Історія Папської держави сягає VIII століття — хоч і до того Папський престол, який розташовувався в Римі, на Латеранському пагорбі, провадив свою політику, приблизно з часів імператора Константина.
Ватиканська дипломатія — найстаріша у світі. Країни постають і зникають, а Рим стоїть і провадить свою дипломатичну діяльність — і свою політику. Що більше часу минає від початків Римської Церкви, то ширшими (а заодно й повільнішими) стають дії Ватикану. Інколи однією справою займається декілька поколінь понтифіків. Це щось подібне до політики Піднебесної, тобто Китаю: без поспіху, з роздумами, деколи хитро, деколи повільно, інколи незрозуміло…
Політика і дипломатія Ватикану
«Політика Ватикану». Цей вираз нікого не дивує вже багато століть. Хоча, здавалося б, мав би дивувати, — зважаючи на характер цієї держави. Адже це не світська держава, а релігійна, а релігія мала би сторонитися політики… Чи можна уявити, приміром, вираз «політика Ісуса Христа» чи «політика апостола Петра»?
Проте, попри всі позірні суперечності, в такому мисленні криється певна пастка: будь-яка група людей у цьому світі, коли стає великою і переходить межі «групи друзів за столом», потребує управління, правил, вирішення різних суспільних питань і своїх взаємовідносин з іншими групами. Тобто потребує «політики». А що слідом за цим іде — потребує також «дипломатії».
Національний прапор біля посольства Тайваню у Ватикані. Фото: Reuters
Дипломатія Святого Престолу — одна з найбільш гнучких і розповсюджених серед дипломатій усіх світових країн. Лише Ватикан і деякі екзотично-острівні країни, з цілої когорти країн світу, підтримують дипломатичні відносини з Тайванем, і через це Святий Престол не має відносин з КНР. Також Ватикан має дипломатичні контакти з країнами, які не мають між собою таких відносин з приводу ворожнечі, наприклад — із Саудівською Аравією, Іраном чи Палестиною з одного боку та Ізраїлем з іншого боку. І постійно в цих відносинах потрібно знаходити певний баланс і компроміс…
Апостольська Столиця починала повноцінні дипломатичні відносини з країнами світу ще під кінець епохи Середньовіччя. На сьогодні Ватикан має дипломатичні відносини зі 183 країнами. Це приблизно стільки ж, як у США, Німеччини, Великої Британії чи інших світових держав. Нунціатур Апостольського Престолу — а це відповідники світських посольств — по всьому світі близько 130. Крім того, Ватикан входить до десятків міжнародних організацій. Особливістю дипломатичних відносин Ватикану з різними країнами є те, що на місцях він має своїх представників: або нунціїв, які є особистими представниками Папи Римського, або інших дипломатичних чи церковних діячів. Ті, своєю чергою, мають безпосередній контакт із місцевим католицьким єпископатом, який керує місцевим духовенством — пастирями місцевих громадян-католиків цих країн. Так ватиканська дипломатія де-факто сягає на місцях далі й більш безпосередньо, ніж будь-яка інша дипломатія світу.
Але при цьому постає найголовніше питання, дуже важливе для такого утворення, яким є Ватикан — тобто держава християнського характеру, головним уставом якої є чи має бути Євангеліє: як не йти на компроміси з правдою? Як не поставити людське вище Божого? В цьому почасти допомагає сам статус Держави-міста Ватикан, його незалежність від якоїсь іншої держави світу. Проте інколи власні розрахунки чи інтереси Святого Престолу виглядають досить дивно. Особливо зі сторони або тоді, коли сторонній спостерігач очікує на однозначність, прямолінійність, чіткість чи врешті «євангельський дух»…
Ватикан, диктатори та війни
Римські папи, особливо в останні століття, зазвичай не говорять прямо в очі різним диктаторам, що вони — диктатори. Навіть якщо називають на ім’я їхні вчинки, тобто злочини. Багато хто не сприймає такого підходу. Наводяться контрприклади з минулого, починаючи бодай зі старозавітного пророка Натана, який в очі сказав царю Давиду про його гріх, чи з Йоана Хрестителя, який відкрито дорікав Іродові за його неморальне життя; або ще коли св. Амвросій Медіоланський публічно зганив і відлучив імператора Феодосія за вчинену ним різню у Салоніках, аж поки той не покаявся.
