На одній з аудієнцій Папа Франциск сказав: кожен християнин отримав дар Святого Духа і посланий продовжувати справу Ісуса — звіщаючи всім радість Євангелія та приносячи розраду в різних ситуаціях нашої часто пораненої історії.
Бути місіонером — це продовжувати місію Христа, уприсутнювати Сина Божого в конкретному часі та місці.
В цьому інтерв’ю хочемо познайомити вас із монахинею Стеллою Марі. Аргентинка походженням, вона була місіонеркою в Того, на Кубі та збирається вирушити на нову місію в… Конго. Зараз вона перебуває в Генеральному домі сестер-вербісток у Римі, де служить на рецепції вже дев’ять місяців і де з нею вдалося поспілкуватися. Це прекрасна радісна людина, яка наповнює життя довкола себе миром і позитивом, а її історія життя і служіння захоплюють.
— Сестро, я рада і вдячна, що ми можемо поспілкуватися. Ваш місіонерський досвід справді багатий. Чим би Ви хотіли поділитися з нами?
— Я з християнської родини. Нас п’ятеро в сім’ї: троє братів і ми з сестрою. Моя сестра, Марія Роза, на рік старша за мене, також вступила в наше місійне згромадження, і ще й того ж року, що і я. Ми разом пройшли всю нашу формацію (сміється).
З раннього дитинства ми молилися вдома разом із батьками, братами й сестрами. У дитинстві нас дуже надихали статті журналу, який видавали отці-салезіяни, де ми могли дізнатися про їхню діяльність у місіонерських країнах. Континент, який найбільше запав мені в серце, — Африка. В моїй школі, яку вели монахині, тема місій в Африці завжди була на порядку денному, і саме тоді я почала молитися за дітей і всі африканські сім’ї. У віці 15 років я почала працювати в парафії катехиткою, готуючи дітей до Першого Причастя. Жовтень був особливим місяцем молитви за місії; молилася ціла наша парафія.
Скільки себе пам’ятаю, мене завжди приваблювало місіонерське життя.
— Розкажіть, як на Ваше рішення відреагували батьки? Багато молодих людей сьогодні борються з тим, що батьки не приймають їхнього рішення вибрати шлях богопосвяченості. А як це було у Вас?
— Коли мої батьки почули новину про те, що Господь обрав обох їхніх доньок для виконання покладеної на них місії, їхніми першими словами були: «Бог дав нам двох ягнят, яких ми виростили, і тепер Він просить їх виконати велику місію». Вони були дуже вдячні Богові за цей великий дар.
У моїй родині завжди молилися за покликання, за зростання у вірі. Як тільки могли, ми відвідували щоденні Меси, Адорації, реколекції, парафіяльні зустрічі. З Божої ласки, батьки прийняли наше рішення.
— Чому саме це згромадження? Як Ви вже згадували, через журнал Ви познайомилися з отцями-салезіанами. Здавалося б, очевидним був вибір сестер-салезіанок. Як і коли Ви дізналися про Згромадження Сестер Служниць Святого Духа?
— Ми з братами й сестрами навчалися в школах різних згромаджень і в різних місцях Аргентини, тому що мій батько працював на залізниці й ми багато подорожували через його роботу. А вибір згромадження? Причина була одна: я шукала місіонерське! І завдяки одній сімейній поїздці до місіонерок я познайомилася з нашими сестрами. Потім, повернувшись додому, я підтримувала з ними зв’язок.
— А Ви знали — чи мали якесь передчуття, — що Марія Роза, Ваша рідна сестра, також хоче вступити до цього Згромадження?
— Ні, ні, я не знала про покликання сестри — ані сестра про моє рішення. Цікаво, що ми дізналися про це лише в Провінційному домі, коли я зустріла її в коридорі, чекаючи в черзі на подачу документів. Це стало великою несподіванкою для нас обох, оскільки раніше ми про це не розмовляли. Зустрівшись, ми почали сперечатися, хто з нас має зайти першою, — бо навіть не мріяли, що зможемо зайти одночасно. Тоді вийшла Провінційна сестра і сказала: «Чого ви сперечаєтеся, можете зайти разом». І так Господь Бог сам вирішив нашу проблему (сміється).
— Як Ви згадуєте цей час вашої спільної формації? І як цей досвід вплинув на Ваші стосунки як сестер?
— Коли я згадую ті часи, то бачу, що це була Божа благодать. Цей досвід дуже допоміг нам разом зростати у вірі, у спільнотному житті та у прийнятті Божої волі.
Після складення перших обітів ми почали працювати в різних школах, якими опікувалося наше згромадження. Я стала працювати в школі Лурдської Божої Матері в Місіонес. Пізніше, після того, як я склала тимчасові обіти, Бог зробив мені великий подарунок: можливість поїхати на мій улюблений африканський континент, у Того. Але це ще не все, бо я поїхала туди разом із сестрою!
— Бачу, що Господь Бог міцно поєднав ваші шляхи. Поговоримо про місіонерський досвід. Як Ви згадуєте час місії в Того?
