Співвідкупителька: що «так» і чому — «ні»? Всі аргументи і цитати

Дикастерій віровчення спростував титул Матері Божої як «співвідкупительки» — і Папа Лев XIV підтвердив документ, у якому йдеться про унікальність Христа в питанні Відкуплення, завершивши тривалу богословську суперечку про роль Марії.

Інструкція, оприлюднена дикастерієм, «не благословляє» використовувати титул «співвідкупителька» щодо Марії, наголошуючи, що таке визначення «вносить плутанину й дисбаланс у гармонію істин християнської віри». Зазначається, що дискусія про цей титул тривала понад 100 років. Чому вона виникла? Чому аж понад століття це обговорювалося? Які витоки цього питання? Вочевидь, є люди, які таки вважають Діву Марію співвідкупителькою. Тож чи можна стверджувати, що дискусія насправді завершена? І що не так із цим титулом із богословського погляду?..

Джерела та історія

Якщо взяти до рук будь-яку книжку чи статтю прихильників титулу «Співвідкупителька», то там обов’язково буде твердження, що це вчення було в Католицькій Церкві «завжди, від початку, затверджене офіційними документами, папами» тощо. Ось, до прикладу, книжки відомого американського богослова-маріолога, Марка Міраваля (нар. 1959), випускника Папського університету «Ангелікум», засновника і голови руху Vox Populi Mariae Mediatrici — того самого руху, який звертався до Апостольської Столиці, щоб затвердити як догму титул «Співвідкупителька». Це досить активний автор, має багато публікацій, зокрема — відповідей на критичні статті, книжки (і навіть документи Церкви!), в яких мова проти цього титулу(1).

Інші відомі автори (2), прихильники і промотори титулу «Співвідкупителька», — це Артур Калкінс (1945-2024), американський богослов, автор сотень статей і книжок, серед яких багато на тему Діви Марії як «Співвідкупительки», наприклад: «Пропозиція догмату Діви Марії: ‘Що’ і ‘Чому’». Або П.Кофін та його книжка «Від Богородичного вчення до Богородичного догмату». Навіть протестантський богослов, лютеранський пастор Чарльз Діксон позитивно висловлюється про спроби в Католицькій Церкві проголосити догмат про Діву Марію-Співвідкупительку(3).

Виходячи з широкого розуміння титулу «Співвідкупителька», лат. «Corredemptrix» — тобто не з його дослівного звучання, але зі значення, — Міраваль, подібно як інші автори — захисники цього титулу, виводять його з самих початків історії Церкви, нібито вже перші Отці Церкви про Марію говорили в такому дусі. Вони не використовували слово «Coredemptrix», яке з’явилось у XV столітті, але писали про Марію як «співвідкупительку», використовуючи інші терміни. Наводяться посилання на Отців ІІ століття, таких як св.Юстин Мученик чи св.Іриней Ліонський. Власне, св.Іриней у своєму знаменитому творі «Проти єресей» називає Діву Марію «причиною спасіння» (лат. causa salutis), і саме на цей вираз найчастіше посилаються прихильники раннього походження титулу Марії «Співвідкупителька».

а) Патристична епоха про Діву Марію та Її участь у Відкупленні

Насамперед, у контексті спів-відкуплення, а точніше — участі у відкупительній місії Христа, про Діву Марію говорить небагато патристичних текстів. Більшість ранніх творів якщо вже згадують про Її роль у місії Сина, то передусім зосереджуються на Благовіщенні, тобто на Втіленні. Але навіть у тій невеликій кількості згадок варто не виривати цитати з контексту (та ще й надавати їм специфічної інтерпретації), а подивитися на думку автора цілісно: чи справді ранні Отці Церкви мали на увазі хоч би натяки на таке розуміння участі Діви Марії у Відкупленні?

Ще на початку ІІ століття св.Ігнатій Антіохійський у своєму Посланні до ефесян писав: «Від князя віку цього було приховане дівицтво Марії та Її дітородження, як і смерть Господа — три кричущі таємниці, що звершилися в мовчанні Божому» (ХІХ,1). Один із дослідників «співвідкупительства» Діви Марії у текстах Отців Церкви, французький єзуїт Бертран де Маржері (1923-2003) у статті «Марія Співвідкупителька у світлі патристики» інтерпретує це так, що дівоцтво Діви Марії було не лише умовою спасительної смерті Її Сина, але — у задумі Божому — також вільною, привілейованою та унікальною  співпрацею в Його відкупительній смерті. Проте це досить натягнутий висновок із досить скромного тексту Ігнатія про наше спасіння, яке було у Божому задумі відвічно і тому є «таємницею». Крім того, зі Втіленням Сина Божого однозначно й завжди пов’язана вся місія Ісуса Христа — також і відкупительна на хресті.

У знаменитому творі св.Мелітона Сардського «Про Пасху» (знайденому лише у ХХ столітті) є такі рядки: «Він є Агнець заколюваний, Він є Агнець безгласний, Він є народжений від Марії, доброї Агниці». В цьому теж вбачають «спів-відкупительний» момент: мовляв, коли Мелітон називає Марію «Агницею», він хоче цим підкреслити Її участь у жертві Агнця-Христа. Однак скоріше св.Мелітон натякає на старозавітну традицію (Лев і Чис), де мова про «овечку» чи «вівці», яких приносять у жертву. В цьому тексті теж лише з натяжкою можна побачити «жертву» тієї Агниці; Мелітону радше йшлося про те, що Народжений і всі Його титули пов’язані з Тією, яка Його народжує, — але це не обов’язково участь у Його титулі: Бога народжує Богородиця, Сина народжує Мати, Людину народжує людина, а Агнця народжує Агниця.

У св.Юстина Мученика мова про Діву Марію в такому контексті є у «Діалозі з Трифоном». Дуже слабко там можна угледіти натяки на Марію-співвідкупительку: «Він через Діву став людиною для того, щоб яким шляхом розпочався злочин, що стався від змія, таким же отримав він і своє знищення. Бо Єва колись була дівою та невинною, прийнявши слово змія, вчинила непокору та смерть; а Марія Діва, приймаючи віру і радість, коли ангел Гавриїл приніс Їй радісну звістку, що ‘зійде на неї Дух Господній і сила Всевишнього осяє її, тому і святе, що народжується від неї, є Син Божий’, відповідала: ‘Хай буде мені за словом твоїм’ (Лк 2, 35.38)»(4). Святий Юстин — слушно — вводить цей паралелізм і протиставлення «Єва-Марія», безсумнівно надихаючись текстом так званого «Протоєвангелія» з Книги Буття, де Бог звертається до змія: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут 3,15).

Натомість св.Іриней на перший погляд уже ближчий до цього титулу; зрештою, його як ранній патристичний авторитет часто цитують прихильники титулу «Співвідкупителька». Однак варто придивитися до того, що і в якому контексті Іриней про це пише: «Як Єва…, не послухавшись, стала причиною смерті для себе та всього людського роду, так і Марія…, бувши слухняною, стала причиною спасіння для себе та всього людського роду»(5). «Причиною спасіння», за Іринеєм, Марія стала, коли Ангел Гавриїл почув Її fiat («нехай буде»), про що читаємо у фрагменті про Благовіщення (див. Лк 1,38). Виразно видно в Іринея, по‑перше, протиставлення «смерть-спасіння», а по‑друге — переносне, символічне твердження про «причину»: Єва є причиною смерті через свої слова непослуху; Марія — через слово послуху. Святе Письмо виразно каже, хто і що є причиною смерті — диявол: «А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Мудр 2, 23-24). Іриней, подібно як і Юстин, вводить це протиставлення як доповнення до думки апостола Павла. Бо у Павла є інше протиставлення, більш класичне: «Адам-Христос»: через Адама всі помирають, через Христа всі оживуть (див. 1Кор 15,22).

Марія є «причиною спасіння» у тому самому значенні, як мати є «причиною» дитини, народжуючи її, чи як людина є «причиною» благодаті, дозволяючи цій благодаті діяти у своєму житті, чи як начальник є «причиною» дій підвладного, даючи тому на щось дозвіл. Але нікому на думку не спадає приписувати потім матері якісь слова чи дії її дитини — так само як людині приписувати «причинність» благодаті лише з того приводу, що вона погодилася цю благодать отримати. Діва Марія погодилася з Божим планом, відповіла «так» на Його пропозицію; через це наповнилася благодаттю — Втіленим Богом (звідси: «Благодаті повна»), і через неї Бог — Відкупитель і Спаситель — прийшов у цей світ. Це причина спасіння не в прямому сенсі, але в сенсі материнства і послуху Божій волі. Це мав на думці св.Іриней, і саме в такому ключі інтерпретує його слова церковна традиція, — а не як раннє твердження про «Співвідкупительку».

Інколи у прихильників вчення у св.Іринея про «Співвідкупительку» можна почитати, що його слова «об’єктивно означають більше, ніж він, імовірно, бачив. Боже Провидіння могло використати його, як Отця Церкви, щоб висловити більше, ніж бачив сам Іриней. Він бачив Її співпрацю в об’єктивному Відкупленні»(6). Проте така інтерпретація — це звичайна маніпуляція, приписування автору того, чого він не говорив, вкладання в його уста пізніших ідей, виправдовуючи це «Божим Провидінням». Це абсолютно недопустимий хід, бо так можна довести все, що завгодно.

Щоби зрозуміти слова св.Іринея про Діву Марію як «причину спасіння», можна навести таку аналогію. Ми ж не говоримо, що мама переможця є «спів-переможницею», чи мама політика є «спів-політиком». Дії народженої дитини — це її власні дії; і у випадку Втіленого Бога, Христа, який в усьому став подібним до нас, людей — також і в наших незалежних діях, — цей принцип працює так само. Дії будь-якої людини, яка є далекою чи ближчою «причиною» певних наслідків, не обов’язково є прямими діями, які ці наслідки творять. У подібному ключі мислив, наприклад, Августин. У знаменитому гімні Exultet, що співається Великодньої ночі, він називає гріх Адама «причиною» Відкупителя: «О, воістину необхідним був гріх Адама, знищений Христовою смертю! О, щаслива провина (felix culpa), яка удостоїлась мати такого великого Відкупителя!»

Ще варто навести фрагмент із Листа св.Амвросія. Єпископ Медіолану, пишучи послання до християн іншого міста, Верчеллі, й вирішуючи там різні адміністративні питання, переплітає це уривками зі Святого Письма. Зокрема, коментує текст із Євангелія від Йоана про Марію під хрестом: «Коли апостоли втекли, Вона стояла біля хреста і з любов’ю споглядала рани свого Сина, бо менше переймалася смертю своєї дитини, аніж спасінням світу. Можливо, справді, знаючи, що смертю Її Сина здійснилося викуплення світу, Вона сподівалася своєю власною смертю для себе зробити свій невеликий внесок у те, що було здійснене на благо всіх»(7). Цей текст теж іноді наводиться як приклад ідеї «співвідкупительства» в Отців Церкви. Однак — навіть не вдаючись до аналізу цього конкретного фрагменту — можна заглянути в сам текст і подивитися, що Амвросій пише відразу після цього: «Але Ісус не потребував помічника для викуплення всіх; Він спас усіх без помічника. Тому й каже: Я став як людина без допомоги, вільна серед мертвих. Він справді отримав любов своєї матері, але не шукав чужої допомоги».

Варто додати «другу сторону монети» — представників Александрійської школи в Єгипті. Починаючи від Орігена, на Діву Марію, яка стояла під хрестом, там дивилися, м’яко кажучи, скептично. Коментуючи пророцтво старця Симеона на адресу Марії про «меч, що прошиє твою душу» (Лк 2,35), Оріген твердив, що той меч пройшов через Марію, через Її душу, і ввіп’явся у Її Сина на хресті. Інтерпретація Орігена була така: можливо, тим «мечем у душі» Марії була якась Її моральна слабкість, що відобразилось на Її вірі, коли Вона стояла під хрестом(8). Ця думка вплинула потім на деяких Отців, наприклад — на Василія Великого(9), які повторювали за Орігеном про моральну провину Діви Марії через брак цілковитої довіри до Сина.

Навіть св.Кирило Александрійський, ревний захисник титулу Марії «Theotokos» — «Богородиця», був в оцінці Марії на Голготі віддаленішим від традиції Церкви, ніж його опонент Несторій, інтерпретуючи Її плач майже як розпач і вважаючи, що Вона під хрестом перестала належно мислити, піддавшись слабкості й малодушності(10). Для Кирила, який обстоював титул «Богородиця», де‑факто був набагато важливіший Той, Кого народила Діва (Ісус Христос — це Божественна Особа, тому Марія — це Богородиця), аніж та, яка народила. Титул «Theotokos» — це для Кирила христологія, не маріологія. На противагу александрійцям, які зосереджувалися на Втіленні Слова, на Божестві Христа, — представники Антіохійської школи, які більше зосереджувалися на земному житті Христа і Його людинності, зокрема на Його стражданнях і смерті на хресті, були більш оптимістичні щодо ролі Діви Марії під хрестом.

б) богослови Середньовіччя про Діву Марію та Її участь у місії Сина

В епоху імператора Карла Великого (ІХ століття) св.Пасхазій Радберт (792-865), богослов і абат бенедиктинського монастиря в Корбі, писав про Марію під хрестом як про «більш ніж мученицю» (лат. «plus quam martyr»), бо під хрестом серце Марії було пронизане (transfixio) болем і стражданнями. Звідси до літургійного календаря пізніше увійшло свято Пресвятої Діви Марі Семи Скорбот, на підставі семи новозавітних фрагментів, де Діва стурбована і страждає: 1)пророцтво Симеона і жертвування первістка в Храмі, 2)втеча від Ірода до Єгипту, 3)втрата й пошуки 12‑річного Ісуса в Єрусалимі, 4 зустріч із Сином на Хресній дорозі, 5)стояння під хрестом Сина, 6)коли пробили списом бік Христа і зняли Його з хреста, і врешті 7)коли тіло поклали до гробу.

Приблизно в Х столітті з’являється титул Марії «Відкупителька» — «Redemptrix». В одному французькому Псалтирі, датованому Х століттям, у Літанії до святих, є прохання, звернене до Діви Марії: «Свята Відкупителько світу, молися за нас»(11). Цікаве поєднання: бо, з одного боку, є титул Христа — «Відкупителька», з іншого — прохання не «помилувати нас», а лише «молитися за нас», тобто прохання про заступництво й молитву до Бога.

Цей титул, звичайно, не означав, що Діва Марія є Відкупителькою в тому самому сенсі, що і Її Син; це було скорочення від титулу «Мати Відкупителя». Якщо, скажімо, є «король» — єдиний володар, і є «королева-мати», її скорочено теж можна називати «королевою»; але не в сенсі влади, лише в сенсі материнства стосовно короля. Але оскільки титул «Відкупителька» вводив багатьох католиків в оману (що не дивно) і треба було постійно пояснювати його значення, а дехто взагалі приймав титул як є, тобто в абсолютно єретичному ключі, — то і з’явилася кількома століттями пізніше поправка: «спів-відкупителька», «co-redemptrix». Причому деякі богослови, святі чи містики використовували щодо Діви Марії титул «Відкупителька» щонайменше до XVIII століття!

Новий титул, «Співвідкупителька», виник через гострі дебати щодо ролі Марії у нашому відкупленні. Взагалі, питання щодо цього титулу має ширший контекст: це питання про участь Діви Марії у спасительній місії Її Сина та про посередництво Марії в цій місії — з чого і випливає твердження про «співвідкупительку». Отці Церкви виводили цю участь передусім із факту Втілення Христа (як ми згадували у св.Іринея). Проте у Середньовіччі, бодай із часів св.Бернарда Клервоського, наголос уже виразно зміщується на Голготу.

Святий Бернард (1090-1153), цистерціанський чернець і богослов, пізніше — Вчитель Церкви, відомий особливим шануванням Пресвятої Діви, писав(12), подібно до згаданого Пасхазія Радберта, що пророцтво Симеона про «меч, який прошиє душу» Марії (Лк 2,35) сповнилося на Голготі, коли спис прошив бік Христа, а також «душу», тобто почуття Марії, і тому Вона страждала разом із Ним (спів-страждання). Така інтерпретація св.Бернарда — ще не пряма вказівка на титул «співвідкупителька», але певною мірою шлях до цього був відкритий. Тому деякі інші богослови роздумували саме про участь Марії вже не лише у стражданнях Її Сина, але і в місії спасіння людського роду.

