Усього 15 хвилин автобусом від Тернополя — і ви маєте нагоду побачити один із найбільших римо-католицьких храмів області: костел Божої Матері Утішительки у Великому Ходачкові.
Перший камінь для храму в містечку (а тоді Ходачків був містечком) заклали з нагоди 25-ї річниці шлюбу «найяснішого» та Сісі — цісаря Франца-Йосифа і Єлизавети Баварської; було це 1879 року. Принаймні, так пише «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich». Храм звели за рік, однак його зруйнувала Перша світова. Але римо-католицька громада була чисельною, тож до 1934 року — вже на іншому місці — звели новий храм.
Упродовж останніх ста років етнічний склад населення України різко змінився. Відповідно, змінилось і співвідношення релігійних громад. Але багато їхніх храмів та молитовних домів залишилися. За Радянського Союзу вони отримали інше функціональне призначення: подекуди стали складами, магазинами. Потім, уже за незалежної України, подекуди католицькі храми почали перетворювати у православні та греко-католицькі церкви, а синагоги — у протестантські доми молитов. Де знайшлася громада — костели відновили.
Хай там як, та десятки сакральних будівель і досі в аварійному стані. Один із таких — храм у селі Великий Ходачків Козівського району. Храм – школа трактористів – склад – руїна. Він пройшов усі ці етапи. Недавно волонтери з Благодійного фонду «Пам’ять і любов» влаштували всередині «генеральне прибирання»: зрубали кущі, які росли тут роками. Ціла гора гілок зустріне вас неподалік храму — результат роботи активістів. Тож тепер інтер’єр можна роздивитися чіткіше.
Храм стоїть посеред центральної частини села. Неподалік — магазин, школа, поштове відділення. Людне місце. Заходимо досередини, а там гуляють місцеві: фотографують облуплені стіни й лелече гніздо на даху, обережно переступають купи металу, що лежать на всипаній землею долівці. Весь цей металобрухт — це дах, точніше, те, що від нього залишилося. Розписів на стінах немає. Кажуть, що їх і не було. Від вітражів залишилась тільки металева основа, яку подекуди забили дошками та листами фанери. В одному з приміщень відчуваю різкий запах якихось міндобрив, схожий на дуст. Довго там бути важко: немає чим дихати, незважаючи на зламані двері та порожні віконниці.
Посеред руїни лежить величезний металевий хрест. Покручений часом і, мабуть, падінням із даху, чекає, поки його повернуть на місце. І храм чекає.
За матеріалами: Ірина Небесна, Terminovo
фінансово.
Щиро дякуємо!
