Тривога, страх, занепокоєння і відчай стали серйозними проблемами в нашій країні. І в усьому світі поширення стану занепокоєння досягло критичного рівня.
Які корені цих проблем можна знайти і що робити в такій ситуації, на погляд богослова, — роздумує о. Петро Балог ОР, директор Інституту св. Томи Аквінського в Києві.
Про тривогу згадується у Біблії. Наприклад, у псалмах: «Доки я знемагатиму від тривоги, доки дні мої будуть сповнені смутку?» (Пс 3,2). Христос Господь закликає нічим не журитися. Але як це можна виконати, якщо тривожні думки приходять постійно? Чи можна взагалі позбутися тривожності? Що християнин мав би для цього зробити? Чи справді відчай — це смертний гріх?
Святе Письмо про страх, тривогу і пригніченість
Біблія часто говорить про людей, що вірують у Бога, покладають на Нього свою надію і уповання. Бог обіцяє їм свою опіку й захист, підтримку і благословення. Тим не менше, у людини на сторінках Святого Письма нерідко виникає неспокій, тривога, почуття страху та безнадії. Навіть Втілений Бог, Син Божий, який прийняв людську природу, вповні пережив це відчуття під час Страстей і смерті на хресті.
Страх і тривога, особливо викликані зовнішніми чинниками, нерідко викликають у людей такі стани, які автори біблійних книг описують за допомогою гіперболи — щоб підсилити уявлення про цей феномен, і часто подають його як своєрідне прокляття, що спадає на людей, на відміну від благословення. У Книзі Второзаконня читаємо: «Ти їстимеш плід свого лона, тіло своїх синів і своїх дочок, які Господь, Бог твій, дасть тобі під час облоги та натиску, коли тіснитиме тебе твій ворог» (Втор 28,53). З іншого боку, натхненні автори часто закликають до витривалості, як ось Апостол Павло у 2‑му посланні до коринтян: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені» (2 Кор 4, 8‑9).
Деколи це пригнічення описується алегорично, природними явищами чи термінами з царини гуманітарних катастроф, як, наприклад, у пророка Ісаї: «І буде він блукати по землі, пригнічений та голодний, і з голоду буде лютувати та царя свого й Бога проклинати; погляне вгору, подивиться на землю, а там лише горе й морок і темрява густа. Але ця тьма-тьменна розійдеться» (Іс 8, 22‑23). Натомість пророк Єремія надає такій пригніченості більш психологічні характеристики: «На мій біль не знаходжу ліку, серце моє в мені мліє… Через рану дочки мого народу я увесь у ранах, я прибитий, жах мене огортає» (Єр 8, 18.21). Єремія навіть починає через це проклинати момент свого народження: «Ой горе мені, моя нене, що ти вродила мене, чоловіка, з яким сперечаються й сваряться у цілій країні… Проклят той день, коли я на світ родився! Нехай не буде благословен той день, коли породила мене моя мати» (Єр 15,10; 20,14).
У знаменитій Книзі Йова випробувана горем людина починає ридати: «Зітхання стало мені хлібом, як вода, линуть мої скарги, бо страх, якого я побоювався, напав на мене, і те, чого лякавсь я, надійшло на мене. Нема мені ні миру, ні спокою, нема відради, прийшов на мене клопіт» (Йов 3, 24‑26).
Подібно псалмоспівець скаржиться Богу і говорить Йому про своє пригнічення. Наприклад, у знаменитому Псалмі 22, який пізніше цитуватиме Христос на хресті і який починається словами: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув? Стоїш далеко від спасіння мого, від слів мого зойку. Боже мій, кличу я вдень, — не відповідаєш, а й уночі я теж не вгаваю» (Пс 22, 2‑3). Псалміст просить Бога про допомогу в такому скрутному душевному становищі: «Змилуйсь надо мною, Господи, бо мені скрутно; з журби виснажилися в мене очі, душа моя й моє нутро. Життя моє виснажується в горі літа мої у стогнанні. У смутку підупала моя сила, і кості мої повисихали» (Пс 31, 10‑11).