На відміну від Отців Церкви, які, роздумуючи про це, спиралися на таємниці Втілення, —богослови Середньовіччя дедалі частіше спиратимуться на таємницю смерті Ісуса на хресті. Паралель між пророцтвом Симеона і стоянням Марії під хрестом (як у відомому гімні: Stabat Mater dolorosa iuxta crucem lacrimosa) стане в богословських творах Середньовіччя майже нормою. Ба більше: стояння Марії під хрестом також потім, аж до часу Воскресіння Христа, часто називалося часом «духовного мучеництва Марії». Так писав у ХІІІст. Яків Ворагінський ОР у проповіді на Внебовзяття Пресвятої Діви, пояснюючи, що саме тому п’ятниця є днем посту на спомин мучеництва Христа, а субота є днем посту для вшанування духовного мучеництва Марії.

Варто згадати стародавній гімн-молитву до Богородиці, відомий під назвою Sub tuum praesidium; українською він відомий під назвою «Під твою милість». У Римо-Католицькій Церкві його зазвичай дослівно перекладають з латини — «Під твій захист»; у грецькій версії він відомий як «Під твоє милосердя» або «співчуття» (хоча дослівно εὐσπλαγχνία означає «мужність»). Навіть Англіканська спільнота використовує цю молитву. Це був гімн із Коптської літургії на Різдво Христове, написаний грецькою.

Важливим є, однак, наступний рядок, де з’являється найважливіший титул Діви Марії — «Богородиця» (лат. Dei Genitrix, грец. Θεοτόκος). Остаточно його затвердили на Ефеському Соборі 431 року; проте у християнстві зустрічається він значно раніше. Тому папірус із цією молитвою датувався початково ІІІ століттям (Едгар Лобель), потім IV століттям (Колін Х. Робертс); згодом його почали датувати аж VIII століттям (Ганс Ферстер). Остаточно дата постання гімну невідома; багато хто схилявся до версії VI-VII століття(13). Нещодавні дослідження виявили цей гімн у грузинському пісеннику Єрусалима. Це показує, що Sub tuum praesidium використовувався в літургії вже у V столітті(14).

Цей гімн широко використовули в Середньовіччі як на Сході, так і на Заході. Крім того, в латинській версії є ще додаткові титули Діви Марії, і саме їх приписують св.Бернарду. Латиною вони виглядають так: Domina nostra, Mediatrix nostra, Advocata nostra, Consolatrix nostra (Володарко наша, Посереднице наша, Заступнице наша, Утішителько наша). І відразу після цих рядків є прохання до Богородиці, щоб привела нас до свого Сина: Tuo Filio nos reconcilia, Tuo Filio nos commenda, Tuo Filio nos repraesenta (з Сином своїм примири нас, Синові своєму доручи нас, Синові своєму віддай нас). Тобто всі Богородичні титули мають на меті представити Діву Марію як Ту, що веде до Христа, і вони всі пов’язують Її з Христом.

Одним із перших, хто проголошував учення про участь Діви Марії у спасінні Христом людського роду, був бенедиктинець Арно Бонневальдський (+1159), друг св.Бернарда Клервоського (написав пізніше його життєпис), відомий також тим, що деякі його книги виходили під іменем «св.Кипріяна Карфагенського», щоби краще продавалися. Монах Арно у творі «Сім слів Господа на хресті» («De septem verbis Domini in crucem»), а також у творі «Прослава Пресвятої Діви Марії» («De laudibus B.Mariae Virginis»), пише про «два вівтарі» на Голготі: один — у тілі Христа, другий — у серці Марії. Але там, на Голготі, не було двох жертв, лише одна відкупительна Жертва Христа: звідси і єдність Христа й Марії у ділі спасіння. Ця єдність також, на думку бр.Арно, проявлялась у повній єдності волі Марії з волею Її Сина. Жертва Марії була тільки «моральною», отже — не такою, як фізична жертва Христа; тим не менше, Марія, стоячи під хрестом свого Сина, «була співрозіп’ята через любов» (concrucifigebatur affectu). Говорячи про «вівтар» у серці Марії та про «жертву» на цьому вівтарі, ми неминуче входимо у категорії священства. Арно, свідомий цього, вагався і прагнув уникнути опису Діви Марії як «священниці»; проте пізніше, на початку ХХ століття, можливо — під початковим впливом творів Арно Бонневальдського, поширився народний культ «Марії-священниці». Навіть Пій Х уділив 1906 року відпуст за молитву до «Діви-Священника». Проте вже 1916 року, коли культ розвинувся — особливо візуально, — Святий Офіцій заборонив іконографію Діви Марії у священницьких ризах, де нібито «Діва-священник» приносить свого Сина у жертву.

Інший середньовічний богослов, Руперт із Дойца (бл.1075-1129), і теж бенедиктинець, інтерпретує фрагмент Євангелія від Йоана (19, 25‑27), де є сцена під хрестом і слова Христа до Марії і до Йоана: «Це син твій… це мати твоя», як встановлення духовного материнства. Руперт також пов’язав інший фрагмент із Євангелія — де Христос каже: «Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила» (Йн 16,21), зі сценою на Голготі: біль «духовних пологів» настав для Марії саме під хрестом Її Сина, і тому тепер Вона стає матір’ю Йоана, а Йоан — Її сином. Це «духовне народження» — не просто про материнство; це про спасіння. Руперт пише в «Коментарі до Євангелія від Йоана»: «Оскільки на Голготі Пресвята Діва справді витерпіла ‘біль пологів» (див. Пс 48 (47),7) і в Страстях свого Єдинородного народила спасіння для всіх нас, — тому вона справді є Матір’ю нас усіх». Іншими словами: за думкою Руперта, Марія є нашою Матір’ю не просто тому, що Христос символічно довірив Їй Йоана, а в його особі — всіх людей; а саме тому, що Вона «народила спасіння», яке весь людський рід отримав на Голготі. Іншими словами, Вона є «Матір’ю спасіння». Пізніше твори Руперта з Дойца були досить популярними, і їх цитувало багато богословів(15).

У ХІІІ столітті — в епоху розквіту схоластики і перших університетів, розвивається також богослов’я: і христологія, і маріологія. Святий Бонавентура (1221-1274), францисканський богослов і пізніший кардинал, розмірковуючи про унікальне посередництво Христа, долучав до цих роздумів ідеї про посередництво Діви Марії чи ангелів, святих або священників, чийого посередництва люди тут на землі потребують з огляду на віддалення від Бога. Роздумує про це передусім у своїх «Коментарях до Сентенцій Петра Ломбардського». Діва Марія, за Бонавентурою, є посередницею між Христом і людиною, подібно як Христос — між Богом і людиною, бо Марія — людина, дала Богу людські тіло й душу, які Бог прийняв, воплотившись(16).

Крім того, Діва Марія є також посередницею в моральному плані, з огляду на своє материнство, святість і чесноти — передусім покору. Натомість участь Божої Матері у справі спасіння належить бачити у вірі Діви Марії, а також у Її співстражданні під хрестом. Коментуючи Євангеліє про Благовіщення, Бонавентура пише, що Діва Марія через віру зачала і породила Спасіння для людей, тобто свого Сина(17). Однак Вона не лише страждала під хрестом (compati) — і то до такої міри, що Бонавентура називає Її «Царицею мучеників», — але і прийняла у вірі жертву свого Сина. Це прийняття почалося ще з Її слів ангелу: fiat.

Це посередництво Марії унікальне і єдине в тому сенсі, що крім Неї більше ніхто з людей не пожертвував свого сина на спасіння людського роду. А тому, говорить Бонавентура, Марія є «посередницею нашого Спасіння». Він теж згадує пророцтво Симеона і його сповнення на Голготі: душу Марії пронизав «меч співстраждання», і це була досить болюча участь Матері у спасительних страждання її Сина(18). До речі, серед численних титулів, якими св.Бонавентура описує Діву Марію, один звучить як «брама неба» (porta coeli): цією «брамою» входить до нас Спасіння і цією «брамою» ми доходимо до Спасіння.

Святий Тома Аквінський (1225-1274) вкомпоновує вчення про Діву Марію передусім у трактат про Ісуса Христа, а також — хоч і небагато — у трактат про благодать. Ці трактати містяться в його монументальній Summa theologiae. Натомість в одному зі своїх невеликих творів — у «Коментарі до ангельського привітання Ave, Maria» — Тома описує, що означають слова ангела до Марії «благодаті повна». Ця «повнота благодаті» не обмежується лише Дівою, але оскільки її багато — переливається на всіх людей. Марія отримала благодать не лише для себе, але й для всіх людей; це спасенна благодать, яка через Неї приходить на всіх (19). Напевно Тома, згадуючи про спасіння — в дусі св.Іринея — має на думці не лише благодать святості Марії, але і Втілення Христа, якого Марія дала світові задля відкуплення людського роду. Аквінат, говорячи про Марію, більше зосереджується на людських якостях Діви, на Її людській природі, переображеній та відновленій Божою благодаттю, завдяки чому Вона стала «Новою Євою», натомість якщо йдеться про діяння, то це передусім Боже діяння в Її серці(20).

Дещо пізніше починає розвиватись у середньовічних творах, особливо у францисканців і домініканців, тема спів-участі Марії у стражданнях Христа. Страсті, чи Страждання Христа (passio), переплетені зі спів-стражданнями (com-passio) Його Матері. Христос був зранений фізично, Марія — духовно. Натомість присутність Марії під хрестом часто тлумачилася не лише Її материнською любов’ю та переживаннями через смерть Сина, але і з приводу Її глибокого прагнення спасіння всього людського роду. І хоча загалом францисканці й домініканці у пізньому Середньовіччі часто були «конкурентами» щодо розуміння участі Марії у місії спасіння (францисканці схилялися до титулу «Співвідкупителька», а домініканці їм опонували), то інколи й домініканцям чи домініканкам траплялося проголошувати ідеї, наближені до цього титулу.

Свята Катерина Сієнська (1347-1380) в одній зі своїх молитов говорить про єдність між Марією та Її Сином не лише на рівні страждань, але й на рівні спасіння людського роду: «Маріє, храме Пресвятої Трійці!… Маріє, викупителько (італ. ricomperatrice) людського роду, бо, зануривши Твою плоть у Слові, світ був викуплений (італ. ricomprato): Христос викупив своїми стражданнями, а Ти — болем тіла й душі». Тобто, за Катериною, участь у Відкупленні Марія бере спочатку завдяки Втіленню Слова, а потім у співстражданнях під хрестом. Також св.Катерина говорить про гаряче прагнення в серці Марії — спасіння всіх людей. В одному зі своїх «Листів» св.Катерина говорить: Марія так прагнула нашого спасіння, що якби якимось чином Її Син не міг дістатися спасительного хреста, то Вона сама стала би сходами для Сина, аби те спасіння здійснилося.

У творах Псевдо-Альберта Великого (анонімного автора), особливо у трактаті, присвяченому Діві Марії — «Mariale», є мова про те, що тільки Марія, стоячи під хрестом, зберегла віру та спів-страждала. Вона була поєднана зі своїм стражденним Сином «єдністю страждання» (communicatio passionis), і це було великою благодаттю для Неї — бо Христос, прагнучи долучити свою Матір до плодів Відкуплення, долучив Її до своїх спасительних Страстей. Завдяки спів-стражданню з Христом, Марія стала «Помічницею Відкуплення» (adiutrix redemptionis per compassionem). Діва, погодившись зі стражданнями свого Сина, жертвувала їх за спасіння людського роду. Справа Відкуплення — це справа Божого Милосердя; і саме Божою волею було, щоб Марія — і лише Вона — брала участь у цьому Милосерді. На хресті Син складає себе в жертву Отцю за спасіння людського роду, а під хрестом Марія віддає у жертву свого Сина, також у намірі спасіння людей. Постава Марії, як каже Псевдо-Альберт, нагадує поставу вірного християнина під час Меси, який жертвує цю Службу в певному намірі. Зв’язок світу з Богом через Страсті Господні доречно відображається, твердить автор, у Його зв’язку з Богородицею через Її співчуття-співстраждання (compassio).

в) Богослови епохи Нового часу про роль Марії у справі Відкуплення

З огляду на те, що титул Діви Марії «Відкупителька» (використовуваний, як було згадано, від Х ст., причому початково у розумінні «Матір Відкупителя») пізніше набував дедалі більш єретичного значення, а дискусії між богословами щодо розуміння й міри участі Діви у справі спасіння набирали інколи вибухових моментів, — з’являється титул «Співвідкупителька» («Coredemptrix»). Коли цей титул з’явився вперше і хто був його автором — достеменно не відомо.

Документ, у якому вперше зустрічаємо цей титул на письмі, — це молитовник, виданий у ХV столітті, в бенедиктинському монастирі св.Петра в Зальцбурзі. Там є гімн на честь Пресвятої Діви Марії, невідомого автора, скоріше за все — якогось бенедиктинця. Назва: «Простий спів до Пресвятої Діви, яка тримає на колінах свого Сина, знятого з Хреста». Ось оригінал однієї строфи латиною:

Pia dulcis et benigna / nullo prorsus luctu digna / si fletum hinc eligeres / ut compassa Redemptori / captivato transgressori / tu corredemptrix fieres.

Українською ці рядки можна би перекласти так:

Благочесна, мила й добротлива, / горя жодного не гідна, / якби ти плач обрала тут, / щоби співчувати з Відкупителем / за поневоленого грішника, / стала б ти співвідкупителькою.

В наступній строфі є ще старий титул «Відкупителька», «Redemptrix». Читаємо там: «Тобі, моя відкупителько, що з ворожої руки зволила визволити мене».

Мова про Діву Марію як про «співвідкупительку» тут подана в умовний спосіб. Проте поезія допускає умовність, часто прочитану як дійсний спосіб — зрештою, так пізніше і сприймали цей титул. Також варто звернути увагу, що анонімний автор називає Діву Марію «співвідкупителькою» через «співчуття» (compassio). Це гра слів: латинське «compassio» можна перекласти як «співчуття» і як «співстраждання». У будь-якому разі: йдеться тут про Діву Марію під хрестом її Сина.

Титул «Співвідкупителька» стосовно Діви Марії не поширився масово. Окрема богослови часом його використовували — наприклад, відомий у ХVI столітті іспанський єзуїт Альфонсо Сальмерон (1515-1585), учасник Тридентського Собору, який був там, як вважали, в ролі папського богослова. Він полюбляв додавати до титулів чи дій Христа префікс «спів-« і застосовував це до Марії: Вона «співстраждала», «співтерпіла», «співсумувала», «співвідкупляла», була «співрозіп’ята», «співпомерла», «співстраждала», «співдіяла» і «співпрацювала», та була «співпоб’єднана» з Христом у Відкупленні тощо(21).

Вже на початку ХVI ст. вища церковна влада не розглядала цей титул серйозно і надія, що він увійде до переліку істин віри, майже згасла. Тут і там його вживали у побожних творах, гімнах і молитвах; проте Вчительським урядом Католицької Церкви він затверджений не був. Навпаки, декілька разів Апостольський Престол, через Конгрегацію святої інквізиції, у ХVII-XVIII століттях цензурував цей титул: 1620, 1723 і 1747‑го року. Така частота заборон, особливо в першій половині ХVІІІ століття, свідчить, що вживання титулу почало відроджуватися.

У ХVII столітті, як за маятником — і незважаючи на спротив Рима офіційно визнати титул «Співвідкупителька» — його багато разів згадують богослови й містики. Часом з’являється ще титул «Відкупителька»(22). Проте часто це не пряма згадка самого титулу як такого, а зміст в описовій формі. На приклад, св.Лаврентій із Бріндізі (1559-1619), капуцин, богослов, проголошений у ХХ столітті Вчителем Церкви, розглядав Діву Марію під хрестом у категоріях священства — але в духовному сенсі. Він писав: «Марія…, коли стояла біля хреста Христового, справді жертвуючи Його Богові в дусі…, жертвуючи Його в істинній любові за спасіння світу? … Дух Марії був духовним священником, як хрест був жертовником, а Христос — жертвою… Отже, дух Марії разом із духом Христа виконував священницьке служіння біля жертовника хреста і приніс жертву хреста за спасіння світу Вічному Богові … Бо про Неї, як про Бога, до якого Вона була найбільш подібна духом, ми можемо справді сказати, що Вона так полюбила світ, що віддала свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне» (23).