Цю стриманість Петрової Столиці різні коментатори пояснюють чи то твердженням, що «Папи — не політики», а тому їхня місія інша; чи тим, що їхнє служіння вселенське, і тому їхнім завданням є бути «понад» якоюсь стороною; чи то турботою про захист громадян, включно з католиками, тієї країни, де править диктатор; чи то спробою до кінця давати шанс «діалогу з диктатором»… У будь-якому разі: особливо в ХХ столітті ця «безсторонність щодо особи», яка чинить зло, проте неігнорування самого зла домінують у поводженні понтифіків з різними тиранами та злочинцями, включно з воєнними, які влаштовують геноциди. Для прикладу можна навести постійно тепер згадуваного Йоана Павла ІІ, який у своїй промові після різні у Сребрениці 1995 року категорично засудив цей антилюдський злочин і геноцид, — але жодним словом не прохопився про виконавців. Тобто ні Сербія не була названа, ні ім’я Мілошевича не пролунало.
Власне, спроба оцінити такий підхід досить важка і невдячна. З нашого, українського погляду, це абсолютно неправильно і навіть, як дехто вважає, неморально і не по-євангельськи. Зрештою, подібно ми оцінюємо під час війни дії різних західних політиків стосовно росії. І зазвичай вважаємо, що ці політики керуються «своїми інтересами, меркантильністю, пов’язаністю з тираном». Але якщо там, скажімо, і є щось із переліченого, то що тоді є у Ватикані? Крім підтримки «політики безсторонності», нічого не спадає на думку. Дехто, щоправда, говорить про проросійське лобі у Ватикані…
У ХХ столітті до цієї позиції Апостольського Престолу додався ще своєрідний «пацифізм», який зазвичай не є ідеологією чи намовляннями не захищатися, проте не сприймає вирішення справ із тиранами воєнним шляхом як щось правильне. Звісно, вчення Католицької Церкви, виражене в Катехизмі, передбачає та підтримує справедливий захист, навіть мілітарний, коли це доконечне (див. ККЦ 2307-2310, з посиланням на документи ІІ Ватиканського Собору, зокрема на Конституцію Gaudium et spes, 79). Тим не менше, пацифістські погляди проглядалися вже у папи Йоана XXIII. Це було, можливо, викликане недавнім жахіттям ІІ Світової війни або загрозою ядерної війни на початку 1960-х. Навіть у Йоана Павла ІІ можна було це побачити, особливо під кінець його понтифікату, коли США воєнним шляхом залагоджували справи з деякими диктаторами на Близькому Сході. Папа Бенедикт XVI також не називав окупантів на імена. Можна би згадати війни за його понтифікату: приміром, агресія росії проти Грузії у 2008 році.
Але особливо понтифікат Папи Франциска позначений цією тенденцію. Коли дивитися на це збоку — наприклад, слухати, як папа засуджує війну десь в Африці, чи постачання зброї різним африканським племенам, щоб ті не вбивали одне одного, — то можна або якось зрозуміти цю позицію Ватикану, або не сильно нею перейматися. Африка — далеко, а племена там і справді часом ріжуть одне одного. Натомість коли справа почала стосуватися нас безпосередньо, то наші очікування від усіх у світі були однозначні: має бути повна підтримка нас, жертв російської воєнної агресії. Натомість усілякі розмови Ватикану про «мир» і «непостачання зброї», щоб не підсичувати війну, сприймаються в Україні однозначно негативно. Мир — це добре, але мир треба оборонити, захистити. Мир не може бути горем.
Можна сказати так, як свого часу відповідав на різні морально-етичні дилеми Тома Аквінський. Зрештою, Папа Франциск цитував саме цю думку Аквіната в енцикліці «Amoris laetitia» від 2016 року. Є загальні правила, і вони повинні бути; а є конкретні винятки, і на них обов’язково треба зважати, не ігнорувати їх. Тома Аквінський так пише в «Сумі теології»:
«Загальні принципи загалом необхідні; проте що глибше входимо в деталі, то легше помилитися […] На практиці, істина чи правильні вчинки однакові для всіх лише в загальних принципах, натомість не для всіх у конкретних обставинах; а для тих осіб, для яких вчинки правильні в конкретних обставинах, не однакове знання теоретичних принципів. […] Що глибше входимо в деталі, то легше помилитися» (Тома Аквінський, Summa Theologiae I-II, q. 94, a. 4).
