Аморальність має фінансовий вимір, – Мирослав Маринович

– Енцикліка раніше чи пізніше, ця чи наступна вплине на уми тих, хто в той чи той спосіб формує процеси майбутнього. Я вірю в це.

Енцикліка Папи Римського Бенедикта XVI Caritas in Veritate, опублікована цього літа, містить багато соціальних і політичних настанов, які могли б стати корисними і для представників влади, і для кожного пересічного громадянина. Проте написаний документ доволі складною мовою теології. Для того, аби розтлумачити деякі тези Енцикліки, ZAXID.NET звернувся до першого віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича.

– Почнімо розмову з такого запитання: опублікування Енцикліки – це справді важлива подія чи просто чергове підбиття церквою підсумків і проголошення настанов?

– Це є важлива подія вже хоча б тому, що Католицька церква має цілу традицію соціальних енциклік. Починаючи з Rerum Novarum, написаної наприкінці ХІХ сторіччя. Всі понтифіки намагаються підтримувати цю традицію. Навіть незалежно від якихось конкретних подій чи потреб регулярність виходу таких енциклік є дуже важливою для церкви. Якщо ж говорити саме про цю Енцикліку, то, думаю, суттєвим є те, що з часу Populorum Progressio Павла VI, тобто від 1967 року змінилися обставини у світі, які характеризують поняття розвитку. І фактично Енцикліка побудована так, що кожен її розділ фіксує з одного боку те, що було сказано Папою Павлом VI, а потім подається те, що ми нині маємо у світі. І часто таке порівняння підтверджує, що поява цієї Енцикліки – це не просто дань систематичності, традиціям. Її поява спричинена потребою оцінити обставини, які швидко змінюються, зокрема, й в умовах кризи. Власне Папа Бенедикт XVI чітко зазначає, що внаслідок змін обставин потрібно чітко розтлумачити деякі положення соціальної доктрини церкви в новому історичному контексті.

– Текст нової Енцикліки на Вас особисто навіює оптимізм чи песимістичні думки?

– Важко сказати однозначно. Бо інколи для мене певні означення, що нібито вказують на погіршення ситуації, ознаменовують виклики, є нагодою зайнятися пошуком шляху до поліпшення. Зрештою сам Папа стверджує, що нинішню фінансову кризу треба осмислювати не як покарання, а як нагоду, щоб, так би мовити, перегрупуватися, осмислити, і ухвалити правильне рішення. Тобто навіть криза – це нагода. Я не знаю, чи людству вдасться нею скористатися, але у будь-якому випадку, це нагода.

– Наскільки Бенедикту XVI, який ще до сходження на Святий Престол був відомим у світі теологом, вдалося підняти соціальну проблематику у своїй Енцикліці?

– Мені завжди імпонує, коли богослов’я прив’язують до життя. Богослов’я має звучати у відповідному соціальному вимірі. Тоді воно перестає бути схоластичним й набуває ознак майже прикладної науки. Читаючи Енцикліку, можна зрозуміти, як Христова наука діє в суспільних обставинах. Там навіть чітко можна побачити й порівняти: логіка світу є такою, а логіка соціальної доктрини церкви, за якою стоїть логіка отців церкви, логіка Христового вчення, – такою. І це зіставлення двох логік є для мене дуже важливим. Тому я не дивуюся, що Бенедикт вдається до чистого богослов’я, а доповнює його соціально-прикладними моментами.

– Які моменти Вам особливо заімпонували в Енцикліці? Чи були й такі, щодо яких у Вас виникало несприйняття?

– Я захоплювався у багатьох випадках точністю визначень, які я моментально собі виписував. А от де я відчуваю якийсь дискомфорт, то це в тому, що ця Енцикліка є занадто латинською, занадто західнохристянською, побудованою на раціо, на логіці. Проглядається намагання на кожен елемент життя знайти якийсь термін. А моя східнохристиянська натура потребує трохи більшої образності, більших емоцій. Тобто мені б хотілося трохи оживити цю Енцикліку.