Монах-августинець із Франції о.Рафаель (+1639) у промові, виголошеній перед смертю, говорить про особливу роль Матері Божої, разом із Сином-Відкупителем, у відкупленні людства: «Її Син розділяє з нею та певним чином передає їй славу нашого викупу… Але ми можемо сказати, що вона співпрацювала у нашому викупі, оскільки вона дала Відкупителю плоть і кров, суть та ціну нашого викупу… Вона співпрацювала, тому що добровільно погодилася побачити Його смерть і великодушно прирекла себе на ті самі тортури… що справедливо надає їй якості спів-відкупительки людини, хоча її Син є головною та формальною причиною нашого спасіння»(24).

Альфонс Марія де Ліґуорі (1696-1787), проголошений Вчителем Церкви, богослов і єпископ, автор понад сотні творів, написав також «Прославу Марії» (Le glorie di Maria, 1750). У цій книжці він зібрав багато цитат і думок Отців та Вчителів Церкви про Діву, додав свої коментарі й молитви до Богородиці, на підставі коментарів до окремих рядків із гімну «Salve, Regina». У другій частині видання є коментарі до семи головних марійних свят, роздуми про страждання Марії, а також про Її чесноти. У п’ятому розділі, присвяченому посередництву Марії, де Ліґуорі аргументує, чому належить вважати Діву Марію «Посередницею всіх благодатей» та «Брамою Неба».

Говорячи про посередництво Діви Марії, дароване їй з Божої благодаті, св.Альфонс пише про даровану Їй «всемогутність» у сенсі «заступницької молитви», бо Вона може все випросити у свого Сина, хай би про що Її просили вірні: «Оскільки Мати повинна мати таку ж владу, як і Син, — Ісус, який є всемогутнім, також зробив Марію всемогутньою; хоча, звісно, завжди правда, що, хоч Ісус всемогутній за своєю природою, то Марія всемогутня лише за благодаттю. Але те, що Вона є такою, видно з того факту, що чого б не просила Мати, Син ніколи їй не відмовляє. … Марія, отже, називається всемогутньою в тому сенсі, в якому такий термін може бути застосований до істоти, яка не здатна на божественну властивість; тобто Вона всемогутня, бо своїми молитвами отримує все, чого бажає» (25). Таке сміливе твердження, якщо навіть сказане в аналогічному сенсі, є дуже спекулятивним і завжди вимагає багато пояснень — можливо, навіть більше, ніж титул «Співвідкупителька».

У ХІХ столітті відомий англійський богослов Джон Генрі Ньюмен, розмірковуючи про ще патристичний паралелізм «Єва-Марія», говорить: розміркуючи про внесок Єви у справу нашого падіння, можемо розмірковувати (виходячи немовби «від протилежного») про внесок Марії у справу нашого постання(26). В одному приватному листі Ньюмен писав про можливість називати Божу Матір «Співідкупителькою» як наслідок інших Її титулів, що випливають із концепції «нової Єви»(27). Пізніше, вже у першій половині ХХ століття, інший англійський богослов — Джордж Сміт у книжці «Роль Марії в нашому Відкупленні» пише: по суті, все вчення про участь Марії у нашому відкупленні міститься — хоч і непрямо — у твердженні, що як Христос є «другим Адамом», так і Марія є «другою Євою»(28).

У той самий час, коли жив і писав св.Джон Генрі Ньюмен — уже як католик, тобто в другій половині ХІХ століття, — у Німеччині жив знаменитий богослов Маттіас Йозеф Шебен (1835-1888). Він — автор (серед іншого) двотомної «Маріології» та монументального незакінченого 5‑томного «Підручника католицької догматики» («Handbuch der katholischen Dogmatik»), який писав понад 14 років аж до смерті. Саме в цьому посібнику Шебен стверджує, що використання титулу «Співвідкупителька» стосовно Діви Марії завдає богослов’ю більше шкоди, аніж дає користі(29). Враховуючи велику популярність цього підручника у свій час і навіть у першій половині ХХ століття (його регулярно перевидавали аж до часів ІІ Ватиканського Собору й навіть у 2019 році вийшло нове видання англійською), використання титулу «Співвідкупителька» серед богословів виразно зменшилося.

Апостольський Престол і питання «Співвідкупительки»

Приблизно з початку ХХ століття в деяких документах Католицької Церкви — зокрема, Апостольського Престолу — починають з’являтися згадки про «Діву Марію Співвідкупительку». Схоже, спершу це була «низова ініціатива»: ідеї знову зринули в деяких середовищах вірян, їх підтримали окремі пастирі, також і вищі; врешті відлуння цих ініціатив дійшло до Ватикану. Питання й дебати про ідею «Співвідкупительки» вже досить давно не бралися до уваги; критичні уваги — зокрема зі сторони Святого Офіцію, тобто пізнішої Конгрегації віровчення — призабулися. Тому, хоч і не зразу та впевнено, тут і там, за різних нагод і ніби «додатково», цей титул увійшов у певні документи.

а) від Лева ХІІІ до Пія ХІІ

Під кінець ХІХ століття Апостольський Престол обережно формулював своє бачення ролі Богородиці у Відкупленні й прямо не вживав титулу «Співвідкупителька» до Діви Марії. 1894 року Лев XIII в енцикліці про розарій «Iucunda semper expectatione», виданій з нагоди 40‑ї річниці проголошення догмату про Непорочне зачаття Діви Марії, говорить про Марію, яка бере участь у страстях Христа у «болісній спокуті за людський рід» та «у своєму серці, що вмирає з Ним» (commoriens corde). Є там і титул Марії «Посередниця» (Mediatrix), узятий від св.Бернарда — на якого, зрештою, енцикліка багато посилається, і «Посередниця Божої благодаті»(30).

Є ще один момент, на який варто звернути увагу в цій енцикліці: неточний офіційний переклад англійською. Папа, пояснюючи в одному місці молитву Розарію, пише: «…у Розарії, в якому частини, призначені Діві Марії для спасіння людей (ad salutem hominum procurandam), повторюються…» Англійська версія перекладає це як «for in the Rosary all the part that Mary took as our co-Redemptress comes to us…», так ніби перекладач не бачив великої різниці і ввів дискусійний термін у текст. З іншого боку — Апостольський Престол якось погодив цей переклад англійською як офіційний. Іншими мовами цього терміну в тексті енцикліки вже немає, лише говориться, що в Розарії медитуємо «велику роль Діви Марії у Відкупленні» (португальський переклад).

Наступного, тобто 1895 року, той же папа Лев ХІІІ проголосив чергову енцикліку про Розарій — «Adiutricem populi». Він пише про Марію: «…Вона, яка була так тісно пов’язана з таємницею людського спасіння, так само тісно пов’язана з розподілом благодатей, які назавжди випливатимуть із Відкуплення». У цьому тексті теж можна знайти вже традиційні титули Діви, про які згадує Лев ХІІІ: «Серед багатьох інших титулів ми знаходимо, що Її вітають як ‘Наша Пані, наша Посередниця’, ‘Заступниця всього світу’, ‘Подателька всіх небесних дарів’». Майже всі підрозділи енцикліки названі Її титулами(31).

1904 року Пій Х, з нагоди 50‑ї річниці догмату про Непорочне Зачаття, проголошує енцикліку «Ad diem illum laetissimum». Там зокрема йдеться про Діву Марію, яка страждає разом зі своїм Сином, — так, що «через це спілкування болю та волі» Вона заслужила стати, «відновителькою» (reparatrix) втраченого світу. Це поняття стосовно Марії було вже в буллі Пія IX з 1854 року, в якій він проголосив догмат про Непорочне Зачаття. Ось як Пій Х коментує стояння Діви Марії під хрестом її Сина: «Її Єдиний Син був принесений у жертву за спасіння людства; і так повністю беручи участь у Його Страстях, що якби це було можливо — Вона б із радістю зазнала всіх мук, яких зазнав Її Син. І з цієї спільності волі й страждань між Христом і Марією Вона заслужила стати найгіднішою Заступницею (Reparatrix) загубленого світу і Подателькою (Dispensatrix) всіх дарів, які Наш Спаситель набув для нас своєю смертю та своєю Кров’ю» (32).

1908 року до ватиканської Конгрегації обрядів звернувся з проханням Магістр Ордену Слуг Марії, щоб підняти свято Семи Скорбот до категорії другого класу на честь «милосердя Співвідкупительки людського роду». На що Конгрегація дала позитивну відповідь (33), і це був перший випадок, коли в офіційних документах Апостольського Престолу (34) опинився титул «Співвідкупителька» («…misericordem humani generis Conredemptricem»).

12 серпня 1913 року Конгрегація Святого Офіцію надала відпуст вірним, які, вітаючись, згадують ім’я Ісуса і поряд з ним — ім’я Марії: Laudetur Iesus et Maria — Hodie et semper (Слава Ісусу і Марії — нині і навіки). За нагоди цього відпусту втексті читаємо: «Є ті, кому благочестива любов до Найблагословеннішої серед дів так подобається, що вони ніколи не можуть згадати Ісуса, окрім як зі славним супровідним іменем Його Матері, нашої співвідкупительки (corredemptricis nostrae), благословенної Марії» (35). Це був другий випадок.

1918 року Бенедикт ХV в Апостольському посланні «Inter sodalicia» вже впритул наблизився до титулу «Співвідкупителька», коли писав про Діву Марію: «Поєднавши себе зі Страстями та смертю свого Сина, Вона страждала, майже разом із Ним померла … наскільки від Неї залежало — принесла Сина в жертву, щоб умилостивити Божественну справедливість, так що можна справедливо сказати, що з Христом Вона відкупила людський рід (Ipsam cum Christo humanum genus redemisse). І тому всілякі благодаті, які ми черпаємо зі скарбниці Відкуплення, приходять до нас, так би мовити, з рук скорботної Діви»(36). Прослідковується поєднання виключної Жертви Сина — до якої Діва долучається зокрема передаючи її плоди — та Її особистої жертви (співстраждання). Титулу «співвідкупителька» тут немає, але слова «з Ним Вона відкупила людський рід» є синонімічними до нього. Це був третій — і останній випадок, коли в офіційних документах Апостольського Престолу (публікованих в Acta Apostolicae Sedis) була мова про Діву Марію, яка є «Співвідкупителькою».

1923 року Пій ХІ в Апостольському посланні «Explorata res est» писав, посилаючись на «думку Вчителів Церкви, почуття християнського народу і тривалий досвід», що «…Скорботна Діва брала участь разом із Христом у справі Відкуплення»(37). Титул «Співвідкупителька» тут не з’являється, але загальна ідея до нього наближена вже майже впритул. Можливо, папа Пій ХІ не хотів, щоб цей титул опинився в офіційному документі такого рангу, як Апостольське послання.

20 липня 1925 року Пій ХІ видав документ у формі бреве «Ad B.V.M. a sacratissimo Rosario in Valle Pompeiana», де була опублікована молитва до Діви Марії Помпейської (італійською мовою). Там є такі слова, звернені до Марії: «Але пам’ятай також, що на Голготі Ти стала Співвідкупителькою (divenisti la Corredentrice), співпрацюючи через розп’яття Твого серця заради спасіння світу разом зі своїм розп’ятим Сином». Це була перша згадка про «Співвідкупительку» не в документі якоїсь ватиканської установи, але Папи Римського. Щоправда, цей короткий лист не увійшов до збірки головних документів Католицької Церкви «Acta Apostolicae Sedis»; його можна знайти у «Збірці відпустів»(38).

1928 року в енцикліці «Miserentissimus Redemptor» Пій ХІ писав: «Діва Богородиця… принесла жертву до підніжжя Хреста. Через незбагненний і абсолютно унікальний зв’язок (coniunctio) із Христом, Вона яскраво сяє як наша відновителька (reparatrix) (39). За три роки, від 1933 до 1935, Пій ХІ щонайменше п’ять разів вжив титул «Співвідкупителька» — хоча більшість із цих висловлювань залишаються маловідомими, бо були сказані у принагідних зверненнях: наприклад, до паломників — як 30 листопада 1933 року до паломників із Віченци.

Натомість найбільш відомим і першим «публічним проголошенням Понтифіком титулу ‘Співвідкупителька’» було радіозвернення Пія ХІ до паломників до санктуарію в Лурді, виголошене 19 квітня 1935 року. Там папа побажав, щоб Діва Марія «зберегла і примножила в нас… дорогоцінний плід відкуплення Твого солодкого Сина та [Твого] співчуття як нашої Матері». А на завершення звернувся до вірних із молитвою: «О Мати благочестя й милосердя, що як Співвідкупителька стояла поруч зі своїм найсолодшим Сином, страждаючи з Ним, коли Він здійснив відкуплення людського роду на вівтарі хреста… збережи в нас, благаємо, день у день, дорогоцінні плоди Відкуплення і Твого співчуття»(40).

Часом ще цитується фрагмент з енцикліки «Mystici Corporis» Пія ХІІ, виданої 1943 року. Там він писав у Завершенні: «…завжди нерозривно з’єднана (arctissime coniuncta) зі своїм Сином, немов Нова Єва, принесла того ж Сина на Голготі вічному Отцю разом із цілопаленням своїх материнських прав і любові за всіх дітей Адама. І так Вона, яка була фізичною матір’ю нашої Глави, стала духовною матір’ю його членів також через новий титул страждань і слави». І трохи далі — ще промовистіші слова: «Саме Вона… несучи з мужністю та впевненістю величезний тягар своїх скорбот і спустошення, Вона, справжня Цариця Мучеників, більше за всіх вірних ‘доповнила те, чого не вистачало стражданням Христовим… для Його Тіла, яким є Церква’»(41). Тут Пій ХІІ цитує Апостола Павла з Послання до колосян: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква»(1,24).

Одна саме папа Пій ХІІ був тим, хто відкинув пропозицію догматизувати титул Діви Марії «Співвідкупителька». Після того, як він 1950 року проголосив догмат про Внебовзяття (Успіння) Пресвятої Діви Марії, в Римі з цієї нагоди проходив Маріологічний конгрес і деякі учасники просили папу «зробити наступний крок» — догматизувати участь Діви Марії у відкупительній місії Сина титулом «Співвідкупителька». Аргументи були такі, що Марія тісно пов’язана зі своїм Сином, від початку до кінця, у справі спасіння людського роду також, і була спів-учасницею у справі Відкуплення. Папа, однак, відмовився, хоча цей титул вже декілька разів вживав його попередник, Пій ХІ, та деякі богослови за останні пів століття. Як видно, не були для Апостольського Престолу часів Пія ХІІ переконливими аргументи, що титул «Співвідкупителька» не робить Діву Марію рівноправною співучасницею Відкуплення порівняно з Христом, а лише такою, що робить Її внесок у Відкуплення підпорядковано й залежно, шляхом участі, і що це можна описати мовою аналогії, подібно як титули «Заступниця», «Посередниця» тощо. У будь-якому разі, на прохання де‑факто було накладене «вето», і треба було чекати ще понад 30 років, поки цей титул знову не з’явився на устах Понтифіка.

1954 року Пій ХІІ видав енцикліку «Ad Caeli Reginam», проголошуючи Діву Марію «Царицею Неба» і встановлюючи відповідне свято. В цьому титулі не було нічого нового: відомі середньовічні літургійні пісні про це говорять — гімни «Salve, Regina» («Вітай, Царице») чи «Regina Coeli» («Царице Неба») є найкращим прикладом. А все виводилося з символічного біблійного тексту: «І знамення велике видно було на небі — жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок» (Одкр 12,1). Зрештою, раніше папи у своїх документах не раз іменували Марію «Царицею Неба», ще з часів пізнього Середньовіччя — наприклад, Сікст IV в Апостольському посланні «Cum Praeexcelsa» (1476). Титул «Цариця» з богословської точки зору виводиться з іншого титулу, затвердженого ще на Ефеському Соборі 431 року: «Theotokos», «Богородиця». Марія є Богородицею, бо народила Бога; відповідно, Марія є Царицею, бо народила Царя. Папа також аргументує використання цього титулу аналогічним зв’язком «Адам-Єва — Новий Адам-Нова Єва».