— Це був великий досвід, який назавжди залишиться в моєму серці! Жити серед африканських сімей і дітей було моїм великим бажанням, яке тільки починало здійснюватися. Я працювала у початковій школі для дітей віком 4‑5 років, бо доти в них не було школи для дітей такого віку; а також проводила катехизацію в державних школах. Маю багато кумедних спогадів із того періоду, особливо пов’язаних із культурними відмінностями. Особливо запам’яталась така історія. У Того не прийнято чистити зуби звичною для нас зубною щіткою, а використовують для цього спеціальні рослинні палички — місвак, які вони жують, а потім випльовують. Мені захотілося спробувати, як це відбувається, тільки я забула про найголовніше: діти не ковтають залишки від паличок, а випльовують їх. Як можна здогадатися, реакція була швидкою — біль у животі, слабкість. Мене врятувала одна сестра зі спільноти. З того моменту я вже пам’ятала, як цим потрібно користуватися.
Після семи років у Того мене попросили повернутися в Аргентину, щоби продовжити роботу в школі — цього разу на посаді директора.
У 2007 році я отримала ще одну пропозицію: поїхати на Кубу для 3‑річного досвіду душпастирської роботи. Життя на Кубі нелегке. Це дуже бідна країна, величезні державні обмеження, відсутність свободи слова, — але це не послаблює внутрішнього духу кубинців. Цей час мене дуже збагатив.
Повернувшись в Аргентину, я знову почала викладати в школі. А як закінчилась пандемія коронавірусу, мені запропонували роботу в Генеральному домі в Римі. Саме тут я з радістю отримала звістку про нове місійне призначення — до Конго.
— Який досвід місії був для вас найскладнішим?
— Один із найскладніших моїх досвідів трапився, коли я була на місії в Того. Я викладала в одній з тамтешніх шкіл. Це історія з хлопцем Алі. Йому тоді було 11 років і він готувався прийняти Святе Хрещення. Він із нетерпінням чекав на цей день, не міг дочекатися. Але в день хрещення він не прийшов.
Наступного дня він також не з’явився. Пройшло більше парафіяльних зустрічей з дітьми, але він усе ще не з’являвся. Це було дивно. Нарешті я запитала дітей, чи не знають вони, що з ним відбувається, чи не трапилося чогось. Вони сказали мені, що він пішов. Я думала — він кудись поїхав (це теж часто трапляється); але вони сказали, що він нікуди не поїхав, але що його більше немає з нами — він помер.
Це була новина, на яку я не очікувала. Діти розповіли мені, що сталося. Алі сказав своєму дідусеві, який був вождем цього племені і оплачував його навчання, що в майбутньому хоче стати священником. Ця новина вартувала йому життя. Його вбили, тому що, по‑перше, у нього був інший план на життя, а по‑друге, бракувало грошей, щоби продовжувати платити за його навчання. Після цієї новини я пішла поговорити з вождем — дідусем Алі. Але, на жаль, їхня культура відрізняється від нашої, і я зрозуміла всю серйозність ситуації. Навіть якщо ця дитина хотіла бути християнином, вона не могла цього зробити. Цей вибір коштував йому життя.
— Через 23 роки Ви знову повертаєтесь на африканський континент. Чи не боїтеся, особливо зараз, коли ситуація в Конго така нестабільна? Як Ви готуєтеся до місії в Конго?
— Мій місіонерський досвід, особливо в Того, чітко показав, що, попри культурні відмінності, в різних країнах, на різних континентах, — коли ти живеш там досить довго, то починаєш бути частиною цієї культури. Це обмін, який збагачує: давати і брати.
Мій перший і найважливіший пункт у підготовці до будь-якої місії — молитва, щоб мати Божу силу. Ми повинні бачити в іншій людині нашого брата і сестру. Вони такі ж, як і ми; від них можна багато чого навчитися. Іноді нам здається, що ми їдемо на місію допомагати, виховувати; нам здається, що ми знаємо краще; але це не так.
Це також духовна підготовка і довіра всіх тих людей, яких Бог ставить на нашому шляху. Вони потребують Божого Слова, цієї глибокої зустрічі з Господом.
І, звісно, ми просимо, щоби світло Святого Духа просвітило нас — усіх сестер, які їдуть на місію в Конго, щоб ми були одного серця й одного Духа з нашими братами і сестрами.
— Якби можна було сформулювати вказівник у вигляді порад: якими будуть Ваші «три поради для того, щоб бути доброю місіонеркою»?
— Я скажу так.
Перше: довіра до Бога — мати віру в те, що Бог завжди супроводжує нас, Він іде разом з нами.
Друге: у кожній ситуації намагатися знаходити щось позитивне. А коли вам важко — шукати і повертатися до найпозитивніших моментів, перемог.
І третє: вчіться у своїх братів і сестер. Будьте з ними одним цілим, товаришуйте їм і разом переживайте свою зустріч із Господом у радості, мирі та зі впевненістю.
— Звідки береться Ваша незгасна усмішка? Як Вам це вдається?
— Мої батьки завжди казали нам: не варто сердитися, тому що сердитися — це подвійна робота; і я прийняла це близько до серця. Несіть Христа іншим людям із радістю — й Він сам буде діяти. Іноді усмішка — це єдине Євангеліє, яке люди прочитають.
фінансово.
Щиро дякуємо!
