Не «за що», а «для чого»

Мені подобається цей принцип підходу до різних складних ситуацій, тому що він сам по собі багато чого вирішує.

Здається, нема у світі нічого тяжчого, ніж страждання без сенсу. І ніщо так не полегшує ситуацію, як розуміння, чому і для чого це щось відбувається. Саме тому люди, свідомо чи не до кінця свідомо, завжди стараються «підклеїти» якийсь сенс до своїх різних труднощів, болів і страждань. Чи то я згрішив, чи мої батьки. Ну я то точно, якщо чесно…

Християнство пропонує інший спосіб надати стражданню сенсу: не «за що», а «для чого». Нещодавній текст на сайті CREDO (про те, що страждання зовсім не «облагороджує») поставив мене саму перед новим — або ж поновним — усвідомленням того, що Бог не «посилає» нам «хрести». Болів і труднощів у світі повно, бо світ просто поламаний, ну упс, є як є, ми цього не змінимо. Натомість хрест — той, який відкупляє, спасає, наповнює сенсом, — ми робимо самі (майже самі, бо через Христа, з Христом, у Христі і взагалі завдяки Йому), коли єднаємо наші труднощі, болі і страждання з Його хрестом. Ще раз, бо до мене теж далеко не зразу дійшло. Те, що є в житті, в наших переживаннях, у стосунках між нами і в об’єктивній реальності, — це не хрест. Це труднощі, болі, переживання, хвороби, економічний колапс, техногенні катастрофи, стихійні лиха, потрібне підкреслити. Але це не хрест. Тобто нема ніяких підстав казати «Бог зіслав на нас коронавірус, бо ми багато нагрішили». Так, ми (людство) багато нагрішили, проти екології/біоетики зокрема. Але не приплітайте сюди Бога на рівні «щас тебе Бозя покарає». Є дії і є їх наслідки. Якщо дитина настільки дурна і вперта, щоб лізти руками у вогонь, навіть коли старші кажуть не лізти, то потім буде повною неправдою казати, що батьки дитину покарали опіками.

Тільки від нас залежить, чи те, що ми зараз переживаємо, насправді стане хрестом. У теологічному сенсі. Знаряддям спасіння і відкуплення. Бо тільки від нас залежить, чи ми це приймемо, перемінимо у молитві й віддамо це Богові разом зі смертною жертвою Його Сина. Хрест нам даний як шлях: тобто як спосіб і метод, як алгоритм. Але, образно кажучи, щоб цей шлях проліг, щоби цей шов з’єднав небо і землю, має бути нитка згори і нитка знизу, щоб голка їх з’єднувала. Інакше нові випробування, які зараз ідуть планетою, залишаться не хрестом, а просто черговими труднощами, паралічем торгівлі, падінням економіки, розвалом господарської та фінансової систем, а також мільйонами особистих тяжких безглуздих і безвихідних ситуацій. Залишаться матеріалом для хреста. Коли нижньої нитки нема — голка зверху може з усіх сил старатися, але верхня строчка вилізе. Може трохи протриматися, ніби шов справжній, але потім річ розлізеться.

Людина — насправді співпрацівник Бога. Він нас, за відомою приказкою, приводить до водопою, але навіть Він не може примусити нас пити з цього потоку. В людини таки є розум (хоч вона ним користується нерідко погано або просто для зла) і є вільна воля (ну, так само).

Щоб перетворити цей «матеріал» у хрест спасіння, потрібна віра і зусилля волі. Тяжкий скандал — Церква погодилася закривати храми, священники служать Меси без Люду Божого… тобто що, нам перекрили кисень, забрали можливість єднатися з Хресною Жертвою Відкупителя?