Саме в цій енцикліці Пій ХІІ пише: «Марія, беручи активну участь у справі спасіння, за Божим задумом була пов’язана з Ісусом Христом, джерелом самого спасіння, так само, як Єва була пов’язана з Адамом, джерелом смерті… Здійснюючи цю справу відкуплення, Пресвята Діва Марія, безумовно, була тісно пов’язана з Христом… самим принципом спасіння… принципом смерті, так що ми можемо сказати… якщо Вона була пов’язана зі своїм Сином, навіть на Голготі, Вона принесла Йому разом із цілопаленням прав і любові своєї Матері, як Нова Єва, за всіх синів Адама» (42). Папа підкреслює, що Діва Марія брала не лише пасивну участь у справі спасіння — як та, що «приймає плоди спасіння», але активну участь, аналогічно як Єва брала активну участь у гріхопадінні, а не лише отримала гріх від Адама.

б) Вчення ІІ Ватиканського Собору про участь Діви Марії у ділі Відкуплення

Другий Ватиканський Собор (1962-1965) присвятив Діві Марії VIII розділ Догматичної конституції про Церкву «Lumen gentium». Знаходимо там такі титули, як «Заступниця», «Помічниця», «Споспішниця» і навіть «Посередниця»; всі — з посиланням на документи і промови різних пап, від Лева ХІІІ до Пія ХІІ (див. LG 62). Проте Собор утримався від використання титулу «Співвідкупителька» з догматичних, пастирських та екуменічних міркувань. Про це сказано в Ноті «Mater populi fidelis» від 2025 року — хоча ще під час Собору експерти й організатори саме так коментували свідоме уникнення цього титулу, особливо з натиском на екуменічний вимір.

Також Собор, говорячи про Діву Марію як про «Посередницю» (Mediatrix), все ж таки уникає іменувати Її «Посередницею всіх благодатей» (Mediatrix omnium gratiarum). Собор не вживає і титулу «Подателька всіх благодатей» (Dispensatrix omnium gratiarum), хоча від часів св.Бернарда його тут і там вживали побожні вірні чи теологи й навіть папи. Коментуючи вжиті в Конституції титули Марії, Собор повчає, посилаючись на св.Амвросія: «Треба, однак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посередника — Христа — і нічого не додає (пор. св.Амвросій. Лист 63 /PL 16, 1218). Жодне бо створіння ніколи не зможе стати в один ряд із воплоченим Словом-Ізбавителем» (LG 62).

Ще напередодні Собору, а потім під час його тривання, група з понад сотні єпископів наполягала, щоб догматизувати титул Марії Посередниці (Mediatrix). Однак комісія, яка працювала над конституцією Lumen gentium, початково не хотіла не те що догматизувати цей титул, але навіть згадувати його в документі — через подібну неоднозначність, як і «Співвідкупителька». Потім більшість учасників Собору виступила за компромісне рішення — що стало можливим після експертного пояснення богослова і консультанта Рене Лорентена (1917-2017). Тому в Конституції про Церкву це компромісне рішення звучить так:

«Це материнство Марії невпинно триває в ікономії благодаті — від тієї згоди, яку Вона з вірою дала у Благовіщенні та якої непохитно трималася під хрестом, аж до досягнення досконалості всіх обраних у вічності… Своєю материнською любов’ю Вона дбає про тих братів свого Сина, які ще паломничають на земному шляху… Тому Пресвяту Діву величають у Церкві Заступницею, Помічницею, Споспішницею, Посередницею. Треба, однак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посередника — Христа — і нічого не додає» (LG 62). Варто додати, що всі ці титули Собор розглядає в контексті Її материнства, а не в контексті Відкуплення: саме про «материнство Марії» говорить цей абзац із LG 62. Також Собор щодо цих титулів не додає, що «таким є вчення Церкви про Діву Марію» — лише говорить, що так «Пресвяту Діву величають у Церкві». Дуже важливо не інтерпретувати тексти соборних рішень неправильно і незгідно з намірами авторів.

Як пояснює цей фрагмент із «Lumen gentium» богослов Жан-П’єр Торрель ОР, з‑посеред усіх чотирьох титулів саме цей, «Посередниця», вимагає особливого пояснення. Передусім, посередництво Діви Марії — вторинне, аналогічно до всіх інших посередництв, на відміну від первинного і єдиного Посередництва Ісуса Христа; джерелом його є благодать Христа; посередництво Марії ще більше підкреслює Її тісний зв’язок зі своїм Сином; і, врешті, посередництво Марії не є конечним, воно є свобідним Божим даром (43).

Собор іде за попередньою традицією і підкреслює два ключові моменти, в яких особливим чином видно у житті Діви Марії «служіння таїнству Відкуплення» (mysterio redemptionis inserviens). Ця співпраця Марії виражалася передусім через Її послух, проявлений уже на самому початку, під час Благовіщення, і потім — через Її страждання під хрестом на Голготі. Обидва виміри базувалися на вірі Діви, що вела Її від початку й до кінця життя. Текст Конституції так говорить про це: «Отож Святі Отці слушно вважають, що Марія не була просто пасивним знаряддям у Божих руках, а співпрацювала задля спасіння людства у свободі віри й послуху. Вона-бо, як мовить св.Іриней, “послухом стала причиною спасіння — і власного, і всього людського роду”. А тому багато давніх Отців у своїх проповідях охоче заявляють разом з Іринеєм: “Вузол Євиного непослуху знайшов розв’язання через послух Марії; що діва Єва зав’язала через невірство — те Діва Марія розв’язала через віру”» (LG 56). Трохи далі читаємо: «Так Пресвята Діва йшла шляхом віри і свою єдність із Сином вірно зберегла аж до хреста, при якому стояла з Божого промислу (пор. Йн 19,25), тяжко страждала разом зі своїм Первородним і материнською душею долучалася до Його жертви, з любові погоджуючись на заклання Жертви, що її сама породила» (LG58).

Рене Лорентен. Джерело: Вікіпедія

Часом коментується, що Собор уникав певних двозначних визначень, також і щодо Діви Марії, навіть тих, які інколи використовувалися раніше в офіційних документах, як от «Співвідкупителька», — з огляду на богословську неопрацьованість цих понять і називаючи ці визначення «поглядами» або «думками». У Вступі до VIII розділу Конституції «Lumen gentium» написано: «Собор не має на меті подати вичерпне вчення про Марію чи вирішити питання, ще не зовсім прояснені богословами. Отож нехай залишаються в силі погляди (sententiae), що їх вільно подають у католицьких школах, про Ту, яка займає у святій Церкві найвище місце після Христа і водночас найближче до нас» (LG 54). Це твердження було натхнене промовою Павла VI до учасників Собору 4 грудня 1963 року(44).

Один захисник обговорюваного титулу твердить, що VIII розділ «Lumen gentium», не згадуючи про «Співвідкупительку», говорить про це описово, а тому «доктрина про унікальну співпрацю Марії у нашому відкупленні була чітко проголошена ІІ Ватиканським Собором»(45). Інший — що вчення Собору про Марію не є повним, а отже, можна його доповнювати і сподіватися, що наступний Вселенський Собор напевно додасть до вчення титул Марії «Співвідкупителька»(46). Дехто наводить цитати з дискусій чи праць різних комісій Собору, що тоді не прийняли цей титул, «абсолютно правильний сам у собі», проте важко зрозумілий некатоликам(47).

Ще інші вважають, що навіть якщо в текстах Собору нема цього титулу, то немає і заборони його вживати або засуду за попереднє його вживання. Таке твердження, однак, є досить таки маніпулятивним, бо виходить від світської максими: «мовчання означає згоду». У Церкві натомість ця максима не діє. Церква виразно артикулює, про що навчає: на всіх Соборах і Синодах, в усіх Символах віри, в усіх документах. Так, заборони чи засуду немає, цей титул де‑факто названий «поглядом»; проте немає на Соборі і вчення Церкви про це, не кажучи про догмат. Не можна приписувати текстам те, про що вони не говорять.

Собор натомість, говорячи про участь Діви Марії у спасительній місії свого Сина — крім очевидної для всіх віруючих участі, яка проявилася у Втіленні Слова, народжені й вихованні Ісуса Христа, — говорить ще про «єдність і товаришування», яке Мати мала щодо Сина, єдиного Спасителя і єдиного Відкупителя, виражаючи це як: «Вона співпрацювала у спасінні людини», «служила таїнству відкуплення», «була нероздільно поєднана зі спасительним ділом свого Сина», «особливим чином брала участь у справі Спасителя», «товаришувала Синові» тощо. Собор представив учення про Пресвяту Діву Марію (маріологію) як інтегральну частину вчення про Ісуса Христа (христологію). Мало того: вчення про Божу Матір представлене на Соборі також як інтегральна частина вчення про Церкву (еклезіологія); тому соборне вчення про Марію не є окремим документом (як того прагнули деякі учасники Собору), а останнім розділом у Конституції про Церкву. А після Собору маріологія стане також тісно пов’язана з антропологією — чого часом бракувало до Собору, коли деякі вірні чи навіть богослови розглядали Марію ніби поза контекстом людської природи і людської спільноти.

Собор також закликає до «правильного вшанування Діви Марії» — з чого випливає, що, на жаль, не все у Католицькій Церкві, що мало колись чи має місце в Богородичному культі й навіть стало традицією, є правильним. Текст Конституції звертає увагу, що в марійному культі належить уникати «як хибних перебільшень, так і надмірної вузькоглядності», а також сентименталізму. Крім того — це екуменічний аспект — належить уникати того, що могло б у відділених братів викликати хибні висновки щодо істинного вчення Католицької Церкви про Богородицю.

Ось як про правильне вшанування Діви Марії пише ІІ Ватиканський Собор:

«Плекаючи під проводом Учительства Церкви вивчення Святого Письма, святих Отців і Вчителів Церкви, а також літургії, нехай правильно висвітлюють служіння і привілеї Пресвятої Діви, які завше стосуються Христа —  джерела всякої правди, святості й благочестя. Нехай пильно уникають таких висловів та вчинків, які могли б навіяти відділеним братам чи будь-кому іншому хибне уявлення про істинне вчення Церкви. Далі, нехай вірні пам’ятають, що справжнє почитання не полягає ні в безплідному й минущому почутті, ні в марновірстві, а походить з істинної віри, яка веде нас до визнання величі Богородиці й спонукає нас любити свою Матір синівською любов’ю і наслідувати її чесноти» (LG67).

Це — дуже доречний заклик Собору. Різні представники чи то надмірного культу Діви Марії, чи ті, що спираються на приватні об’явлення, інколи фальшиві й не визнані Церквою, чи ті, які усильно просувають свої твердження про Діву або якісь Її титули, часто посилаються на «традицію», цитуючи Отців Церкви, богословів, містиків тощо — як аргументи, що «якщо це колись було, то це правильно». Жорстка правда, однак, є така, що не все, що було у традиції Церкви, навіть проголошуване святими, Вчителями Церкви, містиками чи папами, було правильним, а тим більше непомильним. Тому Вчительський уряд Церкви під керівництвом Папи Римського невпинно скликує Синоди і Собори, щоб коригувати, очищати, уточнювати, роз’яснювати чи правильно представляти вчення Церкви сучасникам. Актуальне вчення Церкви має постійно узгоджуватися з Традицією — але не обов’язково з «традицією», особливо сумнівною і неналежною. Покора Церкви зокрема в тому і проявляється, що ми визнаємо себе не лише грішними, але й такими, що помиляються.

Після Собору, в лютому 1974 року, Павло VI проголосив Апостольське повчання «Marialis сultus». Документ обговорює оновлений після ІІ Ватиканського Собору культ Діви Марії; поміщає його, згідно зі вказівками Собору, у тринітарний, христологічний та еклезіологічний контексти. Папа закликає, щоб побожність вірних, які вшановують Богородицю, мала свої основи у Святому Письмі й гармоніювала з літургією Церкви. Титулів Марії в цьому документі небагато, точніше — їхня кількість там мінімальна, хіба що один чи два рази. Це такі титули, як «Посередниця», «Заступниця» чи «Подателька» — «Співвідкупительки» немає. Зрештою, цей титул так і не з’явиться в офіційних документах Церкви за жодного з Понтифіків, аж до 2025 року. Але певний час лунатиме у проповідях чи промовах.

в) Йоан Павло ІІ і титул «Співвідкупителька»

Понтифікат св.Йоана Павла ІІ відбувався під девізом «Весь Твій» — «Totus Tuus». Цим латинським виразом древні часто закінчували свої приватні листи; проте у випадку Папи Войтили це був вираз його присвячення життя Діві Марії, а цитата була взята з твору св.Людовіка Марії Ґріньйона де Монфора. Пізніше, 1994 року, у книзі-інтерв’ю «Переступити поріг надії», папа пояснював цей девіз: ідеться не лише про Діву Марію, але й про Пресвяту Трійцю, в таємницю якої була занурена Богородиця. Це синівська відданість Матері, подібна до тієї, яку в земній історії свого життя мав Її Син, Ісус.

Саме папа Йоан Павло ІІ сім разів, від 1980 по 1991 рік, згадує Марію як «Співвідкупительку». Ці тексти не ввійшли до Acta Apostolicae Sedis, тобто до офіційного вчення Католицької Церкви; їх можна знайти лише в багатотомному збірнику «Insegnamenti di Giovanni Paolo II», тобто «Вчення Йоана Павла ІІ», який вийшов у видавництві Ватикану. Ці висловлювання свого часу відшукали у промовах Йоана Павла ІІ декілька дослідників — А.Калкінс (48), В.Сівак (49); вони є  у згаданій ноті Дикастерію віровчення «Mater populi fidelis» (2025).

10 грудня 1980 року на загальній аудієнції, завершивши катехизу, Йоан Павло ІІ звернувся до хворих, які були серед паломників, зі словами: «Дорогі хворі, закликаю вас мати палку відданість Марії — радості наших сердець, утішительці всіх, хто страждає…, щоб ми могли перетворити наші страждання на любовну жертву, наслідуючи приклад Мадонни-Співвідкупительки».

8 вересня 1982 року папа, також після катехизації, звернувся до паломників з Італії, знову привітавши хворих, словами: «Марія, хоча й зачата і народжена без плями гріха, чудесним чином брала участь у стражданнях свого божественного Сина, щоб бути Співвідкупителькою людства. Ви знаєте, що біль, коли поєднується з болем Відкупителя, має велику та незамінну спасительну цінність».

4 листопада 1984 року, з нагоди візиту до Арони, де народився св.Карло Борромео, у промові на «Ангел Господній», говорячи про приклад марійної побожності св.Карла, він зокрема сказав: «У тому, як св.Карло звертається до Марії, Співвідкупительки, є справді показові акценти. Коментуючи втрату 12‑річного Ісуса в храмі, він відтворює внутрішній діалог, який, можливо, відбувся між Матір’ю та Сином…»

31 січня 1985 року Йоан Павло ІІ, відвідуючи Еквадор, виголосив проповідь у санктуарії Альборада в Гуаякілі. Папа говорив іспанською мовою про роль Діви Марії у місії Її Сина і використав прикметник замість іменника: «Справді, співвідкупна роль Марії (el papel corredentor de Maria) не закінчилася прославленням Її Сина».

У Вербну неділю 31 березня 1985 року, знову під час молитви «Ангел Господній», говорячи про біль Діви Марії через початок Страстей Її Сина і Хресну дорогу, аж до підніжжя хреста — і що тепер ми теж можемо брати учать у цих подіях, приходячи на Євхаристію, яка «є сповненим любові вираженням бажання Господа: ‘Я дуже бажав споживати цю Пасху з вами’ (Лк 22,15), — Йоан Павло ІІ сказав: «Наше бажання також відповідає цьому бажанню Відкупителя, і його підтримує Марія-Співвідкупителька, до якої ми з любов’ю звертаємося в нашій молитві».

