Джордж Вайґель, публіцист, філософ і папський біограф, розмірковує про те, чи можлива реформа правил проведення конклаву у «синодальному дусі», і до яких наслідків може призвести це рішення.
Протягом століть Папи здійснювали суверенітет над великою частиною центральної Італії, відомою як Папська держава. Серед багатьох причин того, як ця організація перешкоджала євангельській місії Католицької Церкви був той факт, що Папа як світський суверен із землями, що перебували під його захистом, неминуче втягував Церкву у європейську політику.
Ця неприємна плутанина призвела до ius exclusivae (права виключення або ж папського вето), згідно з яким католицькі монархи Іспанії, Франції та Австрії могли накласти вето на кандидата на папство, який не подобався тому чи іншому правителю.
Хоча Церква ніколи формально не визнавала ius exclusivae, реалії європейської політики були такими, що кілька разів конклав, обираючи Папу, мав зважати на монарше право вето. Таким чином, на конклаві 1823 року, скликаному для обрання наступника Папи Пія VII, імператор Австрії Франциск I відхилив кандидатуру кардинала Антоніо Северолі, що призвело до обрання кардинала Аннібале делла Генга Папою Левом XII. Через сім років, під час півторамісячного конклаву 1830-1831 років, король Іспанії Фердинанд VII заблокував кандидатуру кардинала Джакомо Джустініані (колишнього нунція в Іспанії, який мав неприємності з королевою, дружиною Фердинанда), в результаті чого конклав обрав кардинала Мауро Каппелларі, камальдульського ченця і префекта Propaganda Fide (згодом — Конгрегації євангелізації народів, що нині увійшла до складу Дикастерію з євангелізації), який став Папою Григорієм XVI.
У 1903 році краківський кардинал Ян Пузина оголосив, що австро-угорський імператор Франц Йосиф наклав вето на головного кандидата, кардинала Маріано Рамполлу, не оцінивши його поблажливого ставлення до французької Третьої республіки. Кардинали-виборці були незадоволені, але використання ius exclusivae позбавило Рамполлу статусу папабіля, і зрештою вони звернули свою увагу на венеційського кардинала Джузеппе Сарто.
У січні 1904 року новий Папа Пій X скасував ius exclusivae своєю конституцією «Commissum Nobis», яка передбачала автоматичну екскомуніку для будь-кого, хто втручатиметься у майбутній конклав, і попереджала, що це призведе до «обурення Бога Всемогутнього та Його апостолів, святих Петра і Павла».
Сьогодні «Commissum Nobis» може здаватися анахронізмом. Але, можливо, насправді це не так.
Нещодавно пролунало припущення — і не лише на більш вільних територіях католицьких коментаторів — що нинішня папська адміністрація розглядає «реформу» процедури конклаву. Припускають, що така «реформа» усуне кардиналів без права голосу, старших за 80 років, від будь-якої ролі у sede vacante (періоді вакантного папського престолу), заборонивши їм брати участь у Генеральних конгрегаціях, де вони зараз мають право голосу. На їхньому місці мала би постати змішана група з мирян (чоловіків та жінок), духовенства і монашества. Ці невеликі групи, включно з кардиналами-виборцями, мали би збиратися, використовуючи методологію «розмов у Дусі» Синоду-2023, щоб «розпізнати», що потрібно Церкві від нового Папи.
Тут криється одразу кілька серйозних проблем. Бо хоча сьогодні немає католицьких монархів, зацікавлених у впливі на конклав за допомогою вето, інші світові сили, безперечно, спробують застосувати інші форми «вето».
Відкриття передвиборчих дискусій за межами колегії кардиналів неминуче призведе до тиску з боку світових медіа та соцмереж, і цей тиск так само неминуче буде зумовлений порядком денним. Уряди, ворожі до Церкви, безсумнівно, захочуть стати на весла у водах конклаву; на думку спадають Китай, росія, Куба і Венесуела, однак цілком можуть бути й інші.
Крім того, є ще філантропи-мільярдери, які розуміють, що Католицька Церква — це остання велика глобальна інституція, що стоїть на шляху райдужного порядку денного світової соціальної трансформації, яку вони просували десятиліттями; ці чоловіки та жінки вже вважали за потрібне влити мільйони доларів на референдуми про аборти в історично католицьких країнах, і немає жодних причин думати, що вони утримаються від використання своїх багатств, щоби вплинути на дискусії перед голосуванням під час sede vacante — згідно з теорією, що ці дискусії матимуть вирішальний вплив на голосування, коли кардинали-виборці підуть на конклав.
Цього тиску не уникнути, навіть якщо не міняти чинні правила конклаву. Але відкриття дискусій перед голосуванням для некардиналів і приглушення голосів декого з наймудріших старійшин Церкви робить набагато вірогіднішим те, що цей тиск матиме реальний ефект.
А цього справді не має бути.
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, Catholic World Report
Фото: Jeff J Mitchell/Getty Images