Спецоперація «К»

Юрій Андрухович, фото vasyltereshchuk.blogspot.com

Навіть за радянських часів Україна не переживала такої навально-безпардонної русифікації. Той самий Галкін з їхньою та своєю Мадонною, той самий Табачник з тезкою без баяна, а також кулічі, крєндєля та інші хлєбо-булочниє іздєлія.

Мій вордівський редактор з притаманною лиш йому впертою україномовністю вкотре намагається виправити слово «куліч» на «куліш». Воно явно збиває його з пантелику. «Ну, що ще за куліч такий, що за дурня», – обурюємося ми з моїм другом-редактором. Чужоземний приблуда, влізливий зайда-пройдисвіт.

Ворд затято виправляє незнайоме і, на його думку, неправильне слово. Причому робить це неодмінно з великої літери К: український письменник (зрештою, цілих два) видається йому важливішим від старовинної козацької страви. Вордівський редактор шанує Пантелеймона, а відтак і Миколу Куліша куди більше за всі куліші і, тим паче, кулічі світу.

Це не може не розчулити. Я посміхаюся, дякую йому за стійкість і тимчасово закриваю в ньому правописну функцію. Вибач, друже, я таки мушу розібратися з тим клятим кулічем. Учора я їхав у таксі й випадково почув, як певна радіотьотка з перебільшено підкресленим і від того нахабнуватим московським акцентом навчала тернополян рецептові «пасхального куліча».

Навіть за радянських часів Україна не переживала такої навально-безпардонної русифікації. Десятки поколінь українських жінок, включно з усіма моїми знайомими східнячками, колишніми однокласницями та одногрупницями, теперішніми колегами, колежанками, подругами й шанувальницями, упродовж сотень і сотень років на Великдень завжди пекли паски. Власноруч виготовляли пасківники, ставили тісто, змагалися між собою у вмінні. І щороку напередодні Свята ділилися старовинними рецептами й секретами пасок так завзято, що відгомін їхніх дискусій неодмінно долітав навіть і до такого сумнівного кулінара, як я. І тому, здавалось, я знав про паску все. І нічого не чув про якийсь там «куліч».

Хоча ні. Звісно, я чув. До Великодня це не мало жодного стосунку, але мало стосунок до російських мертвих душ. Ось тобі, друже вордівський редакторе, відповідний шматочок із Гоголя. Це там, де скупердяй Плюшкін раптом надумав почастувати Чичикова і звертається до свого малолітнього слуги Прошки: «Поставь самовар, слышишь, да вот возьми ключ да отдай Мавре, чтобы пошла в кладовую: там на полке есть сухарь из кулича, который привезла Александра Степановна, чтобы подали его к чаю!.. Постой, куда же ты? Дурачина! Эхва, дурачина! Бес у тебя в ногах, что ли, чешется?.. ты выслушай прежде: сухарь-то сверху, чай, поиспортился, – так пусть соскоблит его ножом да крох не бросает, а снесет в курятник. Да смотри ты, ты не входи, брат, в кладовую, не то я тебя, знаешь! березовым-то веником; чтобы для вкуса-то! Вот у тебя теперь славный аппетит, так чтобы еще был получше! Вот попробуй-ка пойти в кладовую, а я тем временем из окна стану глядеть».

Тепер, коли всі досвятковують і згідно зі звичаєм доїдають запашні українські паски, той всохлий і підцвілий куліч не дає мені спокою, як і Плюшкіну. Я почав шукати якихось пояснень цій підміні понять, цьому мовному диву. Воно здавалось мені черговою помилкою Азарова, обмовкою Януковича, спецоперацією Путіна. «Пасхальні кулічі» в моїй країні! Країні великодніх пасок!

Але головного носія зарази було годі знайти. Протягом останнього тижня Україну просто завалили інформацією про «кулічі» з таким організованим партійним запалом, як у часи радянських ідеологічних кампаній. Серед святкових новин мені особливо запали в душу дві. Перша звучала так: «Как сообщил глава информационно-просветительского отдела Синода УПЦ Московского патриархата, протоиерей Георгий Коваленко, организация, которая изготовляла кулич, не справилась со своей задачей».

А друга: «В праздничное воскресенье Донецкая область прогремела на всю страну. В изготовлении самого большого кулича приазовская Ялта обошла столицу! До самой Пасхи его не пробовал даже поселковый голова». Який же він, той голова, хороший, мимохідь подумалося мені.

Далі я дізнався про те, що «Пасха – один из немногих дней, когда вход в Печерскую Лавру бесплатный» і, вже не в змозі стримати розчулено-вдячних сліз, прочитав, що «гигантское пасхальное яйцо было составлено из тысяч писанок». Останнє слово вже трохи різонуло слух: якщо паска тепер не паска, а куліч, то й писанка тепер не писанка, а щось інше, яке-небудь «яйцо расписное». Хоч це так лише, побіжно. Цього року хай ще побуде писанкою.

Головне ж – розміри. Гіганти-кулічі, гігантські яйця. Стахановські книги пасхальних рекордів. Для замулення очей виголоднілому народові тепер справді потрібно дати щось велике й монструозне. Караванів китайської гречки, гігантського тупого предмета і гігантських цицьок у телеефірі вже недостатньо. Як щільно вони все-таки присмоктались до нашої культури, як затято їм хочеться виссати з нас усе наше і напхати нас усім своїм! Однаково безглузде телебачення, однаково причесана преса, однаково бездарна музика. Той самий Галкін з їхньою та своєю Мадонною, той самий Табачник з тезкою без баяна, а також кулічі, крєндєля та інші хлєбо-булочниє іздєлія.

І хоч Вікіпедія стверджує, ніби все це одне й те саме, мій вордівський редактор уперто виправляє на «Куліш». Ми не здамося, правда, друже-редакторе?

Юрій Андрухович, ТСН.ua