Здається, десь тут і настало замішання, яке так легко приходить навіть досвідченим людям: переплутання загального з конкретним. Про мир узагалі, про зменшення озброєння, мінімалізацію ядерної зброї варто говорити і все це здійснювати. Звісно, синхронно, — як це і робилось у світі в другій половині ХХ століття. Натомість коли конкретно відбувається агресія однієї країни проти іншої, то не може бути й мови про «зменшення озброєння» для того, хто захищається, бо це заклик якщо не до погодження з убивством власного народу, то принаймні згода на поневолення. Навіть якщо не пряма чи несвідома. Це якби під час пожежі розповідати про те, що небезпечно гратися з сірниками, замість носити воду і гасити пожежу.
Ватикан і Східна політика
Особливе місце в зовнішній діяльності Апостольської Столиці займає східна політика, яку часом називають «Ostpolitik Ватикану». Почалася вона після того, як СРСР окупував східну і центральну частини Європи під кінець ІІ Світової війни і в цих країнах було встановлено комуністичні режими. Остполітік мала на меті вести діалог із державами у нових реаліях, щоб максимально не зашкодити вірним тих країн. Крім того, стосовно самого СРСР, ішлося про екуменічний діалог з РПЦ, яка знаходилася власне в СРСР і була під повним контролем тодішньої влади країни.
Часто, як здається, наслідком цієї політики була максима: мета виправдовує засоби. Хоча — це, може, лише здається, а насправді був пошук компромісів заради спільного блага. У будь-якому разі, Ватиканові йшлося про те, щоб комуністичні уряди не переслідували християн, а тим урядам — щоб Ватикан про ці переслідування голосно не говорив. Замкнуте коло. Щось, однак, із цього вдалося витиснути.
Наприклад, Ватикан — в особі папи Йоана ХХІІІ — домовився з керівництвом СРСР про звільнення з сибірського табору глави УГКЦ Йосифа Сліпого, а замість цього маємо повне мовчання в документах ІІ Ватиканського Собору про СРСР. За словами одного з творців Остполітік, кардинала Акілле Сильвестріні, Католицька Церква свідомо обрала таку східну політику, маючи дві можливості: або гостро протиставитися комунізму і «героїчно загинути» на тих землях, або «в динамічно змінній ситуації у світі шукати більш ефективних шляхів, які би привели до кінцевої перемоги».
Несподіваним для СРСР стало обрання на папський престол у 1978 році Йоана Павла ІІ, який в принципі продовжив Остполітік (хто би що про це думав), але вже в новому форматі, більш наступальному. Папа-поляк помітив, на відміну від своїх попередників, що «комунізм не такий вже й сильний, як здавалося», і що він не так «надовго», як мислили творці Остполітік. І це загалом показало, що Ватикан перехитрив комуністів і ті остаточно програли. Класичними книгами на цю тему є праці німецького ватиканіста Гансякоба Штеле (Hansjakob Stehle), такі як «Остполітік Ватикану» (1975) чи «Таємна дипломатія Ватикану. Папи та комуністи» (1993).
І хоч часи Радянського Союзу відійшли у непам’ять — тим не менше, напрацювання залишилися. Змінюються в Римі понтифіки, часом після досить коротких відрізків часу; проте не так швидко змінюється стародавня, як саме християнство, організація. Зрештою, як сказав колись один працівник Папської ради сприяння єдності християн: «Ми тут у Римі десятиліттями вели кропітку працю, щоб вибудувати відносини з найбільшою і найвпливовішою східною Церквою світу, і робили це навіть попри розуміння, ким і чим є ця Церква, попри її підступність і використання нас; і не можемо тепер усе перекреслити одним рішенням, бо це не по-християнськи». Можливо, така постава береться з «материнського почуття», яким Рим, як «добра мати», має огортати всіх своїх дітей, навіть «підступних і заблудлих»? Або з якогось уже давнього захоплення в декого на Заході «таємничою російською душею»? У будь-якому разі, ця цитата, як то кажуть, для роздумів…
Колись один з архітекторів Остполітік, що був відповідальним за відносини Ватикану з СРСР у часи папи Павла VI, а за Йоана Павла ІІ став Держсекретарем Апостольського Престолу і кардиналом, — Агостіно Казаролі (†1998), так визначив потребу цієї «східної політики Ватикану» в часи «залізної завіси»:
«Порятунок Церкви за залізною завісою вимагав доступу католиків до Таїнств. Але як можна найкраще отримати цей доступ в умовах тоталітарного режиму? Відповідь Остполітік була такою: доступ до Таїнств вимагає священників. Висвячення священників вимагало єпископів. Щоб мати єпископів там, на місці, це вимагало підписання домовленостей із комуністичними режимами. Отримання тих домовленостей означало уникання риторичних протистоянь… Папа Павло VI розумів, що “не була це славна політика”».
