — я не знаю. Імовірно, парафіяни створили трастову спілку, що дозволило отримати право власності на храм.
У кожному разі, з 2002 року у храмі почергово молилися дві громади — УГКЦ та РКЦ. По-різному складалися відносини, переважно були напруженими. З приходом отців-домініканців ситуація не дуже змінилася, хоча ми намагалися налагодити контакт і завжди, на кожне додаткове богослужіння, питали про згоду. У нас був загальний дозвіл на такі заходи, як три богослужіння в неділю після обіду, щодня о 16.00, в суботу о 19.00. Крім того, ми наполовину ділили рахунки за утримання храму, на поточні ремонтні роботи, на прибирання та охорону. Але вочевидь і цього було недостатньо.
Все почалося з того, що спершу замінили замок і ми не отримали дублікатів ключів. Потім виявилося, що охоронець, який відчиняє і зачиняє храм, має у понеділок вихідний, як у музеї. Отже, храм у понеділок зачинений. Не проблема — ми могли б відчиняти його самостійно, але у цьому нам відмовили. Крім того, громада чомусь була переконана у тому, що домініканці у храмі лише до 31 грудня 2018 року. Звідки взялося це переконання — ми так і не знаємо, бо домовленостей таких не було і немає жодного документу, який би засвідчив, що вони будь-коли мали місце.
Станом на сьогодні ситуація не змінилася. Греко-католицька громада залишилася без священика, після того як архиєпископ Возняк відкликав адміністратора; наших умов, запропонованих митрополитом Мокшицьким, вони не прийняли, мотивуючи тим, що досі чекають, щоб владика Ігор Возняк повернув їм священика. Спільнота збирається тричі на тиждень, двічі на тиждень самі ведуть молебінь, а в неділю зустрічаються, щоб послухати собі Літургію по радіо, попередньо відвідавши Службу в інших храмах, адже ніхто з парафіян близько не живе — всі приїжджають із різних кінців міста. Громада налічує не більше ніж 35 осіб, владика Возняк запропонував їм перейти до парафії св.Климента, кілька метрів далі на сусідній вулиці, але тут ідеться не про збереження парафії (зрештою, їй нічого не загрожувало), а про те, щоб не віддати храм. Все це дуже сумно, адже наша спільнота зростає, а каплиця митрополичої курії надто маленька, щоби вмістити всіх наших парафіян, тому недільні та святкові Меси доводиться служити в холі, тобто фактично в коридорі. Але ми молимося за вирішення цієї ситуації і сподіваємося, що вдасться дійти порозуміння, бо всі ми християни і належимо до однієї Церкви.
фінансово.
Щиро дякуємо!