В іншому місці псалміст порівнює важку життєву ситуацію з утопленням: «Спаси мене, о Боже, бо води сягають мені аж по горло. Загруз я в глибокому болоті, й немає де стати. Увійшов я у глибокі води, й пориває мене бистрінь» (Пс 69, 2‑3). І потім відразу звертається до Бога про допомогу: «Витягни мене з болота, щоб я не загрузнув; коли б то я урятувавсь від тих, що мене ненавидять, і від вод глибоких! Водяна бистрінь хай не затопить мене глибінь хай мене не поглине, хай яма не затулить своєї пащі надо мною. Вислухай мене, Господи, бо добра твоя ласка, обернись до мене з великого милосердя твого і не ховай твого обличчя від слуги твого, бо я у скруті; вислухай мене притьмом» (Пс 69, 15‑18).
Важливо те, що для авторів Святого Письма людина, яка перебуває у горі чи страху, чи тривожиться, чи якій загрожує смерть, — перебуває на центральному місці. Тобто навколо цієї людини та її важкого стану точиться розповідь, і саме такий стан є приводом, щоб Бог почув благання і прийшов на допомогу.
Ісус Христос та Його страх і тривога
Спаситель, який прийшов у цей світ, подібно до нас зазнав тривожних станів; особливо інтенсивно — перед смертю. Навіть стан певної зневіри прийшов до Нього в Гетсиманському саду, супроводжуваний страхом, неспокоєм, сумом і жахом. Євангеліст Марко так описує цей стан Ісуса: «І взяв із собою Петра, Якова та Йоана, і почав жахатись та тривожитись. Потім каже до них: ‘Душа моя вся смутиться аж до смерті. Лишіться тут і чувайте’. Пройшовши трохи далі, Він припав до землі й почав молитися, щоб, якщо можливо, минула Його ця година» (Мк 14, 33‑35). Євангеліст Лука подає ще таку деталь, як кривавий піт Ісуса під час цього боріння: «Повний скорботи та тривоги, ще пильніш молився, а піт Його став, мов каплі крови, що падали на землю» (Лк 22,44). У традиції Церкви, яка коментує останні дні земного життя Ісуса, цей стан Христа зображується як біль цілого людства, особливо тих, хто зазнає подібного страху і тривоги перед лицем смерті. Церква каже, що Христос узяв на себе цей людський біль і тривогу.
Зрештою, в особі Ісуса також заноситься до Бога молитва всіх людей, які зазнають подібних ситуацій: «Він за днів свого тілесного життя приніс був молитви й благання з великим голосінням та слізьми до Того, який міг Його спасти від смерті, і Він був вислуханий за богобоязність» (Євр 5,7). Це вислухання у скрутному душевному стані стало можливим завдяки підкоренню людської волі Ісуса божественній волі Отця, про що читаємо у того ж євангеліста Марка: «І мовив: ‘Авва – Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти’» (Мк 14,36).
Христос через свої страждання не просто солідаризується з нами, людьми, у наших стражданнях, але й визволяє нас від цих тривог і страждань — бо, воскресаючи після смерті, дає нам надію. Умовою цього визволення є наслідування Христа, сповнення Його волі, відкритість на Нього. Автор Послання до євреїв так пише про це: «І хоч був Сином, навчився з того, що витерпів, значення послуху, і ставши досконалим, спричинився до вічного спасіння всім, які йому слухняні» (Євр 5, 9‑10). Так, страждання і тривога, страх і сум, горе й навіть часом безнадія не зникли цілковито з життя людини. Однак після страждань і смерті Христа, і після Його воскресіння, цей негативний досвід у житті людини отримав новий напрямок: що є вихід, є надія, що це ще не кінець; що навіть смерть буде переходом у життя. Разом із цією надією людина отримує впевненість і підтримку від Бога.