24 березня 1990 року, промовляючи на аудієнції до групи хворих і волонтерів, що були паломниками в Лурді, папа звернувся до присутніх: «Нехай Пресвята Діва Марія, Співвідкупителька людського роду, поруч зі своїм Сином, завжди дарує вам мужність і довіру».

6 жовтня 1991 року, знову в роздумах перед молитвою «Ангел Господній» та з нагоди 600‑ї річниці канонізації св.Бригіди Шведської, відомої своїми медитаціями над Страстями Христа, він сказав: «Свята Бригіда бачила в Марії взірець і надійну підтримку в різні моменти свого життя… розмірковувала над її надзвичайною місією Матері Спасителя. Вона шанувала Її насамперед як Непорочну Матір, Матір Скорбот і Співвідкупительку. Вона особливим чином відчувала роль, яку Божа Матір відіграє в історії спасіння та в житті християнського народу».

Це всі відомі публічні висловлювання папи Йоана Павла ІІ, в яких чітко з’являється титул Діви Марії «Співвідкупителька». Але всі вони були роздумами, або проповідями, або привітаннями; їх немає в офіційних документах Католицької Церкви. Жодного разу папа не використав цей титул у своїх енцикліках, Апостольських повчаннях, листах тощо, які стосувалися Діви Марії. Навіть у катехизах, які є виразом вчення Церкви і які зазвичай Йоан Павло ІІ проводив під час загальних аудієнцій по середах, цього титулу немає.

Про християнське розуміння людських страждань Папа Войтила видав Апостольське послання «Salvifici doloris», проголошене 11 лютого 1984 року. В ньому, згадуючи про страждання Діви Марії під хрестом, він пише: «Свідчачи своєю присутністю про Страсті свого Сина та розділяючи їх своїм співстражданням (compatiendo), Пресвята Марія зробила особливий внесок у Євангеліє страждань… Справді, Вона має особливу причину могти стверджувати, що ‘доповнює у своєму тілі — як Вона вже зробила у своєму серці — те, чого бракує Христовим стражданням’» (п.25). Тут є посилання на Послання до колосян (1,24), є мова про «співстраждання» Марії — проте немає титулу «Співвідкупителька».

Документ, у якому міг би, як здається, з’явитися цей титул, — це енцикліка «Redemptoris Mater», яку Йоан Павло ІІ проголосив 1987 року. Особливо цей титул міг би з’явитися в першій частині енцикліки, де папа пише про Діву Марію в таїнстві Христа; проте там є лише роздуми про «благодаті повну», «Марію, яка повірила» і про «нашу Матір», тобто «Мати Церкви». Титул, який в особливий спосіб вживається в цій енцикліці, поряд із частими «Божа Мати» і «Пресвята Діва Марія», — це титул, який є в назві енцикліки: «Мати Відкупителя». В принципі, енцикліка «Redemptoris Mater» лежить у межах вчення ІІ Ватиканського Собору про Діву Марію, з деякими особливостями, притаманними Йоану Павлу ІІ в його марійній побожності, і тому цей документ більш «теплий» і більш особистий, ніж, приміром, Апостольське повчання «Marialis сultus» Павла VI.

Щодо співпраці Діви Марії з Христом, то Йоан Павло ІІ пише так: «Одночасно ж ‘вона співдіє своєю материнською любов’ю в родженні й вихованні’ синів і дочок Церкви-Матері. Материнство Церкви здійснюється не тільки згідно зі взірцем і первовзором Богородиці — здійснюється також через Її ‘співдіяння’. Церква щедро черпає з цього ‘співдіяння’ Пресвятої Діви Марії, тобто з Її материнського посередництва, що властиве Пресвятій Діві, бо вже на землі Вона співдіяла у зродженні й вихованні синів і дочок Церкви, завжди як Мати того Сина, ‘якого Бог поставив первородним між багатьма братами’ (LG 63)». І трохи далі: «В тому ж місці набирають повної вимовності слова, сказані Христом до Матері в годину Хреста: ‘Жінко, ось син твій’, і до учня: ‘Ось мати твоя’ (Йн 19, 26-27). Ті слова певною мірою установлюють місце Марії в житті Христових учнів. Говорять вони, як уже попередньо вказано, про нове материнство Матері Відкупителя. Є воно, власне, духовним материнством, що зродилося в глибині пасхального Таїнства Відкупителя світу» (Redemptoris Mater,44).

Досить виразно протиставився цьому титулу префект Конгрегації віровчення Кардинал Йозеф Ратцінґер. 1996 року, у відповідь на прохання руху «Vox Populi Mariae Mediatrici» догматизувати вчення про Діву Марію як про «Співвідкупительку», він відповів офіційно і виразно негативно. Аргументував це неясністю і сумнівністю такого вчення, браку виразного вкорінення його у Святому Письмі та в Отців Церкви і потребі більшого дослідження питання, бо йдеться про «депозит віри» — а це серйозна справа. Також він вказав, що інші титули набагато краще виражають особливу роль Діви Марії, в той час як титул «Співвідкупителька» викликає непорозуміння (50). Після цієї відповіді кардинала Ратцінґера папа Йоан Павло ІІ ніколи вже не вживав титулу «Співвідкупителька» — навіть у приватних розмовах чи вітаннях.

г) Від Бенедикта XVI до наших часів

За часів понтифікату Бенедикта XVI (2005-2013) не з’явився жоден окремий документ папи, присвячений Діві Марії; є лише його проповіді, листи, катехизи на цю тему (51). Один раз — хоча і приватно, в книзі-інтерв’ю 2002 року, ще як префект Конгрегації віровчення — кардинал Ратцінґер повторив свою позицію і ще раз заперечив можливість використання цього титулу щодо Діви Марії. Знову-таки — з приводу суперечності з Новим Завітом, особливо з Посланнями апостола Павла (особливо до ефесян та колосян), та через «термінологічну помилковість», попри добрі наміри тих, хто підтримує цей титул, і не зважаючи на деякі слушні сторони такої пропозиції, як-ось підкреслення тісної єдності Марії з Богом, зі своїм Сином-Відкупителем.

Ось так говорив тоді кардинал Ратцінґер: «Не думаю, щоб у передбачуваному майбутньому Церква погодилась на цю пропозицію, хоч її останнім часом заявляють уже мільйони католиків… Марія і сама тільки Христові завдячує всім тим, чим Вона є. Вислів ‘Співвідкупителька’ затуманив би цей сенс, замулив би це джерело. Можна сказати, що правильний намір виражається тут неправильним словом. Для питань віри суттєве значення має збереження неперервної тяглості і спадкоємності мови Біблії та Отців Церкви: мова — не та річ, якою можна довільно маніпулювати»(52).

Під висловом «правильні наміри» майбутній папа Бенедикт, як видно з контексту розмови, мав на увазі щире бажання прихильників цього титулу показати тісний зв’язок і унікальну співпрацю Діви Марії з місією свого Сина. Однак мета не може виправдовувати засобів, і не можна довільно маніпулювати догматичними поняттями, щоб осягнути цю мету. Хибним засобом у цьому випадку Ратцінґер називає саме титул «Співвідкупителька» — «неправильний» термін для того, щоб виразити цей зв’язок і унікальну співпрацю. Неправильним не лише з догматичного погляду, але і з біблійного та патристичного. Останнє особливо важливе, бо саме на Отців Церкви часто посилаються прихильники титулу як на «віковічну Традицію». Видно, що використання цього титулу деякими попередниками не завадило кардиналові Ратцінґеру, а потім папі Бенедикту XVI зайняти таку, а не іншу позицію: скоріш за все, бо він усвідомлював, що то було приватне вчення пап, а не офіційне і тим більше — не непомильне, хоч і виражене устами Понтифіків. Так, його слова — теж лише «приватна позиція» префекта Конгрегації віровчення про «Співвідкупительку»; проте саме її цитує Нота «Mater populi fidelis».

Папа Франциск (2013-2025) теж не видав жодного офіційного документа, присвяченого виключно Діві Марії. Натомість щодо титулу «Співвідкупителька» він висловлювався принаймні тричі, і щоразу — негативно.

12 грудня 2019 року — проповідь з нагоди урочистості Божої Матері Гваделупської, Покровительки Мексики. Була Свята Меса за Латинську Америку в базиліці св.Петра у Ватикані. У проповіді папа сказав про Діву Марію так: «Вірна своєму Вчителю, який є Її Сином, єдиним Відкупителем, Вона ніколи не хотіла нічого взяти від свого Сина для себе. Вона ніколи не виставляла себе спів-відкупителькою. Ні, — але ученицею… Коли приходять і кажуть, що було необхідно оголосити Її такою або встановити цей догмат, не гаймо часу на балаканину: Марія — жінка, Вона — Богоматір, Марія — Мати свого Сина і Святої Матері Церкви, ієрархічної Церкви»(53).

3 квітня 2020 року папа Франциск служив Святу Месу в каплиці Дому св.Анни і виголосив проповідь на тему «Богоматір Скорботна — учениця і мати». Під час цієї проповіді пролунали такі слова: «Марія не хотіла позбавляти Ісуса жодного титулу; Вона прийняла дар бути Його Матір’ю та обов’язок супроводжувати нас як Матір, бути нашою Матір’ю. Вона не просила собі бути квазі-відкупителькою чи співвідкупителькою, — ні. Є лише один Відкупитель, і цей титул неможливо повторити. Вона — лиш учениця і Матір. Тому ми повинні думати про Неї як про Матір»(54).

24 березня 2021 року, напередодні урочистості Благовіщення, на загальній аудієнції в Бібліотеці Апостольського палацу, папа Франциск виголосив коротку катехизу, сказавши: «Навіть перший латинський антифон — Sub tuum praesidium confugimus, sancta Dei Genitrix (Під твою милість (захист) прибігаємо, Пресвята Богородице): Богоматір, яка — як Мати, якій Ісус довірив нас, — ‘обіймає’ нас усіх; але як Мати, не як богиня, не як співвідкупителька: як Мати… Але будьмо обережні: прекрасні речі, які Церква, святі, говорять про Марію, ніяк не применшують єдиного Відкуплення Христа. Він — єдиний Відкупитель. Це вирази любові, як у дитини до своєї мами: деякі з них перебільшені. Але любов, як ми знаємо, завжди змушує нас перебільшувати; але з любові»(55).

Попри негативне ставлення до титулу «Співвідкупителька» у Бенедикта XVI і Франциска, а також брак згадки про цей титул Йоаном Павлом ІІ принаймні в останні 14 років його понтифікату, прихильники — особливо в традиціоналістичних колах — не перестають надіятися, що Церква його колись визнає офіційно або навіть проголосить догмат віри про «Діву Марію, Співвідкупительку людського роду». Особливо активними у цих ініціативах є вже згадуваний рух «Vox Populi Mariae Mediatrici» під керівництвом Марка Міраваля, який продовжує плідно працювати у цьому напрямку, писати книжки, статті, давати інтерв’ю, ініціювати петиції та прохання до Ватикану. Крім «Vox Populi Mariae Mediatrici», є ще багато авторів, які підтримують ідею цього титулу; серед прихильників не бракує духовних осіб, єпископів і навіть кардиналів. Здається, саме з огляду на активність невтомних ентузіастів титулу «Співвідкупителька» та викликані цим замішання серед вірних, як і непорозуміння щодо вчення Католицької Церкви про Пресвяту Діву Марію, Апостольський Престол вирішив прояснити ситуацію, оголошуючи 4 листопада 2025 року Доктринальну заувагу (Ноту) «Mater populi fidelis».

Нота «Матір вірного люду»

4 листопада 2025 року Дикастерій віровчення Католицької Церкви оприлюднив Доктринальну заувагу (Ноту) під титулом «Mater populi fidelis» («Матір вірного люду»). Ноту підписав Лев ХІV, тобто документ був затверджений 7 жовтня 2025 року. Підзаголовок цієї Ноти такий: «Доктринальна заувага щодо деяких титулів Марії, що стосуються співпраці Марії у ділі спасіння». Титул взятий у св.Августина, з його твору «Про святе дівоцтво».

У Вступі автори представляють учення Церкви: в чому полягає співпраця Діви Марії у ділі спасіння. Це бо досить очевидне на сторінках Святого Письма: Вона зачала від Святого Духа і народила Спасителя, Вона Його виростила й виховала, товаришувала Йому до кінця Його земних днів, також і під хрестом; Вона стала свідком Його воскресіння. Є у Вступі й короткий аналіз деяких роздумів середньовічних богословів і пастирів стосовно Марії під хрестом, і як вони це розуміли — як знак християнської сили й материнської любові. Це важлива замітка, бо часто, базуючись саме на цій сцені, виводилося твердження про «Співвідкупительку».

Потім у Ноті розглянуто титули, якими християнська Традиція або християнські автори іменують Діву Марію: Співвідкупителька, Посередниця, Мати віруючих, Мати благодаті. Титулів Богородиці є набагато більше, вони представлені у різних літаніях чи акафістах; тут представлені лише ті, що пов’язані зі спасінням, яке вислужив нам Її Син, Ісус Христос, і які вимагають пояснення, бо можуть бути навіть у католицькому середовищі неправильно інтерпретовані.

а) Посередниця

Коли мова про Марію як про «Посередницю», то Нота нагадує традиційне вчення Церкви: єдиним Посередником спасіння у прямому розумінні цього слова є Ісус Христос. Натомість усі інші посередництва належить розглядати у широкому сенсі, також і особливе посередництво Діви Марії. Щодо Неї цей титул почали застосовувати на християнському Сході з VI століття. Він жодною мірою нічого не додає до єдиного Посередництва Її Сина, але трактується так, як трактував сам Христос: Він потребував матері, Її опіки, допомоги, поради тощо. Крім того, віруючі, маючи єдиного Посередника — Ісуса Христа, у суспільному житті часто користуються допомогою людських посередників у різних сферах, таких як освіта, здоров’я, рятування, молитва одне за одного тощо. Посередництво Марії, як посередництво якогось святого, вкорінене у Посередництві Христа.

б) Мати віруючих

Нота звертає увагу, що цей титул також дав Марії Її Син, Ісус Христос, коли помирав на хресті (Йн 19, 26-27). Згідно з повчанням апостола Павла, Церква є Тілом Христа, а віруючі — членами цього Тіла. Це Тіло не є лише абстракцією, символікою; це Тіло Христа розіп’ятого і воскреслого — те, яке втілилося в лоні Марії, яке Марія народила. Вона є Його Матір’ю, і тому в майбутньому стала Матір’ю членів цього Тіла, християн. Звісно, це передусім духовне материнство, і воно також підпорядковане волі Отця, який Її вибрав на Матір свого Сина, і за справою Святого Духа це материнство реалізувалося. Також як Мати Марія «заступається за своїх дітей», розмовляє про них зі своїм Сином. Тому якщо віруючі звертаються до Неї зі своїми проханнями, як колись у Кані Галілейській, то Вона завжди приходить із цими проханнями до свого Сина (див Йн 2, 1‑12).

в) Мати благодаті

Нота звертає увагу, що традиційний титул, який вживався раніше — «Мати всіх благодатей», — згідно з документом Конгрегації віровчення від 1996 року за підписом Йозефа Ратцінґера, не зовсім відповідний, бо не спирається досить виразно на Боже Об’явлення. Її «материнство благодаті» має підготовчий характер, подібно як підготовчим для нашого спасіння було Її земне материнство щодо Спасителя. Своїм заступництвом і духовною материнською опікою Вона готує вірних до прийняття благодаті, яку лише сам Бог може влити і прищепити в серцях вірних. Наше спасіння — це виключно благодать Ісуса Христа.

