Що таке капеланство з погляду єпископа? CREDO розмовляє з ординарієм Харківсько-Запорізької дієцезії єпископом Павлом Гончаруком. Він — голова Комісії військового душпастирства при Конференції єпископів РКЦ в Україні.
Ієрарх розповідає про необхідність присутності у військових підрозділах капеланів, особливості цього служіння, про риси характеру, які допоможуть його виконувати. А також — про вимоги та критерії добору кандидатів на військових капеланів та форми служіння й допомоги військовим і членам їхніх сімей.
— Римо-Католицька Церква в Україні має надати 11 священників для капеланського служіння у лавах Збройних Сил України. Станом на сьогодні маємо п’ятьох кандидатів — і, відповідно, потребуємо ще шістьох. Двоє з п’яти вже отримали мандати, тобто допущені до наступних етапів підготовки, після проходження яких можуть служити у конкретних підрозділах чи бригадах.
Є дуже велика потреба у служінні військових капеланів. Священник на війні забезпечує духовні потреби військових. Згідно з українським законодавством, капелан має офіцерське звання, чітко прописані обов’язки, одним із яких є задоволення духовних потреб військових різних віросповідань і конфесій, тобто за необхідності знайти імама чи православного священника. Командири дуже вдячні військовим капеланам за їхню присутність і служіння. А командири підрозділів, які ще не мають капеланів, телефонують і просять їх прислати, — бо присутність священника там, де є дуже висока загроза смерті, де люди перебувають у напруженні, відчувають страх, тривогу, дуже підтримує наших військових. Їх заспокоює усвідомлення факту, що священник поруч, що він за них молиться, що з ним можна поговорити і він підтримає, зрозуміє.
Це служіння не є просте, воно досить вимогливе: має бути добре фізичне здоров’я, психологічна витримка. Але якщо хтось зі священників відчуває, що хоче виконувати таке служіння, чує, що Господь його кличе до цього, — то запрошую відповісти на це покликання і стати поруч із тими, хто захищає нашу Батьківщину.
Загалом, кожний священник, який служить у парафії та виконує свої пастирські обов’язки, вже відповідає основним критеріям, необхідним для того, щоб бути військовим капеланом. Питання переважно в тому, чи кожний священник зможе втримати таке психологічне напруження. Для такої місії людина повинна мати відповідний характер, який дозволить зберігати спокій у місці підвищеного ризику та високої нервової напруженості, щоби могти заспокоїти, допомогти владнати конфлікти. А що стосується формальних питань, то зацікавлених прошу звертатися до мене — і я все розповім.
Якби я не був єпископом і не мав тих обов’язків, які мені у зв’язку з цим довірила Церква, то давно би подав заявку. А зараз я намагаюся, коли це можливо, їздити до військових, щоб побути з ними, підтримати їх, — а також до капеланів, які вже виконують служіння, і до тих, які готуються. Наші військові справді дуже потребують присутності капелана. Це не гра — це війна, і люди можуть втратити життя будь-якої миті. Але коли людина примирилася з Богом, коли перебуває у стані освячувальної благодаті, то це її укріплює. Багато хто вже загинув, але я знаю, що вони посповідалися; я пам’ятаю кожну таку палку розмову. Це служіння дуже цінне і дуже важливе.
Проте якщо хтось не може виконувати таке служіння, то не майте з цього приводу докорів сумління чи почуття провини, але прошу вас: вчіться допомагати тим, хто повертається з війни. Шукайте курси, проходьте навчання, щоби розуміти, що відчувають ті, хто повернувся з війни; що переживають люди, які втратили на війні когось близького; вчіться, як допомагати пораненим і тим, хто втратили кінцівки, зазнали важких травм. Семінарія не готувала нас до такого, і маємо довчитися самі. Це важливо. Це необхідно.
Дякувати Богові, тепер є достатньо програм, які вчать, як правильно діяти, щоби принаймні не зашкодити. Наша країна сьогодні — це великий госпіталь травмованих людей, і ми повинні навчитися давати собі раду з собою і шукати інструментів, щоби могти допомагати іншим: і військовим, і їхнім родинам. Це форма нашої християнської любові.