Усі ми, греко-католики, надзвичайно гордимося тим, що саме в нашій Церкві, зокрема в Галичині, досі зберігся й, попри виклики модерності та секуляризації, надалі побутує давній християнський звичай вітатися при зустрічі один з одним словами «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки!» («На віки, амінь!»).
Ця форма публічного вираження особистої побожності, культури вербального спілкування та доброзичливого ставлення до кожного члена спільноти особливо помітна у сільській місцевості та галицьких містечках. Вона декларує належність особи до певного культурно-релігійного та соціального середовища і засвідчує регіональну пов’язаність віруючого. Будучи видимим наслідком акультурації латинської, православної, протестантської та унійної спільнот на теренах Київської митрополії впродовж XVI – XIX ст., тепер це гасло надає особливого колориту «парафіяльній цивілізації» Української Греко-Католицької та значною мірою Православної Церков.
Пастирське послання Лева Шептицького 1777 року
Словосполучення є калькою з латинської «Laudetur Jesus Christus!», а в українську мову потрапило за посередництва польського звороту «Niech będzie pochwalony Jesus Chrystus!». Натомість «Слава навіки!» є неточним перекладом латинської фрази «In saecula saeculorum!», що дослівно означає «У віки віків!». Формотворчою основою змісту цього привітання є низка сюжетів зі Святого Письма – спільного джерела віри для всіх християн. Так, Ісус Христос, посилаючи своїх учнів проповідувати Благу Вість народам, наставляв їх: «Як до дому ж якого виввійдете, то найкраще кажіть: «Мир дому цьому!» (Лука, 10:5). Сам Спаситель вітався словами «Мир вам». У день Його Різдва ангели на небі голосили: «Слава Богу на висоті і на землі мир, і в людях добра воля!» (Лука, 2:14). Християнські привітання зафіксовані й у посланнях апостолів. Зокрема святий Павло пише до вірних у Римі: «Благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!» У Першому посланні до Тимофія він промовляє: «Благодать, милість, мир від Бога Отця й Христа Ісуса, Господа нашого!» Натомість святий апостол Петро своє друге Соборне послання розпочинає зі слів «Благодать вам та мир хай примножаться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!».
Свою появу в Католицькій Церкві вітання «Слава Ісусу Христу!» («Laudetur Jesus Christus!») завдячує душпастирським ініціативам отців-єзуїтів з Товариства Ісусового, які зі середини XVI ст. почали використовувати його як засіб євангелізації простого люду в Західній Європі та на неозорих просторах Південно-Східної Азії, Африки і Латинської Америки. Окрім католиків, традиційне християнське звернення прижилося серед лютеран і в деяких інших протестантських спільнотах (по-німецьки «Gelobt sei Jesus Christus!»), а також серед православних (насамперед у Східній Європі). Водночас вірні та духівництво Грецької та Руської Православних Церков не вживали і не вживають цього словосполучення. Таким чином, привітання «Слава Ісусу Христу!» не є греко-католицьким «винаходом». Понад те, історичні джерела засвідчують, що воно з’явилося в Галичині значно пізніше, аніж у інших регіонах сучасної України, набувши поширення у давній Київській митрополії, найперше в литовсько-білоруських єпархіях, на Волині та Холмщині.
Портрет Київського митрополита Лева Шептицького
Вірогідно, християнське привітання стало відомим у середовищі руського (українсько-білоруського) кліру і мирян вже у другій половині XVI ст. Саме тоді єзуїти розпочали активну діяльність у багатьох місцевостях сучасної Білорусі, Литви, Польщі та України. Після проголошення Берестейського поєднання 1596 р. слова «Слава Ісусу Христу!», як припускаємо, поступово здобули популярність серед унійного духівництва і міщан – католиків східного обряду в найбільших міських осередках (Бересті, Вільні, Володимирі, Луцьку, Львові, Полоцьку, Холмі та ін.). Проте на офіційному, ієрархічному рівні така комунікативна практика була апробована лише в другій половині XVIII ст. Уперше на неї публічно звернув увагу коад’ютор Київської митрополії та Львівський єпископ Лев Шептицький (1748 – 1777 рр.), під духовною владою якого в 1770-х роках перебувала більша частина Галичини, Київщина, Поділля і Брацлавщина. 18 липня 1777 р. Шептицький зі своєї резиденції в Радомишлі видав пастирське послання до священиків і мирян, в якому мовилося про обов’язкове запровадження християнського при-вітання «Слава Ісусу Христу!» в усіх 2000 парафій Київської унійної архиєпархії.