Власне, Павло VI час від часу хотів «зірватися» і сказати все, що думає про комуністичні режими; але ватиканська дипломатія, зокрема Казаролі, його постійно стримували — що для обох сторін, і папи, і ватиканської Курії, було досить важким досвідом. Під кінець життя кардинал Казаролі видав книжку-спогад, яка описувала ці часи, і назва її прямо посилалася на до Остполітік: «Мучеництво терпеливості».
Звісно, в самій Католицькій Церкві не бракувало критиків такої східної політики. У польського кардинала Стефана Вишинського (†1981) з цього приводу були гарячі суперечки з Ватиканом. Вишинський називав Остполітік «винятково нерозсудливою» поставою щодо комуністичних країн. Ватикан, однак, стояв на своєму, вважаючи, що має глобальніше бачення справ, аніж локальний погляд і досвід варшавського кардинала.
Відомий католицький публіцист Джордж Вайґель вважає, що Остполітік не осягнула своїх цілей. Він пише одній зі статей, що з’явилась у вересні 2021 року на сторінках «The First Things» — американського консервативного, але водночас екуменічного католицького журналу: «Східна політика перетворила Католицьку Церкву в Угорщині на фактично повністю залежну від місцевої Комуністичної партії та держави. Остполітік деморалізувала живі частини Церкви у Чехословаччині. Без потреби ускладнила ситуацію Церкви в Польщі. І потім, надала поле для маневрів у цілому регіоні для фальшивих католицьких організацій, які складалися з прихильників і “попутників” комуністичних режимів». Крім того, розвідки комуністичних країн завдяки Остполітік мали доступ до Ватикану і, звісно, не сиділи там склавши руки».
Джордж Вайґель вважає, що навколо Остполітік у самому Ватикані створено міф як про щось позитивне і щось, завдяки чому вдалося вирішити дуже багато складних питань. Американський католицький публіцист, однак, не погоджується з цією оцінкою і пише: «Та міфологія формує ватиканську політику ХХ-го століття під гаслом пристосування та “діалогу”, однак підриває моральне свідчення Католицької Церкви проти репресій у Гонконгу, Китаї, Венесуелі, Білорусі, Кубі, Нікарагуа та в інших місцях». До речі, ті «інші місця» Україна тепер пізнала особисто. І закінчує Вайґель такими словами: «Переслідувана Церква заслуговує на щось краще. Подібно як світ, який потребує моральної ясності».
Політика Ватикану на майбутнє і війна в Україні
Хоч би як там було чи хоч би як нам хотілося, політика Ватикану змінюватиметься поволі, і дай Боже — в сторону євангельського духу. Сьогодні вже не часи Середньовіччя, коли Церква панувала у світі, і не ХХ століття, коли собі ще можна було дозволити мислити категоріями лише політичними у деяких соціальних питаннях. Сьогодні важче заховатися за «політичною доцільністю» чи «безсторонністю» в ім’я «примирення сторін». Коли обидві сторони винуваті, коли не відомо, де агресор, а де жертва, коли насправді ще залишається шанс на мирне припинення війни, тоді — так, роль Ватикану може бути цінною у посередництві. І таких прикладів багато. Проте варто не лише мислити загальними правилами, хоч би якими вони були світлими і високими, але і сходити на рівень конкретних обставин, які вимагають більшої чіткості, й часом самопожертви.
Католицька Церква є Церквою Вселенською, у ній зібрані майже всі народи світу. І також, разом з цим, вона присутня в різних світових системах та різних політичних, економічних, ментальних чи культурних прошарках. Ватиканові доводиться маневрувати посеред цього всього, щоб бути Церквою-«матір’ю всіх своїх дітей», і хороших, і поганих. Однак євангельський дух вимагає, відповідно до слів Ісуса Христа: «Пізнаєте істину, й істина визволить вас» (Йн 8, 32). І далі, за словами Апостола Павла: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Гал 5, 1). Навіть стараючись бути «доброю матір’ю» для всіх, включно — чи й передусім — із грішниками, цього не можна робити коштом істини, правди. А також коштом свободи, ставлячи Євангеліє в залежність від якоїсь там Остполітік чи будь-якої іншої політики. Не можна Євангеліє, яке має позаземне походження і спасительний вимір, замінити світським духом, притаманним політиці, інтересам, кон’юнктурі, політичній доцільності чи тим паче — компромісам із правдою.