Досвід Апостола Павла
Ідею надії в часи тривог та утисків, чи інших екзистенційних турбот, особливо опрацював Апостол Павло у своїх посланнях. Він сам подеколи відчував стан пригноблення і тривоги, ба навіть небезпеку смерті, коли писав: «Ми, дійсно, мали самі в собі присуд смерті, щоб надіялися не на самих себе, а на Бога, який воскрешає мертвих» (2 Кор 1,9). Взагалі, за Павлом, земне життя людини, яке він називає «наметом», є немовби постійною нагодою до страждань, турбот і тривог. Належить, однак, цей дочасний земний «намет» немовби зняти з себе і зодягтися у Христа, у намет небесний: «Доки ми в цім наметі, — стогнемо під гнітом, бо не хочемо роздягнутися, лише — вдягнутися, аби те, що в нас смертне, було проглинуте життям» (2 Кор 5,4).
Якщо ж людина тримає міцний зв’язок із Христом, повністю Йому довіряє, то навіть перед лицем смерті — а це було і є особливо актуальним у часи переслідувань і мучеництва — не впаде в остаточний відчай чи безнадію. Апостол так про це пише в Посланні до римлян: «Хто нас відлучить від Христової любові? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: ‘За тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець (призначених) на заріз’. Але в усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки Тому, Хто полюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим 8, 35‑39). Смерть відтепер має інше значення, має в собі спасительний елемент, якщо тільки буде поєднана зі спасительною смертю Христа, а наші страждання — з Його стражданнями: «Нас бо ввесь час живими віддають на смерть із‑за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі» (2 Кор 4,11).
Дуже важливим у Апостола Павла є такий елемент під час тривоги чи страху, який стане потім важливим і в християнстві загалом: причинам, які викликають в нас ці негативні відчуття, і нашим зусиллям із цими причинами боротися, ми надаємо значення солідарності й жертви за когось. Апостол був переконаний, що його страждання — недаремні; він готовий був їх пожертвувати за інших. А з другого боку, навіть якщо я позбудуся своїх турбот, страху, тривоги, — то є інші люди, мої ближні, які продовжують жити в такому стані. І я, як християнин, не можу вдовольнитися лише своїм звільненням від тривоги, але солідаризуюся з тими, хто й далі в цій тривозі живе, і пробую їм хоч якось допомогти. Тобто це буде наслідування Христа в тому розумінні, що Він навіть після своїх страждань і своєї смерті солідаризується з нашими тривогами, страхом, болями.
Страх людський і страх Божий
Страх зазвичай виникає тоді, коли щось нас повністю переростає і ми відчуваємо, що ніяк не пануємо над цим. Відчуваємо тоді свою слабкість і крихкість, а стосовно того, що є джерелом нашого страху, проявляємо tremendum — з латини це дослівно «дрижання». Це tremendum може мати два виміри: страх перед святим і величним Богом, перед Його святістю, чи страх образити Його, зрадити Його, перестати бути Йому вірним, — і це традиційно називається «страх Божий»; а з іншого боку — страх перед якоюсь життєвою ситуацією.
До речі, страх Божий теж може бути негативним або позитивним. Негативний — це коли ми боїмося справедливої кари, боїмося гніву Божого за свої гріхи чи кари пекла. Натомість позитивний — коли ми захоплюємося величчю нашого Творця, Його святістю, Його безмежною Любов’ю.
Це захоплення називається «страхом», бо часто біблійні автори виражали цей стан у категоріях боязні, як, наприклад, пророк Ісая: «І я сказав: ‘Горе мені! Пропав я! Бо я людина з нечистими устами, і живу я між людьми з нечистими устами, мої ж очі бачили Царя, Господа сил’» (Іс 6,5). Подібно в Новому Завіті учні Христа часом проявляли таке, бачивши величні чуда свого Вчителя, приміром — утихомирення бурі на морі, про що пише зокрема Лука: «А всі остовпіли від здивування та прославляли Бога. Вони переповнилися страхом і казали: ‘Сьогодні бачили ми дивні речі’» (Лк 5,26). І коли Апостоли потім чинили чуда — народ, який це бачив, впадав у подібний «страх Божий», як читаємо в Діяннях Апостолів: «І страх напав на кожну душу: багато було чудес і знаків, що їх апостоли робили» (Діян 2,43).