З послання Шептицького ді-знаємося, що унійний єпископат вже робив спроби прищепити своїм вірним звичай вітатися «Слава Ісусу Христу!», зокрема, з нагоди проголошення папських Ювілейних років. Однак тоді їхні зусилля «до скутку по многих местцах не пришли». Тому, аби ця формула «в памяти побожних парохіян вкоренилася та ісполняєма била», владика Лев наказав усім парафіянам вітатися «Слава Ісусу Христу!» «від приходящих в дом, або правовірних християн, які зустрічаюся»; а тим, які відходять і взаємно собі бажають добра, відповідати «На віки, амінь!». Українське населення Правобережжя заохочували до впровадження практики можливістю «отримання відпусту, відпущення гріхів за преступленія наші перед Богом і спасіння ради душі християнської». З метою утвердження нового привітання кожен священик зобов’язувався в неділі і свята оголошувати зміст пастирського послання Шептицького своїм парафіянам та водночас вимагати від них особисто послуговуватися словотвором.
Портрет Львівського владики Петра Білянського
Очевидно, гасло «Слава Ісусу Христу!» – «Слава на віки!» («На віки, амінь!») знайшло швидкий відгук серед уніятів Правобережної України (Брацлавщини і Київщини), бо вже невдовзі поширилося на українські парафії сусіднього Поділля, а відтак і Галичини. 27 листопада 1790 р. Львівський владика Петро Білянський (1781 – 1798 рр.), до юрисдикції якого також належала «Кам’янецька єпархія» (понад 800 унійних парафій), видав окреме пастирське послання про обов’язкове запровадження на теренах Поділля «за прикладом інших єпархій» християнського звичаю вітатися словами «Слава Ісусу Христу!» – «На віки віків!» («Амінь!»). Наголошувалося, що говорити таким чином, «прославляючи найсвятіше Ім’я Христове», необхідно було «при зустрічі, під час привітання і проходження повз один одного, відкинувши давні посполиті вирази, котрі мало що або й нічого не значать». Так само подоляни повинні були повсюдно вживати це словосполучення, «аби всі єдиними устами й одним серцем прославляли Господа». Від уніятів Поділля християнське привітання наприкінці XVIII ст. потрапило в греко-католицькі парафії Галичини, чому значною мірою сприяла масова міграція українського духівництва і частини мирян з окупованого росіянами Правобережжя у володіння Габсбургів.
Герб владики Львівського Петра Білянського
Таким чином, пастирські послання Лева Шептицького 1777 р. і Петра Білянського 1790 р. виявилися завершальним акордом інкультурації впродовж XVI – XIX ст. у Київській Церкві новочасних засобів євангелізації. Масове поширення в Україні християнського привітання «Слава Ісусу Христу!» було своєрідним «процесом цивілізування» (за Норбертом Еліасом) суспільства та відображало специфіку католицького християнства XVIII ст. з його яскраво вираженими формами барокової релігійності. За посередництва привітання «Слава Ісусу Христу!» в подружнє життя, родину, систему виховання, початкову освіту, публічну сферу (стосунки між людьми) проникали модерні форми інституційного примусу, відбувалася регламентація норм поведінки. Вміло використовуючи нові вербальні засоби комунікації, унійна ієрархія здобула потужний інструмент соціального дисциплінування багатомільйонної спільноти католиків східного обряду. З іншого боку, поява вітання «Слава Ісусу Христу!» уможливила духівництву дієвіше виконання своїх душпастирських обов’язків, формуючи консолідовану, конфесійно-самосвідому релігійну громаду.
Маючи багату церковно-історичну традицію, християнське привітання «Слава Ісусу Христу!» в сучасному секуляризованому світі зустрічається зі щораз більшими викликами, які маргіналізують цю давню практику, витісняючи її з публічної сфери, навіть із релігійного життя. У таких традиційно католицьких регіонах Європи, як Баварія, привітання «Grüss Gott!» («Вітай Бога!») стає все менш популярним серед молоді й у сфері обслуговування. Нещодавно жителі німецької землі Баден-Вюртемберг та німецькомовних районів Швейцарії отримали електронні повідомлення про те, що місцева влада схильна обмежити вживання популярного вітання «Grüezi» (скорочене від «Grüß euch Gott»), покликаючись на негативну реакцію мусульман і необхідність дотримання політко- ректності. Виглядає так, що в незалежній Україні словосполучення «Слава Ісусу Христу!» й надалі залишатиметься виразно емоційним публічним знаком релігійної, культурної та регіональної ідентичності насамперед для духівництва і мирян Церков києвохристиянської традиції, котрі живуть на теренах історичної Галичини. І це попри те, що сюди це привітання прийшло лише якихось двісті років тому з Правобережної України, а первісно було запозичене греко-католиками і православними від латинників!
___________________
Ігор Скочиляс – доктор історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, викладач кафедри церковної історії Українського Католицького університету, декан гуманітарного факультету Українського Католицького університету.
Ігор Скочиляс, Патріярхат
фінансово.
Щиро дякуємо!
