Спекотний вечір. Втомлена (а відтак роздратована) мама трьох малих хлопчаків бідкається чоловікові, що не дає ради: її нервує гармидер, дитячий галас, а найбільше себе дратує вона сама!
Чоловік мовчки усміхається, подає дружині чай — вона похнюплено сидить на дивані. Чоловік обіймає її, притуливши її голову до себе. По її щоці побігла сльоза… Жінка до цієї миті не знала, що знервованих можна обіймати.
Ранок. Магніфікат… І на словах «Пригорнув Ізраїля, слугу свого, щоби згадати милість» (Лк 1,54) жінка знову відчуває дивний жар. Бог поспішає обійняти свою виснажену донечку. Вона похапцем занотовує в блокноті: «Молитва — це обійми Бога. Так, як лоно обіймає ненароджене дитятко. Так нам після народження потрібні ці обійми, це безумовне прийняття. Мене обіймає Бог — отже, я існую… народжена вдруге». І поринає в молитовні обійми, щоб розчинитися в них. «Добре мені так бути, Боже»…
Божі обійми на цій землі мають напрям. Від «віч-на-віч» до «ми», спільнотного, вселенського. Обійми як життєдайна близькість перед розлукою, перед Дорогою. Бог обіймає і відсилає. Відсилає привести в Його обійми знервованих інших, яким невідомо, що вони мають право і привілей бути безкорисливо обійнятими своїм Небесним Татком… Жінка чує: «А тепер, коли Твої діти репетуватимуть і бешкетуватимуть, роби, як Я».
Згадалося, як старшенький, коли не міг витягти з-під дивану такий важливий для нього брусочок лего, так нервував, аж перекинув пластмасовий годувальний столик. І коли матір намагалася напоумити його запитанням: «Як гадаєш, Ісусові таке би сподобалося?», то шестирічка вигукнув: «Ісус теж бував сердитим! Хто перекидав столи у храмі?»
Коли маєш дітей — не потрібно довго чекати на можливість попрактикуватися в любові… Жінка забирає старшеньких із садочка. А первісток, як завжди, має купу планів на вечір, і деякі реалізувати вже нереально. Син же переконаний, що мама просто не хоче співпрацювати. Його сердечко затягується чорними хмарами: «Якщо відкидаєте те, що я придумав,, то відкидаєте мене!» Його мозок електризується — блискає і гримить емоціями. Жінка лагідно кличе його сісти поруч на лавці, обіймає його (фізичний дотик — головна мова любові цієї дитини) і шепоче:
— Знаєш, мені таке дивне сказав сьогодні Ісус. Казав обіймати тебе, коли ти дуже засмучений чи розчарований, і особливо тоді, коли тобі хочеться кричати. Це правда? Знає тебе Ісус?
— Він всіх знає. Ісус же Бог… — каже малий тихим і задоволеним голосочком.
Світ, здається, спинився для цих двох, яких обійняв Ісус… Виявляється, дитячі дощовиці-громовиці — це малюкові сповіщення про потребу бути прийнятим, почутим і зрозумілим. Ця потреба часами набирає обрисів якоїсь речі чи забаганки…
Світ, здається, спинився для цих двох, яких обійняв Ісус… Середульший син, якого можна обійняти лише тоді, коли він дозволить, раптом заявив, що він теж хоче «тулькатися». Мати його ще й поцілувала, а він несподівано видав премиле «дякую…»
Світ, здається, спинився для цих трьох, яких обійняв Ісус… За братами-мазунчиками спостерігав із возика третій і всміхався, бо з маминих «тульок» він уже рік як не має наміру вилазити навіть уночі.
Уміти обіймати, сидячи на руїнах власних планів і амбіцій, — це те, від чого виростають крила.
…Щоб побачити Бога, не потрібно зводити вежі. Достатньо дозволити Йому реалізувати Його план на наше життя.
фінансово.
Щиро дякуємо!