Якщо основна мета людського страху — ослабити людину, немовби зв’язати її, поневолити, обмежити, то головне завдання «страху Божого», «боязні Божої» — посилити віру людини, зробити її окриленою, більш свобідною, піднесеною. І ця віра потім продовжує вести людину — попри всі труднощі, людські тривоги, небезпеки, пригніченість чи відчай: бо сам Бог стає для людини джерелом певності, опори, надії. Тоді постійно в серці лунатимуть слова Христа: «Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство» (Лк 12,32).
Життєвий відчай і сенс життя
Про відчай чи розпач написано багато, починаючи від Стародавньої Греції, а особливо — в літературі Давнього Риму. Писали про це Сенека, Цицерон, Горацій. Натомість якщо християнські автори згадували про ці сторони в житті людини, то майже постійно — у контексті надії, яку не можна втрачати. Особливе місце, однак, займала «зневіра» (лат. acedia), яка була прямим протиставленням чесноті надії, і сприймалась як один із головних гріхів.
Але те, чим характеризувалася зневіра, була «бездіяльність»: уникання чи серйозне занедбання належного фізичного, а передусім — духовного труду. Особливо карталася така постава серед монахів, за їхні серйозні занедбання в духовній ревності. Іншими словами, це не була зневіра у сенсі розпачу, лише щось подібне до апатії чи депресії, або й ліні, коли людині нічого не хотілося, навіть докладати зусиль до співпраці з благодаттю власного спасіння. Очевидно, що такий підхід — якщо з нього не було навернення — вважався дорогою до пекла.
Відчай натомість не завжди є апатією чи депресією, лише може до них привести. Щось подібне до відчаю можна прослідкувати в історії Юди Іскаріота, який зрадив Ісуса, а потім замість розплакатися за свій гріх — як це вчинив Симон Петро, — впав у відчай і покінчив із життям. Петро побачив сенс у подальшому житті, навіть після зради Вчителя; Юда сенсу вже не бачив. Петро жалів, що образив свого Вчителя; Юда жалів себе. До речі, інколи латинське поняття «acedia» перекладається як «жаль до себе».
Ця історія зі зрадою Христа і діями опісля може бути аналогією до життєвих історій, в яких опиняється людина, що страждає від тривоги, настирливого занепокоєння, розпачу, страху чи суму. Без бачення якогось вищого сенсу подолати наслідки такого стану дуже важко, особливо коли тривожні стани вже глибокі. Сенс не може бути на тому самому рівні, що і якісь земні блага чи звичайні засоби, — бо людині в розпачі чи у відчаї такі блага вже не цікаві, або ж вони не здатні побороти її важкий стан. Цей сенс має бути вищого рівня. Це має бути вища цінність, можна сказати — трансцендентна, тобто «не з цього світу».
Для віруючої людини таким сенсом є Творець, тобто Бог. Особливо — Втілений Бог, Ісус Христос, який разом із нашою людською природою прийняв усі наші страждання, болі й печалі на себе. Через свій особистий приклад подолання тривоги, страху, а також страждання, Він стає для віруючих джерелом надії та джерелом сенсу, що не дає повністю зламатися і не дозволяє під цим тягарем впасти, а часто навіть додає сил піднятися і випростуватися.
Для невіруючих теж повинен бути якийсь вищий сенс, щоб могти подолати свій стан тривоги чи болю; ним може бути якийсь вищий моральний, етичний або суспільний сенс. Наприклад, почуття обов’язку перед родиною, друзями, співгромадянами. Почуття покликаності в цьому житті до чогось більшого, ніж вдалося звершити досі. Почуття вищої справедливості — коли чимось неналежним і несправедливим стає перебувати у пригніченні чи тривозі не через власні провини, але з зовнішніх приводів або злочинних дій інших людей.
Надія не може померти разом із тривогою чи страхом; однак надія повинна мати підстави. Вона не може бути «домом на піску». І ці підстави зазвичай є деінде, ніж звичайні й доступні людині засоби, — бо вони «вгорі». Ці підстави надії, засоби для подолання страху, тривоги чи розпачу, яких завдають різні життєві випробування, катаклізми, війни, втрати тощо, остаточно знаходяться в Бозі — джерелі всілякої надії.
фінансово.
Щиро дякуємо!
