На цей, 2023‑й рік припадає 165‑річчя об’явлень Діви Марії в Лурді, що став всесвітньо відомим місцем зцілень, «санктуарієм здоров’я».
Хворіти можуть усі складові людської істоти: тіло, душа, розум, психіка… І, звісно, найпершим і найкращим Лікарем для людини, яку сам створив, є Господь Бог. Просто не варто забувати, що той-таки Бог дав людині розум, яким треба користуватися, зокрема щоб не занедбувати можливого медичного лікування. Віра — це чинник підтримки, але «депресію не вийде замолити», — підкреслює о. Томаш Тшаска. Цей священник — суїцидолог, тобто той, хто профільно займається допомогою схильним до самогубства. Він також організатор кампанії «Життя варте розмови». У розмові з Анною Расінською (КАІ) він розповів про допомогу таким людям, вплив соцмереж на психічне здоров’я користувачів.
Гаслом цьогорічного Всесвітнього дня хворих є слова з Євангелія «Попіклуйся про нього», взяті з притчі про Милосердного самарянина.
— Ви провадите для батьків та священників заняття з допомоги людям у суїцидальній кризі. Чому священникам важливо вміти допомагати таким людям?
— Духовенство має виняткову можливість супроводжувати людей у різних життєвих ситуаціях. Ми зустрічаємося з іншою людиною під час катехези, сповіді, зустрічі парафіяльних груп, на всіх полях душпастирської та педагогічної праці. За всіх цих нагод священник стикається також і з людськими проблемами. Я часто повторюю, що — хочемо чи ні — ми перебуваємо на передовій цього фронту. Но тому що в нас якісь видатні якості, а просто тому що ми контактуємо з такими людьми, і на нас може звалитися обов’язок задавати їм допомогу. У випадках смерті від самогубства саме священник мусить прийняти рідних небіжчика в канцелярії, супроводжувати їх у підготовці похорону, провести церемонію. Добре було би, якби він умів потім супроводжувати цю сім’ю, а також пояснити парафіяльній спільноті, як підтримувати тих, хто в жалобі.
— У семінаріях до цього готують?
— У безпосередньому розумінні — немає підготовки у царині першої емоційної допомоги або з суїцидології. Я знаю, що по деяких семінаріях є додаткові лекції, розширені на вивчення психології чи елементів суїцидології. У семінарії є вивчання начал психології, духовного керівництва та багато інших занять, які мають сформувати вразливість та емпатію в духовної особи. Натомість, як у кожній сфері, в окремих випадках, на жаль, потрібні спеціалізовані знання, бо самою емпатією ми не допоможемо, а інколи можемо й зашкодити.
Замало бути емпатичним. І це стосується не тільки кризи самогубства. До прикладу, сказати батькам, які втратили дитину внаслідок викидня, «у вас будуть інші діти» або «це трапляється нерідко» — це ніяка не допомога, і може завдати сильного болю. Інтуїція може підказати правильно — а може й помилитися.
— Сучасна нам Церква змінила підхід до людей у кризі самогубства, як і до тих, хто наклав на себе руки.
— На початку 1980‑х настала велика зміна у церковному законодавстві, яка не стигматизує самогубців і не відмовляє в їх похороні. Однак новизна — чи то юридична, чи доктринальна — тільки з часом входить у практику. А практика, попри все, різна. Тому донині поширеним є міф, що самогубців ховають у якомусь осібному місці, обмежують у християнському похороні. Навіть якщо люди бачать, що жалобна церемонія ніяк і нічим не обмежена, — думка, що священник міг би це зробити, кружляє у свідомості. А це неправда.
Варто зазначити: якщо це похорон самогубця, який зовсім не провадив релігійного життя або й навіть був ворогом релігії, то ситуація інакша. Не буде важливим той факт, що він відібрав собі життя. Брак зв’язку з Церквою, брак сакраментального життя, запевнення, що хтось не бажає бути пов’язаний із Церквою, є підставою для того, що похорон може мати обмеження, або ж священник просто може сказати — ця людина не бажала, щоб її поховали по-католицькому.
В кожному випадку це індивідуальне розв’язання. А загалом, то такі похорони відбуваються без змін. Ба більше, у священниках зростає розуміння і чутливість до таких справ. Щораз частіше духовенство знає, де можна шукати допомоги та підтримки.
— Чи в наші часи не применшують цю проблему? Чи не вважають, що людина «вигадала» собі хворобу — депресію?
— Певні міфи поширені, вони бувають вельми шкідливі. Наприклад, міф про те, що як хтось каже, що більше не хоче жити, що хоче відійти, то це тільки залякування і спроба звернути на себе увагу. Однак статистика свідчить про інше: 8 із 10 тих, хто наклав на себе руки, повідомляли про свої наміри. Я часто підкреслюю, що людина психічно благополучна не використовуватиме як аргумент, що відбере собі життя. Пам’ятаймо про те, що кожна криза може бути сприйнята оточенням як ознака слабкості, — а тим більше криза самогубства; тож людина, яка не має таких тенденцій, не хоче бути сприйнята як нестабільна. Натомість коли хтось говорить про це голосно, то варто поставитися серйозно до можливості, що він обдумує такий драматичний сценарій.