Нота посилається на «Суму теології» св.Томи Аквінського, який пише: «Ніхто, крім самого Христа, не може заслужити першу благодать для іншого у точному сенсі цього слова» (56). Людина натомість може брати участь у Божій благодаті, яка дається іншій людині, через своє прагнення добра тій людині, через прагнення їй допомогти, через бажання, щоб інша людина спаслася. Марія якнайбільше з людських істот прагне спасіння своїх духовних чад. Ані Діва Марія, ані апостоли чи святі не є подателями благодаті — лише посередниками в її отриманні від Єдиного Подателя, Бога. Це посередництво в небі відбувається подібно як і тут, на землі, коли хтось молиться за інших, щоб Бог дарував їм свою благодать. Нота також приводить цитату з Конституції «Lumen gentium»: «Материнське служіння Марії щодо людей… аж ніяк не стає на заваді безпосередньому єднанню вірних із Христом, а навпаки — йому сприяє» (LG ). Тут аналогією могли би бути батьки, які не є перешкодою для своїх дітей у єднанні з Богом, але допомагають дітям у цій справі. Бог безпосередньо виливає свою благодать на людей; різні посередники — також «Матір благодаті» — про неї Бога благають. Варто додати, що на цьому титулі заувага Дикастерію затримується найдовше і описує його найбільш детально.

г) Матір вірного люду

Наприкінці Ноти є пояснення вчення Католицької Церкви про Діву Марію як «Матір вірного люду». Цей титул найбільше полюбляв вживати папа Франциск, тому саме на нього тут найбільше посилань — особливо на його перше Апостольське повчання «Evangelii gaudium» (2013). Діва Марія є матір’ю віруючого люду передусім із того приводу, що Її віра в Божого Сина є також вірою християн, як писав про це Йоан Павло ІІ в енцикліці «Redemptoris Mater». Богородиця показана — на підставі даних Євангелія, а також приватних об’явлень — як та, яка співчуває людям, співпереживає з ними у їхніх проблемах, турбується про їхнє благо. Врешті, цей титул завжди двосторонній: Вона не лише є Матір’ю віруючих, але й мільйони христових вірних щиро визнають Її своєю Матір’ю, люблячи Її та довіряючи Їй.

д) Співвідкупителька

Натомість про титул «Співвідкупителька» у Ноті говориться відразу після Вступу. Є коротка історична замітка, що титул з’явився у ХV столітті в Зальцбурзі, в одному літургійному гімні. Далі мова про те, що у ХХ столітті проваджено богословський аналіз цього титулу й були різні пояснення, в якому сенсі його належить розуміти. Йшлося про тлумачення різних видів співпраці Марії з Її Сином-Спасителем. Також деякі Понтифіки, починаючи з Пія ХІ, вживали цей титул у своїх документах — але без ширшого пояснення. Єдине, про що писали у зв’язку з титулом «Співвідкупителька», то це пов’язання Марію зі спасительною місією Христа двома способами: або з приводу Її земного материнства і народження Спасителя, або з приводу Її перебування під хрестом на Голготі і співстраждання зі своїм Сином-Відкупителем.

Проте ІІ Ватиканський Собор уникає цього титулу, саме з доктринальних причин, як дуже непевного з догматичного погляду, як і з пастирських та екуменічних приводів. Йоан Павло ІІ декілька разів у ранній період свого понтифікату використав титул «Співвідкупителька» — на що часто посилаються прихильники цього титулу, забуваючи додати, що пізніше (наприклад, у цитованій енцикліці «Redemptoris Mater») він жодного разу цього титулу не згадує. Протиставився цьому титулу свого часу префект Конгрегації віровчення кардинал Ратцінґер, який, ставши папою, ще раз підтвердив свій спротив щодо вживання титулу «Співвідкупителька» як хибного і невластивого.

Пізніше папа Франциск декілька разів виразив негативне ставлення до цього титулу Марії. Він підкреслював, що Діва ніколи не прагнула хоч частково присвоїти те, що повністю належало Її Синові, не забирала від Нього жодного титулу ані ділила якийсь титул із Ним. Марія — це покірна учениця свого Сина, а її Син — Єдиний Відкупитель, титулу якого не дублює ніхто.

е) Проблемність титулу «Співвідкупителька»

На завершення цього аналізу Нота підсумовує положення Католицької Церкви щодо титулу Діви Марії «Співвідкупителька». Окреслюючи співпрацю Божої Матері зі свої Сином у справі спасіння, титул «Співвідкупителька» представляється як «завжди невластивий», тобто неправильний і невідповідний, не згідний зі вченням Церкви, Традицією, врешті — зі Святим Письмом. Його вживання скоріше приведе до дисгармонії та дисбалансу в істинах віри, аніж до порядку та відповідності. Автори Ноти додають, що цей титул, хоч і вживався часом на вищому рівні багато століть, однак постійно був непевний і потребував постійного тлумачення, мав різні та неоднозначні інтерпретації. А це безсумнівно не служить Народу Божому в його переживанні християнської віри. Саме тому титул «Співвідкупителька» є недоречним. Мало того: такий титул не возвеличує Марію, «покірну служебницю Господню», а навпаки — коли Вона цим званням немовби заслоняє єдиний і неповторний титул Сина — «Відкупитель», то насправді це применшує Її як Божу Матір: Мати Єдиного Спасителя і Відкупителя роду людського.

Богословські непевності з титулом «Співвідкупителька»

а) Чотири Богородичні догмати

Католицька Церква проголосила чотири догмати віри, які стосуються Марії, Матері Ісуса Христа: 1)Боже материнство (Богородиця), 2)Постійне дівоцтво (Приснодіва або Діва Марія), 3)Непорочне зачаття (Непорочна), 4)Внебовзяття-Успіння.

Титул «Богородиця» Церква затвердила на Ефеському Соборі 431 року, після богословських суперечок між Кирилом Александрійським і Несторієм та їхніх прихильників між собою. Хоча вже з Символу віри, ухваленому на Нікейському Соборі у 325 році, це випливало з тексту: «Він… зійшов із небес, і за справою Духа Святого і Діви Марії став людиною». Згідно з Ефеським Собором, свята Діва є Матір’ю Божою, оскільки Вона породила відвічне Слово Боже, яке стало тілом, — тобто втілену Божественну Особу, істинного Бога. Вона «Бого»-родиця, а не тільки «Христо»-родиця. Титул цей загалом приймають усі християни, навіть ті, які не вшановують Діву Марію. Особливо тому, що цей догмат був тісно пов’язаний з христологією і не був проголошений як «незалежна» істина віри, бо підтверджував правду про Божественну Особу, а також Божественну природу Ісуса Христа, поєднану з його людинністю.

Постійне дівоцтво Марії — ця істина віри також безпосередньо стосується Ісуса Христа, Його Втілення, яке сталося за справою Святого Духа — тобто зачаття, і Його народження. Цей догмат базується на біблійній істині про зачаття Спасителя без участі чоловіка, і на цьому наголошували перші Символи віри та хрестильні формули (принаймні з ІІІ століття), хоч там іще немає детального пояснення «непорушного дівоцтва» Марії. Пізніше, мірою виникнення питань, Церква чіткіше сформулювала цей догмат — зокрема на Латеранському Соборі 649 року. Один із його канонів каже, що Марія зачала «без будь-якої шкоди для свого дівоцтва, яке залишалося недоторканим навіть після Його народження». Тобто Марія була і є Дівою: до, під час і після народження Христа. Це підкреслює радикальну новизну Втілення й не менш радикальну та виключну відданість Марії своїй місії як матері Ісуса Христа.

Непорочне зачаття Марії, проголошене Пієм ІХ як незалежний догмат у 1854 році, також є частиною христології. Цей догмат підкреслює, крім привілею Марії, передусім Її гідність і святість від самого початку, які були необхідні, щоби стати Богородицею. Текст проголошеного догмату стверджує, що «Пресвята Діва Марія від початку свого зачаття, завдяки особливій благодаті та привілею від Всемогутнього Бога і з огляду на заслуги Ісуса Христа, була збережена вільною від будь-якої плями первородного гріха». Непорочне зачаття було можливе лише завдяки передбачуваній (превентивній) благодаті викупительного акту Христа. Іншими словами, Діва Марія, як і всі люди, також потребувала Відкуплення — і отримала його дари вже в момент свого зачаття. Догмат проголошує, що від самого початку Марія була надзвичайно святою та перебувала в постійному єднанні з освячувальною благодаттю Святого Духа.

Внебовзяття (у Східній традиції Успіння) Діви Марії — догмат, проголошений 1950 року Пієм ХІІ і виражений такими словами: «Марія, Непорочна Богородиця, завжди Діва, після завершення свого земного життя була взята тілом і душею до небесної слави». Внебовзяття-Успіння було частиною духовної та доктринальної спадщини Церкви протягом століть. Воно було частиною богословських роздумів, а також літургії. Цей догмат не має прямої основи у Святому Письмі. Тим не менш, Внебовзяття було проголошено «божественно об’явленим»: це означає, що воно неявно міститься в божественному Одкровенні. Його можна розуміти як логічний висновок покликання Марії на землі та способу, яким Вона прожила своє життя в єдності з Богом та своєю місією. Внебовзяття можна розглядати як наслідок Божественного Материнства. Марія нерозривно пов’язана зі своїм Сином на землі та в небесах, де «своєю материнською любов’ю піклується про тих братів свого Сина, які досі подорожують на земному шляху» (LG 62). Марія є «есхатологічною іконою Церкви» (ККЦ 972): Церква споглядає в Марії свій власний кінець часів. Марія вже перебуває в тому стані, який буде нашим після воскресіння мертвих. Визначення догми не говорить, як саме відбувся перехід Діви з земного стану до небесного; це питання залишається відкритим для обговорення. Однак думка, що Діва Марія пройшла через власну смерть, як і її Син, і тоді вже відразу була «взята до небесної слави», має сильнішу підтримку в традиції.

б) Прагнення «п’ятого і останнього догмату про Діву Марію»

1896 року французький єзуїт Рене-Марі де ла Бруаз (1860-1906) у книжці «Пресвята Діва», посилаючись на енцикліку Лева XIII «Octobri Mense» (де є твердження, що всі благодаті Ісуса Христа передаються через Марію), запропонував Понтифіку сформулювати догматичне визначення ролі Марії в розподілі божественної благодаті — хоч і не просив прямо, щоб Її оголосили «Посередницею всіх благодатей» (57). Автор, крім опису ролі Діви Марії як «Посередниці всіх благодатей», говорить про Марію як про «Співвідкупительку людського роду».

Під час ІІ Ватиканського Собору невелика кількість єпископів висловилася про оголошення «п’ятого догмату» про Пресвяту Діву Марію, а саме про «Співвідкупительку». Загалом про новий Богородичний догмат говорило близько 400 учасників Собору; проте більшість мали на увазі або «Посередницю» (Mediatrix), або про «Посередницю всіх благодатей» (Mediatrix omnium gratiarum), або «духовне материнство Марії». Близько 20 єпископів висловилися про догмат щодо «Діви Марії Цариці» і десь стільки само — про догматизування «Співвідкупительки» (58). Собор, однак, відповів негативно на всі ці петиції, не проголошуючи жодного нового догмату.

Тим не менше, наприкінці ХХ століття знову з’являється петиція до Ватикану щодо «п’ятого догмату про Марію Співвідкупительку». Створив її згадуваний Марк Міраваль, який напередодні видав книжку «Марія Співвідкупителька, Посередниця, Заступниця» з закликом оголосити цей догмат (59). Критичні уваги до видання виразило багато богословів та маріологів (60). В інших книжках Міраваль продовжував закликати Ватикан до проголошення «п’ятого догмату про Марію».

Приблизно у 1996 році Міраваль, засновник руху «Vox Populi Mariae Mediatrici», створив петицію до папи Йоана Павла ІІ, щоб оголосити Марію «Співвідкупителькою». Подібна петиція була скерована і до папи Франциска. Натомість починаючи з травня 2025 року на сторінці руху є петиція — але вже набагато коротша — до папи Лева XIV з проханням проголосити догмат про «Духовну Матір всіх народів» (хоча відомо, що «Співвідкупителька» входить у цю ідею також як один із титулів, поряд із «Посередницею» і «Захисницею»).

У тексті тих петицій від імені руху «Vox Populi Mariae Mediatrici» зокрема сказано, що їх підтримало близько 2,5 мільйона вірних із понад 132 країн світу, а сам рух також отримав схвалення 36 кардиналів та понад 130 єпископів з усього світу від Вселенської Церкви. Крім того, є згадка про два попередні догмати — про Непорочне Зачаття та Внебовзяття Пресвятої Богородиці, — які Пій IX та Пій XII проголосили, посилаючись на міжнародні петиції вірних як один із критеріїв. Марк Міраваль часто говорив, що треба обов’язково проголосити цей догмат, бо ми живемо в «еру Марії», а точніше кажучи — у піднесенні цієї ери на вершину (climax aetatis Mariae, з грец. κλίμαξ — драбина).

Ця петиція 1996 року, схоже, була не першою і далеко не останньою; тому у відповідь на численні запити від руху щодо догматичного визначення «Співвідкуплення» Апостольський Престол звернувся по експертну думку до ХІІ Маріологічного конгресу, що 1996 року відбувся в Ченстохові, Польща. У фінальному документі «Декларація Богословської комісії Папської міжнародної Маріанської академії» зазначалося:

1) Запропоновані титули є неоднозначними, оскільки їх можна розуміти дуже по‑різному. Крім того, не слід відмовлятися від богословського напрямку, обраного ІІ Ватиканським Собором, який не бажав визначати жодного з цих титулів; зокрема, Собор не використовував титулу «Співвідкупителька» (…) Фактично, з часів Пія XII термін «Співвідкупителька» не використовувався папським Учительством у його важливих документах.

2) Навіть якби титулам було надано зміст, який можна було би прийняти як такий, що належить до депозиту віри, — визначення цих титулів, однак, у сучасній ситуації не мало би богословської ясності, оскільки такі титули та притаманні їм доктрини все ще потребують подальшого вивчення в оновленій тринітарній, еклезіологічній та антропологічній перспективі. Зрештою, богослови, особливо некатолики, чутливі до екуменічних труднощів, які були би пов’язані з таким визначенням(61).

Попри це, рух під керівництвом харизматичного Марка Міраваля продовжував збирати підписи, залучати відомі постаті до списків підписантів і висилати до Рима петиції. Лише в серпні 1997 року папі Йоану Павлу ІІ було відправлено 40383 підписів із 12 країн світу з проханням про догматизацію «Співвідкупительки, Посередниці всіх благодатей та Захисниці Божого люду». Загалом протягом 4 років — моменту першої публікації книжки у 1993 році — папа отримав 4340429 підписів зі 157 країн — у середньому 100000 на місяць — на підтримку нового догмату. Серед видатних прихильників — Мати Тереза з Калькутти, майже 500 єпископів та 42 кардинали, включаючи Джона О’Коннора з Нью-Йорка, Юзефа Ґлемпа з Варшави і ще кількох кардиналів у самому Ватикані. «Особисто я впевнений, що це визнання істини про Діву Марію відбудеться до 2000 року», — заявив тоді Марк Міраваль (62). Тим не менше, св.Йоан Павло ІІ нічого в цьому напрямку не робив; мало того — як було сказано, сам перестав використовувати титул «Співвідкупителька» у промовах. Його наступник папа Бенедикт XVI, до якого продовжували надходити петиції від «Vox Populi», не використовував цей титул ані тим більше догматизував його.

Проте дехто пригадав його інтерв’ю 2002 року, в якому ще кардинал Ратцінґер говорив про «правильні наміри» — і, скоріше за все, це спонукало п’ятьох кардиналів у 2005 році, після Маріологічного симпозіуму про співпрацю Марії у відкупленні, подати нову пропозицію. Ці кардинали з Індії, Філіппін, Пуерто-Рико та Мексики запросили єпископів світу підписати петицію до папи. В тексті пропонувалися фактичні формули визначення, що описували би «співвідкуплення» Марії так: «Ісус Христос, Відкупитель людини, дав людству з Хреста свою Матір Марію, щоб Вона була духовною Матір’ю всіх народів, Співвідкупителькою, яка під керівництвом і разом зі своїм Сином співпрацювала у Відкупленні всіх людей»(63). Це була спроба знайти «правильні слова», щоб вони узгодилися з «правильними намірами». Як видно, слова просто переставлені місцями, й по суті «нова» петиція нічого нового не внесла.

