У своєму першому інтерв’ю після того, як Папа Франциск минулого місяця прийняв його відставку з посади префекта Конгрегації Божого культу і дисципліни Таїнств, кардинал Робер Сара розповів, яких страждань завдавали йому ідеологічні та політичні суперечки довкола питань культу.
— Еміненціє, всіх здивувала Ваша відставка з посади префекта Конгрегації Божого культу. Що означає такий вибір моменту?
— Згідно з поточними правилами, я, як і всі кардинали, скерував до Святішого Отця листа з проханням про відставку з посади префекта Конгрегації в червні минулого року, у свій 75-й день народження. Тоді він попросив мене продовжити роботу служіння Вселенській Церкві donec alter provideatur, тобто «доки Святіший Отець не вирішить інакше». Однак кілька тижнів тому Папа провідомив мене про те, що вирішив прийняти моє прохання. Я миттєво відповів, що щасливий і вдячний за його рішення.
Я часто казав: послух Папі — не людська необхідність, це засіб для послуху Христові, який поставив апостола Петра та його наступників на чолі Церкви.
Я радий і пишаюся тим, що 20 років служив у Римській курії трьом Папам: св.Йоану Павлу ІІ, Бенедикту XVI й потім Францискові. Я намагався бути вірним, слухняним та смиренним слугою істини Євангелія. Хоч деякі журналісти повторюють одну і ту саму маячню, та я ніколи не суперечив Папі.
— Чого Ви навчилися зі служби в літургійному дикастерії?
— Деякі вважають цей дикастерій почесною посадою, яка, однак, не є важливою. Я, навпаки, вважаю, що відповідальність за літургію стосується самого серця Церкви. Церква — це не адміністрація і не людська інституція. Церква таємничо продовжує присутність Христа на землі. «Літургія, — каже ІІ Ватиканський Собор, — це вершина, до якої прямує вся діяльність Церкви; водночас це є і джерело, з якого витікає вся її сила» (Sacrosanctum Concilium, 10), і «оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто Церкви, — є найвищою мірою священнодійством, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням, ні ступенем» (SC, 7).
Церква існує для того, щоб давати людей Богові і давати Бога людям. Саме в цьому полягає роль літургії: поклонятися Богові та передавати божественну благодать душам. Коли літургія хвора — в небезпеці вся Церква, оскільки її стосунки з Богом не лише ослаблюються, а й серйозно пошкоджуються.
У такому разі Церква ризикує відрізати сама себе від божественного джерела і стати зосередженою на собі інституцією, яка може проголошувати лише сама себе.
Мене вражає той факт, що відбувається дуже багато розмов про Церкву, про необхідність її реформи. А про Бога ми говоримо? Чи говоримо ми про діло відкуплення, яке Христос вчинив у пасхальній тайні своїх блаженних Страстей, свого Воскресіння з пекла і славного Вознесіння, тій пасхальній тайні, в якій, «вмираючи, знищив нашу смерть і, воскреснувши, повернув нам життя» (SC,5)? Замість говорити про самих себе, звернімося до Бога! Я повторюю це роками. Якщо Бог не стоїть у центрі життя Церкви, їй загрожує смерть. Саме тому Бенедикт XVI сказав, що криза Церкви за своєю суттю є кризою літургії, бо це — криза стосунків із Богом.
Тому, разом із Бенедиктом XVI, я наполягаю: завдання літургії — святкувати не спільноту і не людину, а Бога. Це дуже добре виражається в орієнтованій целебрації (ad orientem). «Де неможливе безпосереднє звернення на Схід, — каже Бенедикт XVI, — хрест може служити як внутрішній орієнтир віри. Тоді він повинен зайняти місце посередині вівтаря і зосередити на собі погляди священника та зібрання в молитві. Так ми підкорюємося давньому заклику до молитви, який починав Євхаристію: Conversi ad Dominum (“Повернись до Господа”). Тоді ми разом дивимось на Того, чия смерть дає ним життя, до Того, Хто стоїть заради нас перед Отцем, бере нас у свої руки і робить із нас живі та нові храми Святого Духа». Коли всі повертаються в напрямку Хреста — ми нейтралізуємо ризики зустрічі віч-на-віч, яка є занадто людською та замкненою на собі. Ми відкриваємо серця до Божого впливу.
«Ідея, що священник і народ мають під час молитви стояти обличчями один до одного, народилась у сучасному християнстві; для стародавнього християнства вона абсолютно чужа. Очевидно, що священник і народ моляться не один до одного, а до єдиного Господа, Христа, який у тиші приходить на зустріч із нами», — писав Йозеф Ратцінґер. Тому я без упину повертався до питання місця тиші в літургії. Коли людина перебуває в тиші, вона залишає місце для Бога. Натомість коли літургія стає балакливою, вона забуває, що її центром є хрест, вона зосереджується довкола мікрофона. Всі ці питання — критично важливі, оскільки вони визначають місце, яке ми вділяємо Богові. На жаль, їх перетворили на ідеологічні питання.
— Здається, Ви жалкуєте. Що Ви хочете сказати? Що Ви маєте на увазі під словами «ідеологічні питання»?
— Сьогодні в Церкві занадто часто діють так, ніби все стосується політики, влади, впливу, та невиправданого нав’язання герменевтики Ватикану-ІІ, яка не тримається купи та неуникно протирічить Традиції. Мені дуже тяжко було бути свідком цієї боротьби партій. Коли я говорив про літургійну орієнтацію та почуття сакрального, мені казали: «Ти суперечиш Другому Ватиканському Собору!» Це неправда! Я не вважаю, що боротьба між прогресистами та консерваторами має якесь значення в Церкві. Це політичні та ідеологічні категорії. Церква — не поле для політичної боротьби. Єдине, що має значення, — шукати Бога якнайглибше, зустріти Його там і смиренно схилити коліна у поклонінні Йому.