Папа Франциск в Апостольському повчанні «Радість Євангелія», оприлюдненому ще на початку його понтифікату, 2013 року, писав: «Світська духовність, яка приховується під видом релігійності й любові до Церкви, полягає у пошуках людської слави і власного добра замість слави Господа. Господь дорікає фарисеям: “Як можете ви вірувати, коли ви славу один від одного приймаєте, а слави, яка від самого Бога, не шукаєте?” (Йн 5, 44). Йдеться про тонкий спосіб шукати “чогось власного, а не Христа Ісуса” (Флп 2, 21). Ця духовність набирає різних форм, залежно від типу особи та обставин, у яких вона перебуває. Оскільки вона турбується про свій зовнішній вигляд, то не завжди поєднується з публічними гріхами, тому зовні все виглядає правильно. Але якби вона проникла в Церкву, “то це було би набагато згубнішим, ніж будь-яка інша світська моральність”» («Радість Євангелія», 93).
Щодо конкретної ситуації, приміром — війни Росії проти України, то читаємо в Компендіумі соціального доктрини Церкви, виданому 2004 року Папською радою Справедливості і миру:
«Право застосовувати силу задля необхідного захисту пов’язане з обов’язком надавати захист і допомогу невинним жертвам, які самі не можуть захиститися від агресії. У сучасних конфліктах, які часто відбуваються в межах однієї держави, необхідно цілковито дотримуватися вимог міжнародного гуманітарного права. Дуже часто від цих конфліктів потерпає мирне населення, а іноді навіть стає мішенню війни. У деяких випадках людей жорстоко знищують або насильно виганяють із власних домівок чи землі під виглядом “етнічної чистки”, що завжди неприпустимо. За цих трагічних обставин потрібно надавати гуманітарну допомогу мирному населенню, однак вона не повинна бути засобом впливу на тих, хто її отримує. Благо людської особи має передувати інтересам сторін конфлікту» (Компендіум, 504).
А трохи раніше в тому ж Компендіумі сказано, з посиланням на Катехизм Католицької Церкви:
«Агресивна війна за своєю природою аморальна. У той трагічний момент, коли вибухає війна, керівники держави, яка зазнала нападу, мають право і зобов’язані захищати країну, застосовуючи навіть силу зброї (пор. ККЦ, 2265). Використання сили законне, якщо відповідає певним жорстким умовам: шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; усі інші засоби для покладання цьому краю виявилися неможливими або безуспішними; були обґрунтовані можливості успіху; використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути. Під час оцінювання цих умов слід враховувати потужність сучасних засобів руйнування. Це традиційні елементи, перелічені в доктрині про так звану “справедливу війну”. Оцінка цих умов моральної законності належить до розсудливості тих, які несуть відповідальність за спільне благо» (пор. ККЦ 2309) (Компендіум, 500).
Немає сумнівів, що Ватикан прагне підтримувати, і підтримує, Україну у війні проти Росії. Те, що викликає питання у багатьох в Україні, а часом навіть розчарування від початку цієї війни, — це неоднозначність позиції Ватикану щодо агресора. Тут, думаючи глобально і з перспективою майбутнього, Ватиканові, по-перше, варто докладніше заглибитися в джерела цієї війни, побачити її справжнього винуватця і справжню жертву, а не лише бачити — подібно як це говорить російська пропаганда — боротьбу світових інтересів за впливи на території України.
А по-друге, власне, варто добре проаналізувати всю науку минулого, коли Апостольська Столиця займала або нечітку моральну позицію щодо агресора і жертви, або навіть інколи прямо чи непрямо ставала по стороні агресора, або просто переводила справу для себе на вищий рівень, прагнучи бути «понад сторонами конфлікту». Це може дозволити собі якась нейтральна країна, типу Швейцарії, але не моральний авторитет типу Апостольського Престолу. Який потім віками мусить виправдовуватись або перепрошувати за свою таку, а не іншу позицію.
«Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають» (Лк 12, 48). Не лише Україна, алей світ «вимагає і жадає» від морального авторитету євангельського духу, демонстрації істинної свободи та істини. Якщо Україна і світ цього очікують — то Бог і поготів.
фінансово.
Щиро дякуємо!