в) Амстердамські псевдооб’явлення

Те, що передувало своєрідному ренесансу ідеї про «п’ятий марійний догмат» і стало значущим імпульсом для просування цієї ідеї, були псевдо-об’явлення в Нідерландах, в Амстердамі. Протягом 1945-1959 років місцева візіонерка Іда Пірдеман мала 56 видінь, у яких їй нібито являлася Діва Марія, що називала себе «Пані всіх народів» (а також говорила про себе щось дивне: «Та, яка колись була Марією») та просила зокрема проголосити «п’ятий і останній» догмат про себе — про «Духовне Материнство Марії», яка є «Співвідкупителька, Посередниця, Заступниця». Відразу з’явилися шанувальники, розповсюдилися молитви, був намальований образ «Владичиці всіх народів»; почалися перші петиції до церковної влади про догмат.

Одні місцеві єпископи заперечували надприродність видінь Іди Пірдеман та автентичність об’явлень; інші натомість їх підтверджували. Це вводило вірних у духовні спокуси й оману, тож ватиканська Конгрегація віровчення, дослідивши справу, кілька разів (13 березня 1957 року, 24 травня 1972 року та 25 травня 1974 року) видавала відповідні комюніке з негативним висновком щодо цих об’явлень. Читаємо в комюніке 1974 року: «Священна Конгрегація віровчення підтверджує цим повідомленням рішення, вже висловлене компетентною церковною владою, та закликає священників і мирян припинити всі форми пропаганди щодо гаданих об’явлень та одкровень ‘Пані всіх народів’»(64).

Попри це, популяризація амстердамських псевдооб’явлень продовжувалася. 1971 року в Канаді постала «Спільнота Пані всіх народів — Армія Марії», заснована Марі-Поль Жіґер, із центром у монастирі Spiri-Maria у Лак-Етчеміні, Квебек. Спільнота була типовою сектою з єретичним вченням; а після того, як засновниця оголосила себе «реінкарнацією Марії», Конгрегація віровчення 2001 року проголосила цю спільноту єретичною і наклала на її членів екскомуніку. Врешті, з огляду на постійний інтерес та сумніви щодо амстердамських об’явлень, Дикастерій віровчення 11 липня 2024 року опублікував пресреліз, підтверджуючи негативне рішення 1974 року.

г) Богословська і термінологічна проблемність титулу «Співвідкупителька»

Перше непорозуміння з цим титулом — «Спів-відкупителька», «Co-redemptrix» — виникає на ґрунті термінології. Прихильники титулу постійно підкреслюють, що «Христос є єдиний Відкупитель» і що титул «Співвідкупителька» жодною мірою не претендує порушити цю унікальність Христа-Відкупителя ані має наміру зробити з Діви Марії «другу Відкупительку». Таке твердження мало би розвіяти сумніви тих, хто вагається, але скоріше є маніпуляцією і черговим непорозумінням. У богослов’ї при формулюванні  термінів не лише важливо, що хотів сказати автор цього формулювання (суб’єктивний вимір), але і що це формулювання означає для загалу (об’єктивний вимір).

Оскільки багато прихильників титулу «Співвідкупителька» походять з ареалу англійської мови (або часом використовують цю мову у статтях), то там поняття «coredemption» означає нібито «бути з» Відкупителем, брати участь у Відкупленні, глибоко єднатися з актом відкуплення людського роду(65). Марк Міраваль в одній статті так описово пояснює поняття «участь», щоб наблизити читачеві розуміння «співвідкупителька»:

«Візьмемо, наприклад, лекцію з квантової фізики для аспірантів, яку проводить всесвітньо відомий фізик, а відвідує її першокурсник університету. Сподіваємося, що першокурсник розширить свої знання з квантової фізики, беручи участь у лекції фізика; але немає жодної небезпеки ні новознайденої конкуруючої рівності в квантових знаннях між фізиком і першокурсником, ні жодного побоювання, що щось буде забрано у фізика через участь першокурсника. Участі також не слід розуміти в кількісних випадкових термінах, коли, наприклад, ‘брати участь’ у поїданні піци означає взяти шматок, що призводить до меншої кількості піци для інших. Справжня участь, отже, являє собою спільне використання певним чином у бутті іншої більшої істоти, без ризику рівності, конкуренції, редукції»(66).

Один прихильник терміну «Співвідкупителька» навіть обурився на твердження маріологічної комісії, яка зібралась у Ченстохові 1996 року, про «неоднозначний термін», і написав: «Комісія заявила: ‘Назви неоднозначні, оскільки їх можна розуміти дуже по‑різному’. Ті, хто прагне цієї догми, вимагають усунення всієї можливої неоднозначності. Не слід перебільшувати. Бувши священником протягом 60 років і безперервно вивчаючи маріологію, а також написавши на цю тему більше, ніж будь-хто англійською мовою — включаючи книгу, присвячену посередництву Марії, — я вважаю це твердження неприйнятним. Я не зустрічав жодних подібних заперечень у Марійній асоціації, якої був активним членом. Боюся, що мушу відверто заявити, що ця теорія відірвана від життя»(67).

Проте багато дослідників кажуть, що англійський переклад, а особливо — тлумачення латинського виразу «сoredemptrix», є неправильним (68). Латинський префікс «со-« це не те саме, що латинське «cum» — «із», «разом»; точніше — не завжди «cum» означає лише «з», тобто «бути з кимось», бо часом це «спільна власність», «злиття», «одночасно». На приклад, «con-neсto» — зв’язати, поєднати; «con-iux» — запряжений разом до ярма, подружжя (чоловік або жінка); «con-sensus» — згода, єдність. У цьому випадку con передбачає рівність, а не лише участь, чи «зв’язок із». Подібно в багатьох інших мовах, на відміну від англійської, «co– », тобто «спів-», часто означає рівність, таку саму (а деколи й більшу!) участь: спів-власник, спів-учасник, спів-мешканець, спів-автор, спів-робітник, спів-в’язень, спів-брат, спів-діяти, спів-дружба тощо. Нічого дивного, що титул «спів-відкупителька» вважається багатьма спеціалістами і богословами «неправильним, невластивим, неоднозначним».

Щоб навести ще більш переконливий приклад, і то з богословського словника, варто згадати Нікейський Символ віри 325 року. Там про відношення Сина до Отця сказано, що Він «єдиносущний Отцю». В оригіналі грецькою: ὁμοούσιος (homоousios), а перекладі латиною — con-substantialis, або ще в деяких перекладах co-essentialis; інколи грецьке homoousios латиною перекладали як unius substantiae, тобто «одно-сутній», «одно-сущний». Коротко кажучи, цей термін, con-substantialis, говорить не лише про повну єдність, але і про повну рівність, а не просто окреслює «бути з», чи тим більше — «не дорівнювати».

Після Ефеського Собору 431 року було «Антіохійське порозуміння» 433 року. Йдеться про Божого Сина, який є «єдиносущний Отцю щодо Божества і єдиносущний нам щодо людинності». Грецькою там теж є нікейський термін homoоusios, а в перекладі латиною використаний двічі термін consubstantialis, щоб чітко підкреслити у Христі одну і єдину Його божественну природу з Отцем, а також одну і єдину Його людську природу з нами, людьми. Щоби правильно передати англійською значення латинського виразу «сoredemptrix», треба би перекласти як «equal-redeemer», «likewise-redeemer», «also-redeemer», тобто «рівно-відкупителька», або «так-само-відкупителька» чи «теж-відкупителька». А це вже не просто щось неналежне чи «богословська помилка» — це виглядає як єресь.

Тому аналогія, що як Церква колись визнала Марію «Матір’ю Бога, Богородицею» — що викликало супротив багатьох тоді, — то так само можна визнати Її «Співвідкупителькою», що теж викликає спротив, — це неправильна аналогія. Згадуваний вище Майкл О’Керролл пише, що сотворена людина була визнана матір’ю сотворителя — натякаючи, що відкуплена людина так само може бути визнана «спів-відкупителькою» (69).

Однак аналогії мають свої межі. Марія — «Мати Бога» через участь у Втіленні й народженні Христа, але Вона у жодному значенні — не «Син Бога» через цю участь і навіть не «Спів-син»; тут Вона вже з Ним не поєднується жодною аналогією. Марія, стоячи під хрестом «спів-страждала», але жодною мірою не «спів-відкупила», бо відкупити людський рід може тільки Бог і ніхто інший — навіть частково, навіть аналогічно, навіть через участь, навіть через народження Відкупителя чи співстраждання з Ним. Ісус має свої христологічні й сотеріологічні титули, такі як «Христос-Месія», «Син Божий», «Син Людський», «Господь», «Спаситель», «Відкупитель» — і вони унікальні в тому сенсі, що ніхто й ніяк не може брати в них участь, коли мова саме про Ісуса, а не про біблійні вирази «сини Божі», «спаситель» у сенсі рятівник, «месія-помазанець» у сенсі «цар» тощо. Неможливо бути Спів-Христом, Спів-Месією, Спів-Господом, Спів-Сином Божим, чи теж Спів-Спасителем або Спів-Відкупителем. Саме тому критики терміну «Співвідкупителька» говорять про незгідність цього титулу з Новим Завітом.

Павлів вираз із Послання до колосян про «доповнення скорботам Христовим» (1,24), біблісти розуміють як страждання члена Церкви, яка Тілом Христовим і яку переслідують, але яка не є «Відкупителем» і не додає чогось до відкуплення, лише сама є відкупленою і наслідує свого Відкупителя в Його стражданнях чи навіть смерті. Для відкуплення страждання і смерть Христа, згідно з апостолом Павлом, були повністю достатні (див. Кол 1,14.22; 2, 8‑10.14). Це не «додавання» чогось до відкупительних страждань Христа; це долучення до їхньої форми і плодів. Апостол Павло, говорячи про «скорботи Христа»,  навіть використовує інший грецький термін, ніж коли мова про «страсті Христа на хрест». Грецьке «θλίψις — thlipsis» в Кол 1,24 ніколи не вживалося щодо страстей Христа: «πάθη του Χριστού — pathe tou Christou», «страсті Христові». Проблема настає вже при перекладі латиною: як θλίψις, так і πάθη перекладаються словом «passio» — «страсті, страждання, скорботи»; проте у грецькому оригіналі, а отже — і в теології апостола Павла це два різні поняття, що стосуються двох різних дійсностей.

Як участь Діви Марії у Тілі Христа, так і наша участь у цьому Тілі є «життям у Христі», це вже де‑факто Христове життя в нас, як писав апостол Павло (Гал 2,20). Звісно, Діва Марія має унікальну участь у цьому Тілі: Вона є «Матір’ю Тіла-Церкви», Вона з’єднана з Христом не лише так, як кожен інший член Церкви — бо була при історичних початках цього Тіла. Проте Христос залишається, згідно з Павлом, Головою цього свого Тіла (Кол 1,18), і немає в цього тіла іншого Початку чи Спів-початку, іншої Голови чи Спів-Голови. Христос-Відкупитель помирав на хресті за всіх людей, і це Відкуплення — абсолютне, безкінечне, і як таке не потребує жодної співучасті чи «доповнення». А це тому, «бо сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в Ньому і щоб через Нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю Його хреста» (Кол 1, 19-20). В тому, що «у Ньому маємо відкуплення Його кров’ю, відпущення гріхів, згідно з багатством Його благодаті, що її вилляв на нас щедро, у всій мудрості та розумі» (Еф 1, 7‑8).

Часом можна прочитати в богословських текстах про «мінімалістичне» і «максималістичне» розуміння участі Марії у відкупленні Христом людського роду (70). Мінімалістичне — це таке, що базується на євангельській сцені Благовіщення (Лк 1, 26-38). Марія, погоджуючись на Втілення Божого Сина, який стане Відкупителем, взяла участь у цьому Відкупленні. Максималістичне — таке, що базується на іншій євангельській сцені: на описі подій Голготи, особливо у Йоана, коли Марія стояла під хрестом свого Сина і напевно співстраждала (Йн 19, 25‑27).

Це максималістичне розуміння також двояко інтерпретується: «суб’єктивно» або «об’єктивно». Суб’єктивно (або ще «пасивно») — це трактування Діви Марії як «розподільниці благодатей відкуплення», які вислужив нам Її Син на хресті. Це символічне йменування Марії матір’ю Йоана: «Жінко, ось син твій», а Йоана — Її сином: «Ось матір твоя». Таке розуміння ролі Марії у відкупленні має визнання не лише в традиційній теології Сходу і Заходу, але часом і в класичному протестантизмі. Об’єктивно (або активно) — це розуміння ролі Діви не лише як «розподільниці благодатей», але і Її активного внеску до Жертви Сина, і що це був Божий вибір і Божа благодать для Матері Сина Божого — щоб Її активно долучити до справи Відкуплення. Передусім саме на цьому, «максималістичному і об’єктивному», трактуванні ролі Марії у відкупленні базується ідея «Співвідкупительки». (Хоч інколи можна знайти такі, що спираються на «мінімалістичному», тобто на Благовіщенні, але «об’єктивному» — активному розумінні ролі Марії.)

Традиція Католицької Церкви, попри всі ці богословські умовиводи, досить чітка і послідовна в розумінні того, як Діва Марія долучилася до відкуплення — і дала приклад нам до нього долучатися, згідно зі словами Христа: «І, поглянувши навкруги на тих, які сиділи довкола нього, каже: “Ось моя мати та мої брати. Бо хто чинить волю Божу, той Мені брат, сестра і мати”» (Мк 3, 34‑35). Іншими словами, до Христового відкуплення можна долучитися по‑різному, більш прямо чи опосередковано, — але ніколи не спів-відкуплювати. Особливо через віру можна, чинячи волю Отця, стати «братом, сестрою» і навіть «матір’ю» Христа-Відкупителя, долучаючись так до місії відкуплення — як це першою вчинила Марія. Можна стати «учнем Христа», зрікаючись себе, беручи свій щоденний хрест і йдучи за Ним (Лк 9,23). Діва Марія першою стала ученицею Христа; мало того — як писав св.Августин, коментуючи Євангеліє від Матея: «Марія була більше ученицею Христа, ніж Його матір’ю»(71).

Відкуплення людського роду — це абсолютна прерогатива Бога, Того, який прийшов у цей світ через Діву Марію, що стала Його Матір’ю. Найкращим титулом для Діви Марії залишається титул «Божа Мати» (Mater Dei) — та, яка народила Відкупителя. Тому про Неї можна також сказати «Мати Відкупителя» (Redemptoris Mater) і та, яка товаришувала Йому під час акту відкуплення на хресті, стоячи біля хреста, «Товаришка Відкупителя» (Socia Redemptoris). Ці титули виразно вкорінені у Святому Письмі, й тому саме вони найбільше характеризують Діву Марію та Її участь у спасительній місії Сина.

«Пресвятая Богородице, спаси нас!»

На завершення роздумів про титул «Співвідкупителька» варто згадати один і, як здається, також неоднозначний вислів зі Східної літургії: «Пресвята Богородице, спаси нас!» Деколи можна почути, що варто би цей вислів реформувати, змінити чи навіть просто викреслити, саме з приводу неоднозначності. Так, тут може бути питання до богословів, що з цим висловом робити, — бо, без сумніву, дехто з вірних може його розуміти неправильно і неортодоксійно (не говорячи вже про протестантів).

Зазвичай цей вислів («спаси нас») інтерпретується не в сотеріологічному плані, а у звичайному людському: його належить розуміти як «допоможи», «заступися», «молися» за нас. Це як благання про допомогу до когось із людей: «Рятуйте!» чи «Спасіть нас!», коли є небезпека. Наприклад, на морі є сигнал S.O.S., який прийнято розуміти як «Save Our Souls» (врятуйте наші душі) або «Save Our Ship» (врятуйте наш корабель).

Крім того, ця молитва стоїть у виразному контексті Богоматеринства і є зверненням до «Богородиці», Матері Спасителя. Наголос ставиться виразно на Благовіщенні, а не на Голготі. Це прохання, щоб Марія молилася за нас, — а також свого роду подяка, що завдяки Їй ми маємо Євхаристію — Тіло і Кров Христа, фізичне і сакраментальне уреальнення Божої присутності для нашого спасіння, бо саме завдяки ній «Слово стало тілом і оселилося між нами» (Йн 1,14). Ця молитва — прийняття, подяка і вшанування Богородиці, яка породила Слово.