Папа Франциск, призначаючи мене, дав два доручення: по-перше, виконувати Конституцію про Літургію (Другого Ватиканського Собору); по-друге, впроваджувати в життя літургійний спадок Бенедикта XVI. Я твердо переконаний, що ці два доручення становлять єдиний напрям. Бенедикт XVI напрочуд глибоко розумів Собор. Продовжувати літургійні напрацювання Бенедикта XVI — найкращий спосіб виконувати волю справжнього Собору. На жаль, деякі ідеологи хочуть зіштовхнути дособорну Церкву з пособорною. Вони розділяють, вони виконують роботу диявола. Церква — одна, в ній немає розривів [із минулим], немає зміни курсу, бо її засновник «Ісус Христос один учора, сьогодні, і завжди» (Євр 13,8). Вона йде до Бога, скеровує нас до Нього. Від сповідання віри святим Петром до Папи Франциска, крізь ІІ Ватиканський Собор, Церква повертає нас до Христа.
Надавати літургії її священного характеру, залишати місце для тиші, і навіть часом служити на Схід, як Папа Франциск у Сикстинській каплиці чи в Лорето, — це і є глибоке й духовне виконання Собору.
Надзвичайний збіг: у день, коли було оголошено про мою відставку, Папа-емерит Бенедикт XVI надіслав мені французьке видання своїх праць про літургію. Я бачу в цьому запрошення Провидіння продовжувати цю справу відновлення літургії, яка поверне Бога в серце життя Церкви.
— Як працювалося з Папою Франциском? Хіба не було труднощів?
— Деякі люди нерозумно, чи навіть не маючи конкретних та достовірних доказів, поширювали інсинуації, нібито ми вороги. Це неправда! Папі Франциску подобається прямота. Ми завжди працювали один з одним у простоті, хай би що там фантазували журналісти. Наприклад, Папа Франциск дуже добре зрозумів і прийняв книгу, яку я написав у співпраці з Бенедиктом XVI, «From the Depths of Our Hearts» («З глибини наших сердець»). Я не приховував від нього свого занепокоєння щодо еклезіологічних наслідків, які слідують за сумнівами в целібаті священників. Коли він приймав мене після цієї публікації, коли преса звинувачувала мене у брехні, — він підтримав та заохотив мене. Він прочитав і, як здалося, оцінив примірник з автографом, що його папа Бенедикт XVI, завжди делікатний, надіслав йому.
Тоді я зрозумів, що істина завжди переможе брехню. Немає сенсу залучатися до великих комунікаційних кампаній. Достатньо мати відвагу залишатись вірним та вільним. Підтримка Папи Франциска, невтомна симпатія Бенедикта XVI і тисячі повідомлень із подяками від священників та мирян з усього світу допомогли мені зрозуміти глибину слів Воскреслого Ісуса: «Не бійтеся!»
— Яким Ви бачите майбутнє Церкви?
— Я — член Конгрегації у справах канонізацій. Я з великою радістю спостерігаю за тим, як Церква «вибухає» святістю. Я щасливий бачити там вражаючу кількість дочок і синів Католицької Церкви, які серйозно ставляться до Євангелія та загального покликання до святості. Воістину «з ребра Христа, коли Він смертю заснув на хресті, зродилося чудесне Таїнство всієї Церкви» (SC,5). Усупереч тому, що кажуть «сліпонароджені», Церква — прекрасна і свята, попри численні гріхи її членів. Вона — продовження Ісуса Христа. Церква — не мирська інституція; її здоров’я не вимірюється її могутністю та впливом.
Сьогодні Церква переживає свою Страсну П’ятницю. Здається, що човен зусібіч набирає води. Деякі зраджують Церкву зсередини. На думку спадають драматичні й жахливі злочини священиків-педофілів. Як може бути плідною місія, коли така кількість брехні закриває красу Христового обличчя? Інші спокушаються до зради, коли хочуть покинути корабель і слідувати за новомодними силами — тут спадають на думку спокуси, що діють у Німеччині, серед членів «синодального шляху». Задумуєшся: що залишиться від Євангелія, якщо це все дійде до кінця — справжньої тихої апостазії.
Але перемога Христа завжди настає через Хрест. Церква мусить іти в напрямку Хреста, в напрямку великої тиші Страсної Суботи. Ми мусимо молитися з Марією біля Ісусового тіла. Спостерігати, молитися, каятися і відшкодовувати за гріхи, щоби краще проголошувати перемогу Воскреслого Христа!
— Яким буде Ваше майбутнє?
— Я не збираюся припиняти роботу! Я радий, що матиму більше часу на молитву й читання. Надалі буду писати, говорити, подорожувати. Тут, у Римі, я й надалі приймаю священиків та вірних з усього світу. Більше, ніж будь-коли, Церква потребує єпископів, які говорять чітко, вільно та згідно з Ісусом Христом і доктринальним та моральним ученням Його Євангелія. Я збираюся продовжувати цю місію і навіть посилювати її. Я повинен продовжувати світ труд — служити єдності Церкви в істині та любові. Я смиренно хочу і далі підтримувати роздуми, молитви, сміливість і віру багатьох християн, які тепер дезорієнтовані, заплутані, в замішанні від численних криз, через які ми нині проходимо: антропологічну кризу, культурну кризу, кризу віри, кризу священства, кризу моралі, але найголовніше — кризу стосунків із Богом.
Переклад CREDO за: National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