— У психіатричних лікарнях теж є капелани? Як виглядає таке служіння?
— На мою думку — служіння капелана всюди однакове. Я часто розмовляю з капеланами по звичайних лікарнях; вони повідомляють, що кількість людей, які намагалися скоїти самогубство, останнім часом драматично збільшилася. Це дуже непокоїть.
— А глибоко віруюча людина може бути в депресії, не бачити сенсу подальшого життя?
— Є така примовка: «Депресію неможливо замолити». Ми говоримо про дві сфери людського життя. Одна — психологічна, інша — духовна. Буття віруючою людиною не гарантує, що ми ніколи не захворіємо фізично і не матимемо труднощів емоційної чи психічної природи.
Однак варто зауважити, що віра і релігійність — це чинники, які стримують суїцидальну поведінку.
Я інколи натикаюся в мережі на коментаторів, які стверджують, що «депресія це наслідок маловірства, і вистачить піти посповідатися». Також пам’ятаю коментар одного з журналістів, який після приватної розмови про священників, які теж страждають на депресію, сказав: «Нехай ідуть працювати, то їм депресія минеться». Обидві позиції випливають із нерозуміння суті цієї хвороби. Ми повинні пам’ятати, що депресію ніхто собі не обирає і що вона не є результатом нудьги від життя або погіршеного настрою.
— То що, хіба не краще піти на сповідь замість іти до психотерапевта?
— Уявімо ситуацію: ми розмовляємо з кимсь, хто почув діагноз смертельної хвороби. Чи мали б ми відвагу сказати йому: «Та покинь ти того лікаря, помолися й піди до сповіді!» Чи ми самі повірили би у свої слова? Але ж нелікована депресія може провадити до самогубства. Бог дав людям мудрість, щоб не тільки вірою, але й інтелектом одні одних підтримували, і користувалися досягненнями медицини.
— Ви присутні в соцмережах. Що можете сказати про загрози для психічного здоров’я з цього боку?
— Я вже довгі роки користуюся соцмережами. Це прекрасне знаряддя — але і повне небезпек. По-перше, хейт, який теж є чинником ризику. Колись, як інтернет ще не був загальнодоступним, набагато простіше було уникнути загального остракізму чи висміювання. Сьогодні за 10 хвилин можна стати «зіркою» світового класу — в негативному сенсі. Бути висміяним цілим світом у спосіб, якого вже неможливо зупинити, дати задній хід.
Наступна небезпека — невпинне порівнювання себе з іншими. Відзначмо цей головний принцип Інстаграму і ТікТока: ти повинен показати себе з якнайліпшого боку! Там нема місця на пересічність, абиякий одяг, зайву вагу чи голову їду з кулінарії. Натомість ми бачимо шикарні виїзди, розкішні ресторани, делікатеси на столі, «випадкові» фото з чарівних поїздок у відпустку. А якщо показуємо свою втому — то лише таку, щоб після воркауту чи спакування сотні посилок у благодійній акції. Там немає місця буденності й звичності. А не кожного стане на дорогі виїзди або вчащання до ресторанів. Не обманюймося: більшість людей живе у звичайних або навіть скромних умовах. Коли я розмовляю зі знайомими — знаю, що вони мають звичайні проблеми, але цих проблем у соцмережах не видно. Бо все гламурне!
Чи я замислювався коли-небудь, хто я такий для інфлюенсера, за яким слідкують кільканадцять, кількасот тисяч підписників? Чи я маю з ним якісь стосунки? Звісно, жодних. Я для нього тільки ще один анонімний фанат. Я не маю тут претензій до популярних особистостей. Часто (хоч і не завжди) високий рейтинг це результат їхньої тривалої і тяжкої праці. Але я запитую, що це означає для мене? Що це дає мені?
Це приклад роздумів. Сам я за такими акаунтами не слідкую. Не бажаю бути циферкою.
Важливо очистити цю дійсність від фальшу. Є люди, які своє почуття цінності будують на такому фальшивому образі. Також варто пам’ятати, що більшість великих акаунтів служить для заробляння коштів на своїх підписниках. Натомість якщо можна чимсь похвалитися в Інстаграмі, — то найперше хорошими стосункам вдома, з дітьми, чоловіком/жінкою, батьками, — але не через ідеалізовані картинки, а показуючи справжню красу цього світу. Це, звісно, неможливо, — але так би мало бути.
З’явилася останнім часом «новинка» в інтернеті — штучний розум (AI). Поки що ми ним захоплюємося — як воно мудро відповідає на запитання, як прекрасно вміє створити людське обличчя або скопіювати чийсь голос. Ми знову на порозі нового світу, в якому буде страшенно тяжко відділити правду від віртуальності. Ще невідомо, які наслідки це принесе, але я вже цим занепокоєний. Не знаю, чи ми тут не повинні би зробити кроку назад.
фінансово.
Щиро дякуємо!