– Багато дискусій навколо Енцикліки було спровоковано намагання Папи подати рекомендації щодо реформування світових інституцій, міжнародних організацій. Чи не вважаєте Ви, що Бенедикту XVI не треба було втручатися у справу організації глобальної влади?

– У мене таке враження виникло лише раз за час прочитання Енцикліки, коли церква занадто конкретно сформулювала свою рекомендацію. А це доволі небезпечно. Адже за п’ять років ситуація змінитися, і така рекомендація у нових умовах може виявитися нежиттєздатною. Але чим загалом є сильна ця енцикліка, то це нагадуваннями, що про те й про те святі отці вже говорили, попереджали. До їхніх слів не дослухалися й розвиток світу пішов в іншому напрямі. А зараз ми переконуємося, що те, що рекомендували Папи раніше, було слушним. Тобто варто зайвий раз нагадати світові, що церква дає рекомендації, пропозиції, а слухати чи не слухати – це воля ваша. Але майте відвагу потім зробити відповідні висновки. Завжди можна пояснити, чому сталася певна халепа. Можна звалити вину на кризу, на терористів тощо, але ж треба доходити до суті речей.

– Читаючи енцикліку, Ви звертали увагу на якісь моменти, які б послугували корисною рекомендацією саме для України?

– Звичайно, от, наприклад, така цитата: «Без правди, без довіри й любові до правди немає свідомості й суспільної відповідальності. А суспільна діяльність стає залежною від приватних інтересів та логіки влади, призводячи до поділу суспільства». Чи ще, наприклад: «Коли Бога спихають на задній план, то наша здатність розпізнання природного порядку, мети і блага починає слабнути». Дуже добре підходить до української ситуації таке пояснення: «Основні причини відсталості в розвитку мають суть нематеріального характеру». Це мені особливо сподобалося, бо я постійно говорю про духовні основи нашої кризи. Папа закликає шукати основні причини відсталості в інших вимірах, передовсім «у волі, яка часто занедбує обов’язки солідарності, у мисленні, яке не завжди правильно могло скерувати бажання». А головною причиною Папа називає дефіцит братерства між людьми й між народами. За його словами, «глобалізоване суспільство зближує нас, але не робить братами». Чому для мене такою дорогою залишається Помаранчева революція, бо там було братерство, там була любов. І ми стали спроможними на дивовижні речі. А потім ми знову повернулися до стану атомарної розрізненості, коли я існую лише для себе, мене не цікавить ні ближній, ні брат, ніхто. У такому стані марно намагатися подолати кризу, збудувати нормальне суспільне життя. Це немислимо, ми приречені на відсталість, бо ми не можемо спромогтися на цю «адгезію», Папа використав такий термін, що означає щеплення. У цьому випадку мова йде про суспільне щеплення між людьми.

– Тобто мова йде про світ побудований на підмурівку взаємної любові?

– У цьому контексті дуже цікавою є така фраза, яка багато кому в нашому суспільстві може видатися безглуздою: «Немає інтелекту – немає любові. Існує збагачена інтелектом любов та інтелект сповнений любові». Для нас це може звучати як абсурд. Я зразу ж уявляю Табачника, який, нібито, стверджує: «Я все знаю, я все вивчив, усі суспільні технології, аби добитися якихось своїх інтересів. Мені однаково: збрехати чи не збрехати, бути цинічним чи не бути. Поняття любові немає, є лише інтелект». І цей інтелект позбавлений любові, тобто позбавлений своєї основи, й таким чином перетворений на страхіття.

– В Енцикліці доволі багато уваги приділено глобалізації. Чи проглядаються нотки демонізації цього явища?

– Як я вже казав, Папа розглядає його радше як шанс. Він охарактеризовує глобалізацію як «вибух взаємної планетарної залежності». От наведу таку цитату з Енцикліки: «Цей процес, що постав в економічно розвинених країнах, силою своєї природи спричинив втягування всіх економік. Він став головним двигуном виходу з відсталості всіх регіонів і сам по собі представляє велику можливість». Водночас Папа Римський робить таке застереження: «Проте, без керівництва любові у правді цей планетарний імпульс може спричинити виникнення ризику невідомої досі шкоди і нових поділів у людській сім’ї. З цього приводу любов і правда ставлять перед нами нове і творче завдання, очевидно, дуже розлоге і комплексне. Йдеться про те, щоб відкрити розум і зробити його здатним пізнавати і спрямовувати ці імпозантні нові динамічні сили…»

– Чи існують у владних інституціях такі структури, в обов’язки яких би входило сприйняття таких послань церкви, як ця Енцикліка, і опрацювання рекомендацій, котрі в них містяться, для реального втілення?