Я якраз думаю, що ні. По-перше, тому, що якщо люди починають більше прагнути Меси і Причастя, то «якісно» таке Причастя буде для цілого Всесвіту вартувати більше, ніж «кількісні» тисячі бездумного відкривання рота, коли все легко і просто, а через кілька хвилин після приступання до Бога вже теревенять про ціни на базарі або хто там що ляпнув по телевізору. (Люди все-таки сутнісно залишаються дітьми, і починають терміново хотіти якраз того, що в них щойно забрали… Тому стільки спротиву закриттям храмів. Бог таки нас знає, і педагог Він чудовий.) А по-друге, тому, що цей всепланетний — зверніть увагу, всесвітній, вселенський, інакше кажучи — католицький, — карантин Бог дозволив запустити рівно коли всесвітнім став безлімітний інтернет і в кожній парафії можна робити стріми й трансляції. Меси, Хресні Дороги, Розарії, Коронки, адорації, Гіркі Жалі, роздуми над Святим Письмом— онлайн. На вибір. Кожна парафія на своїй сторінці, через ютуб чи фейсбук, може проводити реколекції на весь світ, тобто на фактично необмежену аудиторію. Ще раз, щоб усвідомити: на фактично необмежену аудиторію. (Отак, до слова, і розв’язалося питання, наскільки Церкві йти в інтернет, бо досі було загальне схвалення з посиланнями на Другий Ватиканськой Собор, а при цьому конкретне церковноначаліє не раз веліло тим чи тим священникам і мирянам «утриматися» від інтернет-активності. Учні немовби стояли на березі моря і розповідали одне одному про його багатства й запрошували когось «виплисти на глибінь». А прийшов Господь і просто пнув їх усіх у це море.)

Коли я побачила картинку цілісно — поворот, тісний поясок кризи і наступний вибух можливостей, немов ділянка спіралі ДНК, — то здивувалася, скільки ж насправді більше Церква отримала завдяки цій забороні. У нас, як у людства, і як у християн загалом, і як у католиків зокрема, — є всі можливості, повний набір, щоб черговим труднощам надати сенсу і так перетворити їх зі страждань як зла самого в собі на щось потрібне. Бо ніщо не болить більше, ніж втрачене страждання. Не наповнене змістом. Безцільне.

Христос зміг знести і арешт, і Хресну дорогу, і розп’яття, і смерть, і страждання, зафіксоване Месою аж до кінця цього світу, — тільки тому, що Він розумів, для чого це все. Йому тяжко тільки коли Його хрест роблять даремним. Писання каже про приклад жінки, яка народжує і страждає, але коли народить — радіє. Чи часто випадає комусь задуматися над тим, чого вартує таке страждання, коли дитина народжується мертвою? Це жорстокий образ — але не менш жорстокий, ніж Хрест, позбавлений відкупительного сенсу в чиїхось конкретних життях: Хрест, який я відкидаю, знецінюю, позбавляю сенсу, коли грішу. Коли роблю його порожнім, даремним; коли Його смерть стає нічого не вартою, бо мій гріх її зневажає і заперечує…

Можна довго перераховувати, «за що» нам цей вірус, чи попередній, свинячий, чи ще раніший, курячий, чи Ебола, чи іспанка, чи Чорна чума; але насправді це шлях у нікуди. Він провадить тільки до жалів над собою: ой, які ж ми нехороші, скільки всього наробили. Це взагалі окрема тема, бо вона широка і охоплює масу маніпуляцій. Починаючи з того, що сьогоднішні труднощі стосуються нас, а в еболі чи тим більше середньовічній чумі ми конкретно аж ніяк не винні, нас там і не було. Як на мене, то правильний шлях один: «для чого». Є дуже багато (може, навіть справді безліч, на різних рівнях) страждань і труднощів, які можуть стати Хрестом відкуплення. І є віруючі, здатні це зробити. І нам надано велетенське багатство сучасних засобів — для єднання, для молитви, для всепланетних реколекцій, для Дуже Великого Посту-2020. Залишається тільки це зробити, на славу Божу.

«Легко сказати, тяжко зробити» — знаю. Я взагалі не про легкість. Я про те, що це, схоже, зробити треба.

А западло цієї ситуації — те саме, що й завжди. Біду наробили одні, а відкупляти будуть інші. Але це теж християнство. Він саме так і прийшов. Нічого не змінилося: провину відкупляє не той, хто винен, а той, хто розуміє, що її необхідно відкупити.

В цьому у нас — двотисячолітня стабільність. Будьте спокійні, все іде за планом…

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.