Мало того, вирази «відкупити» і «спасти» мають різне підґрунтя у Святому Письмі. На цьому варто наголосити, особливо якщо йдеться про серйозні застереження братів-протестантів щодо виразу «спасати», коли його застосовують до когось іншою, ніж «тільки Христа». Ісус Христос часто говорив до зцілених: «Твоя віра спасла тебе» (див. Лк 17,19; 18,42). Ясно, що йшлося про віру у Христа, і що це силою Христа настало це спасіння-зцілення.

Але якщо для когось це непереконливе — можна звернутися до послань апостола Павла. У Посланні до римлян Павло пише: «…може, мені якось пощастить розбудити заздрість своїх, споріднених тілом і декого з них спасти» (11,14). У Першому посланні до коринтян він питає: «Звідки ж знаєш, жінко, чи спасеш свого чоловіка? Або ти, чоловіче, звідки знаєш, чи спасеш жінку?» (7,16). У тому ж посланні він говорить про себе: «Для слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти» (1Кор 9,22). У Першому посланні до Тимотея Павло напоумлює адресата: «Пильнуй себе самого та навчання; дотримуйся цього, бо, робивши це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе» (4,16).

Інші апостоли теж інколи говорять про «спасіння» в такому, людському контексті. Яків пише: «…молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме» (5,15). Це про молитву пресвітерів за хворого. Натомість апостол Петро говорячи, про хрещення і порівнюючи його з потопом та ковчегом Ноя, пише: «Вас же тепер спасає прообраз цього, тобто хрещення» (1Пт 3,21). І врешті, апостол Юда, брат Якова, говорить так: «Тих, що вагаються, старайтеся переконати; інших спасайте, вириваючи з вогню» (1,22‑23). Всюди там є грецьке слово, похідне від дієслова «σώζειν» (sodzein), що означає, окрім іншого, «спасати» — і від якого походить термін «Σωτήρ» (Soter), «Спаситель».

Щодо спасительної місії Ісуса Святе Письмо вживає те саме поняття: «σώζειν». Отже, воно має підстави у Писанні та означає в широкій аналогії «допомогу», «молитву», «підтримку», «рятунок». У сотеріологічному плані цей термін стосується виключно Христа, у допоміжному — може стосуватися інших, починаючи з Діви Марії, потім святих, наших ближніх, або нашої віри. Цей вигук: «Пресвята Богородице, спаси нас!», якщо збережеться і не буде модифікований, попри всі труднощі з ним, — можна трактувати аналогічно як закінчення молитви «Радуйся Маріє»: «Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас, грішних, нині та в годину смерті нашої».

Отож якщо навіть таке (допустиме Писанням і Традицією) трактування участі Діви Марії, через звертання до Неї вигуком: «спаси нас», часом викликає застереження й вимагає пояснення у декого з християн, і не лише протестантів, — якщо воно викликає спротив і протест проти застосування  поняття «спасати» до Діви Марії, бо це має потенціал доктринальної помилки, — то поняття «відкупити» стосовно Матері Божої і поготів є набагато більш невідповідним, набагато більш неоднозначним, а коротко кажучи — помилковим і, як таке, не має жодних підстав у Писанні чи Традиції.

Замість закінчення: про богословські титули і про «Співвідкуплення»

Коли ми когось називаємо богословським титулом, то прагнемо максимально точно і адекватно визначити те, ким він є і яка його місія. Прагнемо також, щоб це визначення мало своє коріння у Божому Об’явленні, навіть якщо титул звучить уже дещо інакше або не дослівно так, як на сторінках Писання — як, наприклад, «Божа Мати» про Діву Марію чи «Божа Премудрість» — про Ісуса Христа. Так чи інакше, цей титул має логічно випливати з Об’явлення.

Христос якось сам запитував, що люди думають про те, Хто Він? Відповіді були різні, більшість — неналежні чи неправильні. Апостол Петро тоді вимовив правильний титул: «Ти — Христос, Бога Живого Син» (Мт 16, 13‑16). Пилат питав Христа, чи він «Цар», — на що Господь відповів ствердно, уточнивши лише, про якого Царя і про яке Царство йдеться (див. Йн 18, 33‑37). Синедріон питав Ісуса, чи він «Месія» і чи Він «Син Божий», — на що Ісус відповів ствердно (див. Лк 22, 66‑70). Оскільки Євангеліє — це Добра Новина про наше спасіння, всі євангельські титули стосуються спасіння. І не лише для нас важливо ці титули озвучити, але і для Христа було важливо їх почути. Ця взаємність має бути збережена, бо якщо є титули, які лише «люди озвучують», але вони неадекватно стосуються нашого спасіння, то ні Христос ані Діва Марія, не підтвердили б ці титули.

Так, треба сказати, що з великою натяжкою і після багатьох пояснень можна би застосувати титул «Співвідкупителька» щодо Діви Марії — але тільки в суб’єктивному розумінні: що Вона дарувала світу Відкупителя і співстраждала, стоячи під Його хрестом. Проте такі пояснення треба буде невпинно повторювати. Небезпека неправильного сприйняття титулу «Співвідкупителька» (закладена вже в самому неоднозначному слові) така велика й навіть очевидна, що Католицька Церква, попри звернення єпископів, оминула цей термін на ІІ Ватиканському Соборі, говорячи просто про «спів-працю» Марії зі своїм Сином у Його спасительній місії (72). Марія, як найпрекрасніша представниця Церкви Христової, особливим чином співпрацює з Головою Церкви — єдиним Спасителем і єдиним Відкупителем людства; але ми, учні Христа, теж співпрацюємо з Ним. Ба більше — це наш обов’язок. Навіть якщо наша співпраця не така, як Марії, і Її співпрацю не належить применшувати чи зрівнювати з рештою, — то не належить також перебільшувати й заходити на територію неправовірності, тобто туди, де немає згоди зі Святим Письмом, Традицією і вченням Церкви про Матір Божу.

А звідси запитання: кому потрібен титул «Співвідкупителька» — Діві Марії чи деяким ентузіастам, які вважають, що так вони Її «більше вшанують»? Більше, ніж те, що Вона — Мати Божа? Чи те, що Вона — Непорочна? Чи більше ніж те, що Вона — Мати Відкупителя? Що б Вона сама сказала про себе, Та, яка називала себе «покірною і смиренною слугинею Господньою?» (див. Лк 1,38. 48.52).

Колись, у ХІХ столітті, певний ентузіаст титулу «Співвідкупителька» і заодно автор багатьох церковних піснеспівів Фредерік Фабер (1814-1863), писав: «Ані Непорочне Зачаття, ані Успіння не дадуть нам вищого уявлення про піднесення Марії, ніж цей титул співвідкупительки, коли ми богословськи з’ясуємо його значення» (73). Це — людське прагнення, та навряд чи Боже. Хіба Марія хотіла бути вищою? Хіба Вона прагнула бути піднесеною? Чи, однак, Вона — покірна слугиня, чиста Діва, смиренно прийняла під час Благовіщення роль Божої Матері, і завдяки цій місії дарувала світові Спасителя — єдиного Відкупителя людського роду (Redemptor hominis), якому товаришувала від Його зачаття до Його смерті й Воскресіння.

*

1.Ось лише деякі: серія з кількох книжок під загальною назвою «Mary: Corredemptrix, Mediatrix, Advocate»; «The Mediatrix of Mercy, the Triumph of Divine Mercy, and the Triumph of the Immaculate Heart»; «In Battle Array with the Со-redemptrix»; «Mary Co-redemptrix: Doctrinal Issues Today; “With Jesus”: the story of Mary co-redemptrix».
2.Ще можна згадати про таких авторів та їхні книжки чи статті (мовою оригіналу) на цю тему як: R.Gribble, The Corredemptrix, the Cross and Contemporary Society; T.Xavier, A New Marian Dogma: Fully Marian and Fully Ecumenical; T.Xavier, Any Stigma to Beat a Dogma: A Response to Common Critiques of a Fifth Marian Dogma; M. O’Carroll, The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps, Bertrand de Margerie, Marian Co-redemption in the Light of Patristics; William Most, Mary in Our Life; R.Laurentin, Le titre de Coredemptrice і багато інших.
3.Charles Dickson, Mary Mediatrix. A Protestant Response.
4.Юстин Мученик, «Діалог з Трифоном», 100
5.Іриней Ліонський, «Проти єресей», ІІІ, 22,4
6.Інтернет-ресурс: Fr.William Most, How Did the Redemption Operate?
7.Амвросій, Лист 63, 110
8.див. Оріген, Проповідь на Євангеліє від Луки, XVII, 5‑6: Лк 2, 33‑38
9.див. Послання до Оптима, 252 (260),9
10.див. Кирило Александрійський, Коментар на Євангеліє від Йоана, ХІІ: Йн 19,25
11.Litanies des saintes, edited by E. Warren in “An Unedited Monument of Celtic liturgy”, Celtic Review 9 (1888), 88-96
12.Бернард із Клерво, «Проповідь на неділю Октави Внебовзяття Пресвятої Діви Марії»
13.Roberta Mazza, Dating Early Christian Papyri: Old and New Methods – Introduction, in Journal for the Study of the New Testament, v.42(1), 2019
14.Stephen J. Shoemaker, The first Christian hymnal: the songs of the ancient Jerusalem church, Utah 2018. p.XXVIII
15.Bogusław Kochaniewicz, Średniowieczni dominikanie o Matce Bożej, Kraków 2008, s.47-49
16.Bonaventura, III Sent., d. 3 p. 1 a. 1 q. 2, t. 3, 67a
17.Bonaventura, Comment. in Evang. Lc. 1, 45 n. 85, t. 7, 30b
18.Bonaventura, Comment. in Jo. 19, 25, t. 6, 497b
19.Thomas Aquinas, Devotissima expositio super salutationae angelica, in: Opuscula theologica, v. 2, Roma 1954, p. 238-241
20.Bogusław Kochaniewicz, Średniowieczni dominikanie o Matce Bożej, Kraków 2008, s.167-169
21.Alfonso Salmerón, Commentarii in Evangelicam historicam . … , tr.5, Opera (Cologne: Ed. Hierat, 1604)
22.Carol, Juniper B., De corredemptione beatae Virginis Mariae : disquisitio positiva, 1950, pp. 198-480
23.St. Lawrence of Brindisi, Mariale; Opera Omnia, І, 1928), 1:183-184
24.Fr. Raphael, Les sacrifices de Ia Vierge et de Ia France, speech given in Aix, February 2, 1639 (2nd ed., Avignon: I. Piot, [s.d.]), 32-34
25.Альфонсо Марія де Ліґуорі, Прослава Марії, в: Opere Ascetiche di S. Alfonso M. De Liguori Vol. VI (Roma, 1936) 205-206
26.J. H. Newman, Certain Difficulties Felt by Anglicans, II,32
27.J. Newman, In a Letter Addressed to the Rev. E. B. Pusey… 1864
28.George D. Smith, Mary’s Part in Our Redemption
29.M. J. Scheeben, Handbuch der katholischen Dogmatik, V/2, Freiburg 1954, n.1775
30.Leo XIІI, ASS XXVII, p. 177-184
31.Leo XIІI, ASS XXVIІI, p. 130-131
32.Pius X, ASS, XXXVI, pp. 449-462
33.ASS XLI (1908), p. 409
34.До кінця 1908 року: Acta Sanctae Sedis, скорочено: ASS, від 1909 року: Acta Apostolicae Sedis, скорочено: AAS
35.AAS V (1913), p. 364
36.Benedictus XV, AAS X, 182
37.Pius XI, AAS XV, 104
38.Enchiridion Indulgentiarum, Roma 1952, n. 628
39.Pius XI, AAS, XX, 178
40.Pius XI, Radiomessage to Lourdes, 28. IV. 1935. Osservatore Romano, 29.04.1935
41.Pius XII, Mystici Corporis, AAS XXXV, 247-248
42.Pius XII, Ad Caeli Reginam, AAS XLVI, 634-635
43.Jean-Pierre Torrell OP, Dziewica Maryja w wierze katolickiej, W drodze, Poznań 2013, s.172-173
44.AAS LVI (1964), 37
45.A. Calkins, The Case for New Marian Titles,” Soul 49 (January-February 1998) 20-21, 27. Див. також: Manfred Hauke, інтерв’ю для „La Nuova Bussola Quotidiana” 18.04.2021
46.M. O’Carroll, The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps, Queenship, 2000, p.142
47.Mark I. Miravalle, Mary’s Cooperation in Redemption and the Immaculate Conception, Marian Studies 2008, vol. 59, pp.126-127
48.A. Calkins, “The Mystery of Mary Co-redemptrix in the Papal Magisterium,” Mary Coredemptrix: Doctrinal Issues Today, Queenship, 2002, pp.25-92
49.Wacław Siwak, Problem “współodkupicielstwa” Maryi w nauczaniu Jana Pawła II, Salvatoris Mater 5/3, 2003, 141-165
50.J. Ratzinger, Verbale della Feria IV del 21 febbraio 1996, Архів Дикастерію віровчення
51.Benedykt XVI, Myśli o Matce Bożej, Kraków 2009
52.Йосиф Рацінґер – Венедикт XVI, Бог і світ. Таїнства християнської віри, Львів 2009, с. 279-280
53.AAS 112 (2020), 9
54.Meditazioni quotidiane. La Dolorosa, discepola e madre (03. 04. 2020): L’Osservatore Romano, 4 aprile 2020,8
55.L’Osservatore Romano, 24 marzo 2021,8
56.STh, I-II, q. 114, a. 6, co
57.René-Marie de la Broise, La Sainte Vierge, V. Lecoffre, 7 ed., 1906
58.S. C. Napiórkowski, Z historii działań na rzecz piątego dogmatu maryjnego, Teologia w Polsce 42 (1995), s.48
59.M. Miravalle, Mary Coredemptrix, Mediatrix, Advocate, Santa Barbara 1993, p.IX
60.Wojciech Życiński SDB, Maryja jako Współodkupicielka we współczesnych kontrowersjach mariologicznych, Polonia Sacra R. II (XX) nr 2/46 (1998), ss. 265-273; Bogusław Kochaniewicz, Piąty dogmat maryjny? Uwagi na marginesie nowej książki Marka Miravalle’a, Salvatoris Mater 3/3, 2001, ss. 312-324
61.“Declaration of the Theological Commission of the Pontifical International Marian Academy: Request for the definition of the dogma of Mary as Mediatrix, Coredemptrix and Advocate.” L’Osservatore Romano, Eng. ed, 23/1494, 4 June 1997
62.Kenneth Woodward, “Hail Mary,” Newsweek, August 24, 1997
63.“Cardinals’ Letter Promoting Marian Dogma…” Zenit, February 11, 2008
64.Notification of CDF, L’Osservatore Romano, English Ed., June 27, 1974, p.12
65.Jessica Catherine Kozack, The primacy of Christ as the foundation of the Coredemption: The mariology of fr. Juniper B. Carol, O.F.M. (1911-1990), Dayton, Ohio 2015, pp.22-27
66.Mark Miravalle, Is the Mother of Jesus a ‘Co-redemptrix’?, in: Maria. A Journal of Marian Studies, vol. 3 No. 2 November 2023, pp.2‑3
67.Michael O’Carroll, C.S.Sp., “The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps,” in: Contemporary Insights on a Fifth Marian Dogma: Theological Foundations III, Queenship, 2000, p.143
68.Bogusław Kochaniewicz, Piąty dogmat maryjny? Uwagi na marginesie nowej książki Marka Miravalle’a, Salvatoris Mater 3/3, 2001, ss.315-316
69.Michael O’Carroll, C.S.Sp., “The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps,” там само
70.Aidan Nichols, OP, There Is No Rose: The Mariology of the Catholic Church, Fortress Press 2015, pp.68-69
71.Августин, Проповідь 72/A, 7: CCSL 41Ab, 117
72.Jean-Pierre Torrell OP, Dziewica Maryja w wierze katolickiej, W drodze, Poznań 2013, s.173-174
73.Frederick William Faber, The Foot of the Cross or the Sorrows of Mary, Philadelphia:  The Peter Reilly Co., 1956, p. 377