Реакція засобів інформації на зміни в програмі Ассізької зустрічі навіть не дивує. Папа Войтила робив так, Папа Ратцінгер робить інакше, і це вже ай-яй-яй. Ось і вся схема. Мовляв, чверть століття було зовсім не так, порушення традиції… не буде призване ім’я Господнє… спільна молитва відміняється, а отже, чим взагалі стає зустріч в Ассізі у такому разі?
Маю кілька рефлексій з цього приводу. По-перше, хто сказав, що відміняється молитва? Чи то, може, преса своїм всемогутнім словом заборонить людям молитися, якщо раптом вони в думках чи словах будуть до Нього звертатися? Сподіваюся, що ні. А, йдеться про зміни в програмі! Але ж не про те, що молитви не буде як такої.
Молитва за мир в Ассізі. Жовтень 1986 року
Чверть століття було так, а тепер інакше. Ну добре, але скажіть чесно: що саме принципово змінилося за ці чверть століття? Бо те, що різного рівня достойники здатні офіційно зустрічатися, сумнівам не підлягає. Виголошувати промови, навіть узяти участь у заході під назвою «спільний молебень», інколи й чесно помолитися, так. Це просто, ясно і зрозуміло. Так само як зрозуміло, чому деякі державні мужі (в житті яких страшенно бракує Амвросія Медіоланського, щоби став на порозі храму й не пустив усередину) урочисто хрестяться і тримають свічечки, щоб телекамера їх зняла на свято.
" Або чи має вплив участь у цих заходах достойників православ’я на те, щоб, скажімо, в якійсь там Хацапетівці поштарка не затримувала «з апостольською метою» пошту католицького священика?
Добре, що є офіційні зустрічі такого рівня, аби люди світу бачили – їхні предстоятелі здатні зустрічатися. Не знаю, правда, чи після таких зустрічей насправді були братами повернені братам відібрані у тих же братів храми, бо так колись склалося. Чи продовжуємо молитися і робити вигляд, що все добре. Або чи має вплив участь у цих заходах достойників православ’я на те, щоб, скажімо, в якійсь там Хацапетівці поштарка не затримувала «з апостольською метою» пошту католицького священика? Бо в нашій повсякденності, знаєте, християнство виглядає трохи не так, як на міжнародних зустрічах.
Що доброго, і безсумнівно за натхненням Духа Святого, зробив блаженний Йоан Павло ІІ цими зустрічами. На моє переконання, він допоміг Католицькій Церкві, і зокрема кожному окремо взятому католикові, змінити ставлення до відпалих братів-християн та до віруючих інших релігій. Вийшовши із «народно-православного», досить ворожого середовища, я свого часу була глибоко вражена тим, що хоч моє оточення і дивилося на католиків як на ворогів, однак католики тим самим не відповідали. Більше того, вони були щиро здивовані тим, що на них можна дивитися як на ворогів – ми ж усі християни!… Це стало для мене відкриттям якогось іншого світу, навіть не іншої планети, а галактики… Папа Войтила, як не раз говорилося, був через мас-медіа таким собі «настоятелем цілої планети», говорив до кожного, і так навертав світ. І це було воістину прекрасне. З єдиним жалем: те, що він розумів як Папа, бувало інакше сприйняте простими віруючими. І крім доброзичливого, відкритого ставлення католиків до різних своїх відлучених братів я не раз зустрічала крайню, доведену до абсурду позицію: а чого нам узагалі сваритися, що нам ділити, адже Бог – один, кожен добрий у своїй вірі, всі спасаються, тож любімо один одного, «головне, щоб людина була хороша».
Ассізі
Цей космос людських розумінь давно потребує впорядкування. Власне, ви знаєте, що слово «космос» означає «лад, порядок»? На відміну від «хаосу», якого не повинно бути у питаннях віри, бо це нічому не допомагає. Простий приклад-дзеркало для цієї ситуації – це пояснення щодо Орігена, яке я отримала з приводу коментаря до якогось недільного Євангелія. Чимало церковних мислителів і письменників цитують Орігена, так що недостатньо освічена людина може подумати, нібито це один зі святих ранньої Церкви, один із найбільших авторитетів первісного християнства, і може сприйняти його твори як щось натхненне. Однак, попри все своє прекрасне мислення, Оріген учив, що спасуться всі, бо Бог настільки добрий, що не може не спасти всіх… Ну, і так далі.
Отже, щоби правильно йти вперед, не завадить навести лад у житті. І Папа Бенедикт це робить. Тому що він – Пастир Вселенської Церкви. Говорячи в контексті згаданих подій, Церквою має управляти Папа, а не засоби масової інформації.