– Я переконаний, що таких структур не існує. Можливо, хтось із можновладців суто із власної оригінальності й зазирає туди. Але, щоб він проаналізував цей текст з думкою, що тут закладена правда, якої варто навчитися – то до цього представникам влади ще дуже далеко. Я, звичайно, хотів би, щоб було по-іншому, але самі дії влади вказують на це.

– Тобто можна впевнено спрогнозувати, що, як це було і з попередніми енцикліками, сильні світу цього знову не прислухаються до порад отців церкви й знову нарікатимуть, потрапивши у чергову глобальну кризу.

– Ця закономірність закладена в самій логіці цього світу. Згадаймо, що сказано у Новому заповіті: «Любов усіх охолоне». Тобто з того запалу любові, яка була у серці Ісуса, коли він прийшов на Землю й надав імпульс усьому людству, спалахує християнство – величезна жертовна сила. Але поступово ця любов холоне. Відбувається, так би мовити, духовна ентропія. Інакше світ не потребував би нового спасіння, другого пришестя Христа. Тому я ставлюся до цього з приреченістю, яка тим не менше не пригнічує моєї активності. Я не маю наміру сидіти, склавши руки, й очікувати кінця світу. Я намагаюся зробити свої потрібні речі. При цьому я розумію, що швидше за все людство не буде вчитися на своїх помилках.

– З чого у Вас виникає таке песимістичне переконання?

– Ну, візьмемо хоча б знову актуальну економічну кризу. Висновок про те, що фінансові махінації мали негативні моральні наслідки – це річ очевидна. Але те, що етичні порушення набуватимуть фінансового вираження, дуже чітко продемонструвала ця криза. І цей висновок, що аморальність має фінансовий вимір, віднедавна вже мало в кого викликає сумнів. Але що це дало? Чи змінився світ? Чи він захотів бути кращим? Я маю на увазі фінансовий світ.

– Ну, принаймні декларації про це лунали.

– Декларації, може, й так. Але кожен із тих, хто зіграв суттєву роль у всіх цих маніпуляціях, зробив усе для того, щоб головну матеріальну відповідальність поніс не він, а хтось інший. Український приклад тут просто дивовижний: увесь удар впав на народ, а не на банкірів, не на фінансові чи урядові кола. Можливо, ці люди й розуміють такі закономірності, але тиск безпосередніх егоїстичних інтересів – значно сильніший. Кожен думає, що йому вдасться прослизнути повз ними ж спровоковану кризову лавину.

– То який тоді взагалі сенс написання таких енциклік?

– Відповідаючи на це запитання, я хотів би скористатися образом з науки кристалографії. У момент, коли народжується кристалик, створення порядку в його структурі супроводжується зростанням хаосу, ентропії навколо. Тож у мене складається враження, що людський інтелект шукає істину й десь там вирощує той кристалик правди. Але в процесі того вирощування зростає ентропія в усьому людстві, збільшується хаос у головах. Тому я й не сподіваюся, що все людство кинеться читати Енцикліку й там вишукувати собі життєвих настанов. Утім, Енцикліка раніше чи пізніше, ця чи наступна вплине на уми тих, хто в той чи той спосіб формує процеси майбутнього. Я вірю в це.

Довідка ZAXID.NET

Мирослав Маринович народився 1949 в селі Комаровичі на Львівщині. Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінкської групи. 1978 року за звинуваченням у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» був засуджений до семи років таборів суворого режиму і п’ятьох років заслання. 1997 року Маринович очолив Інституту Релігії і Суспільства при Українському католицькому університету. З 2005 року – віце-ректор УКУ.