В інтерв’ю для ватиканських медіа архієпископ Вісвальдас Кульбокас описує ситуацію в країні після 24 місяців повномасштабної війни: люди виживають завдяки гуманітарній допомозі; мільйони дітей не ходять до школи; священики та волонтери будують логістичні мережі; єпископи роздають речі першої необхідності.
Постійний страх — і віра, за яку можна вхопитися. «Благодать» можливості час від часу перевести подих, а також утома. Вона з’являється від постійного перебування із засуканими рукавами, вислуховання тих, хто не може збагнути, «як можна було затіяти щось подібне у ХХІ столітті». Апостольський нунцій в Україні архієпископ Вісвальдас Кульбокас складає для Vatican News мозаїку почуттів, потреб і болю країни, яка вже два роки залишається незламною, не зважаючи на горе та руйнування, перебуваючи всередині тунелю, в якому на сьогодні не видно проблисків світла миру. Розмову провів Алессандро Де Кароліс.
— Через два роки після початку російського вторгнення, якою є ситуація в Україні?
— Очевидно, що це ситуація великих страждань. Є тисячі полонених, які живуть, ба більше — виживають, часто в нелюдських умовах; принаймні, судячи з розповідей тих, хто вже повернувся додому. Щоранку я починаю свою молитву в єднанні з ними та дітьми, які розлучені з батьками чи законними опікунами, бо знаю, що вони переживають пекло і, за дуже рідкісними винятками, їм нічим не можна допомогти. Хтось живе у прифронтових регіонах, переважно літні або вбогі люди, які не наважуються або не мають фізичної сили шукати долю деінде. Вони повністю залежать від гуманітарної допомоги, включаючи воду й хліб. І є ціла мережа священників, благодійників і волонтерів, які зайняті налагодженням логістичної транспортної мережі, іноді на тисячі кілометрів. Мільйони дітей з усіх східних областей не мають змоги ходити до школи ще з початку пандемії, тобто вони протягом чотирьох років навчалися щонайбільше в онлайн-режимі. У деяких містах будуються підземні школи, щоб убезпечитись від частих бомбардувань. Ще є місцеві співробітники нашої Апостольської нунціатури в Києві, які щодня повинні добиратися на роботу, і я не маю впевненості, чи вони прийдуть, бо у частих повітряних тривогах вони годинами застрягають там, де їх застало. Я сам помічаю, що мені важко довго розмовляти з людьми, які не пережили подібного досвіду: таке враження, що ми живемо в різних світах, де пріоритети абсолютно різні. Вже не кажучи про загиблих і покалічених на війні, про мільйони переміщених осіб та біженців.
— Які новини Ви отримуєте про те, як живуть на теренах, де вирує війна, у Києві та у західніших теренах країни?
— Ті, хто живе у прифронтових містах, таких як Херсон і навіть Харків, звикли дивитися у вічі смерті. У цьому сенсі Київ перебуває у більш сприятливому становищі, адже ракетні та безпілотні атаки відбуваються не щодня, плюс він має «привілей» більш потужної системи протиповітряної оборони. Хвилина відпочинку, навіть через день, — це благодать. Але ближче до фронту люди проводять на вулицях мінімально необхідний час, щоб піти до церкви, отримати їжу та вирішити інші нагальні потреби. Кілька днів тому я запитав католицького священика в Херсоні: «Чого Вам найбільше не вистачає?» Він відповів: «Мені бракує хоча б кількох годин тиші, щоби спокійно пройтися і виспатися».
— Що Вас найбільше вражає у розповідях людей, які повертаються з фронту?
— Мене не одноразово вражало те, що деякі військові розповідали про життя молитви і про віру в найзапекліші моменти на передовій. Тут треба уточнити, хто такі військові: це всі, від університетського викладача до ІТ‑спеціаліста, від театрального актора до підприємця. Деякі з них виявляють віру, яка також і для мене є спонукою. Не раз доводилося чути таке свідчення: «Весь час, під обстрілами, в окопах чи під час контратаки, я постійно молився і відчував, що Ісус стоїть поруч зі мною. Навколо свистіли кулі й вибухали міни, але я залишався живим». Інша категорія свідчень, яка мене вражає, — це розповіді колишніх полонених, коли вони мають душевні сили спілкуватися з людьми. Тут я утримаюся від переповідання їхніх свідчень, тому що вони невимовні і тому що я вважаю, що краще, щоб вони самі розповідали про це, коли зможуть.
— Чи бачите Ви якийсь проблиск можливого дипломатичного вирішення конфлікту, що триває?
— Я був би радий помилятися, але сьогодні особисто я не бачу жодного проблиску. Але з Божою благодаттю все може змінитися в одну мить; тому наше уповання на милосердного Господа, коли ми молимося, повинно бути якомога повнішим. У будь-якому разі, треба підкреслити, що найбільш наполегливі спроби в цій сфері виходять від тієї категорії країн і міжнародних організацій, які не ідентифікують себе повністю з жодною зі сторін.
— Яку роль відіграли та відіграють Церкви у допомозі населенню?
— Підтримка Церков надзвичайно важлива з духовного погляду. Така запекла війна викликає зневіру серед людей, адже неможливо зрозуміти, як щось таке можна було розпочати у XXI столітті. На духовному аспекті особливо наголошують солдати на фронті та військовополонені: для них молитва — чи не єдиний проблиск надії. Необхідно вислуховувати людей, коли вони не можуть зрозуміти, як це можливо, що Церкви — і зокрема Святий Престол — не можуть досягти бажаних результатів своїми ініціативами. Багато людей переконані, що одного «слова Святішого Отця» було би достатньо, щоб вирішити труднощі. У діалозі з цими людьми намагаєшся пояснити, що ніколи не буває повної впевненості в тому, що ті чи інші гуманітарні ініціативи принесуть негайні плоди.
Іншою сферою діяльності Церков, що очевидно, є гуманітарна допомога; і в цій царині докладають максимум зусиль як інституції Святого Престолу з Папським розподілювачем милостині та Дикастерієм служіння цілісному людському розвиткові, так і міжнародні благодійні організації та місцеві Церкви, католицькі й некатолицькі.
Є також сфера захисту дітей: я знаю багато парафій, які надають свої бомбосховища для дитячих садочків. Врешті, «Карітас», єпархії та дієцезії, які надають медичну і психологічну допомогу сім’ям та молоді… Іноді я бачу, як деякі єпископи особисто роздають допомогу та їжу. Вони роблять це не «для годиться», а просто тому, що на все не вистачає рук.
На фото: архієпископ Вісвальдас Кульбокас під час відвідин Харкова, разом із місцевими єпископами
фінансово.
Щиро дякуємо!
