До дня 90-ліття Бенедикта XVI ми пропонуємо вашій увазі документ папи-емерита уперше опублікований українською мовою. 
Переклад – о. Максим Крат. 

MOTU PROPRIO

БЕНЕДИКТ XVI

SUMMORUM PONTIFICUM

Найвищі Священики завжди дбали аж до цього часу, щоби Христова Церква жертвувала достойний культ Божественній Величі, “на честь і славу Свого Імені” і “для блага всієї Його святої Церкви”.

З незапам’ятних часів зобов’язував принцип, який і в майбутньому повинен бути збережений, згідно з яким “окрема помісна Церква повинна бути узгодженою з Вселенською Церквою не тільки щодо доктрини і сакраментальних знаків, але також і щодо загального звичаю, отриманого від тривалої апостольської традиції, яка зберігається не лише для того, щоб уникнути помилок, а й щоб передати непорушність віри: адже норма молитви Церкви (Lex orandi) відповідає нормі її віри (Lex credendi)”¹.

Серед Понтифіків, які виявили це належне піклування, вирізняється ім’я Григорія Великого, який дбав про те, щоб новим народам Європи передати як католицьку віру, так і багатства культу і культури, що зібрали Римляни з попередніх століть. Саме він наказав окреслити і зберігати форму Святої Літургії як Месу Жертви, так і Святого Бревіарію – відповідно до того, як її звершували в Римі. Монахів і монахинь, які під Уставом святого Бенедикта служили, він безмірно підтримував, бо вони разом з проголошенням Євангелія всюди возвеличували отой спасенний принцип Уставу свого життя, “аби ніщо не ставити вище понад служіння Богові” (розділ 43). Таким чином свята літургія, яку здійснювали за звичаєм Римлян, не тільки відродила віру і побожність, але й культуру багатьох народів. Також відомо, що латинська літургія в різних своїх формах всіх віках християнства розпалювала духовне життя незліченних святих, а також зміцнила релігійну чесноту стількох народів і оживила їхню побожність.

Та для того, щоб Свята Літургія це завдання виконувала більш плідно, багато інших Римських Понтифіків упродовж століть докладали надзвичайних зусиль. Серед них виділяється Святий Пій V, який з великим пастирським старанням, слідуючи за закликом Тридентського Собору, відновив культ усієї Церкви, видав літургійні книги, “виправлені згідно з нормами Отців”, і передав їх для вжитку латинській Церкві.

Серед літургійних книг римського Обряду, звичайно ж, чільне місце належить Римському Месалу, який остаточно оформився в Римі, і в наступних століттях крок за кроком він набував форм, які мали велику схожість до тієї, що була обов’язковою для недавніх поколінь.

“Цьому ж наміру невідступно слідували Римські Папи з перебігом століть, окреслюючи або ж пристосовуючи до нових часів обряди і літургійні книги, і, врешті-решт, на початку нашого століття, вдалися до більш значної реформи”. Так чинили й наші попередники – Климентій VIII, Урбан VIII, святий Пій X, Бенедикт XV, Пій XII, і бл. Йоан XXIII.

Відносно недавно, II Ватиканський Собор висловив бажання заново відновити належне виконання і шанування божественного культу, і пристосувати його до потреб нашого віку. Натхненний цим бажанням, наш Попередник Папа Павло VI у 1970 році затвердив реформовані та частково відновлені літургійні книги; перекладені численними мовами народів усього світу, їх охоче прийняли Єпископи, священики та вірні. Йоан Павло II затвердив третє зразкове видання Римського Месалу. Римські Понтифіки діяли так, щоб ця “літургійна будівля […] знову засяяла гідністю та гармонією”.

Проте в деяких регіонах чимало вірних з такою любов’ю і почуттям пригорнулися і продовжують горнутися до попередніх літургійних форм, які глибоко проймали їхні культуру і дух, що Найвищий Священик Йоан Павло II, заохочений пастирським піклуванням про цих вірних, 1984 року спеціальним індультом “Quattuor abhinc annos”, виданим Конгрегацією Божественного Культу, надав дозвіл вживати Римський Месал, виданий папою Йоаном XXIII у 1962 році. А 1988 року Іван Павло II знову, у Motu proprio “Ecclesia Dei” заохотив Єпископів, щоб вони цей дозвіл широко й великодушно надавали всім вірним, які цього проситимуть.

Беручи до уваги, що сьогодні теж наявні прохання вірних, які довго зважував ще наш Попередник Йоан Павло II, вислухавши також Отців Кардиналів на Консисторії 23 березня 2006 року, все ретельно зваживши, закликавши Святого Духа і поклавшись на допомогу Бога, цим Апостольським Посланням Ми ВИРІШУЄМО таке:

Арт. 1. Римський Месал, оголошений Павлом VI, – це звичайний вираз “норми молитви” (Lex orandi) католицької Церкви латинського обряду. Однак, Римський Месал, оголошений св. Пієм V і наново виданий бл. Йоаном XXIII потрібно визнавати як надзвичайний вираз тієї ж “норми молитви” (Lex orandi) Церкви, і завдяки гідній повазі і давньому вжитку, нехай радіє належною йому шаною. Ці два вираження “норми молитви” (Lex orandi) Церкви, жодним чином не ведуть до поділу “норми віри” (Lex credendi) Церкви, бо ж вони є двома вжитками єдиного римського обряду.

З огляду на це, дозволено служити Жертву Меси, відповідно до зразкового видання Римського Месалу, оголошеного бл. Йоаном XXIII у 1962 році, і який ніколи не був скасованим, як надзвичайну форму Літургії Церкви. Норми ж, що стосуються вжитку цього Месалу, встановлені попередніми документами “Quattuor abhinc annos” та “Ecclesia Dei”, замінюються такими:

Арт. 2. Меси, що відбуваються без участі вірних, будь-який католицький священик латинського обряду, чи то дієцезіального чи чернечого чину, може використовувати щоденно, за винятком Пасхального Тридення, як Римський Месал, виданий Папою Йоаном XXIII у 1962 році, так і Римський Месал, оголошений Найвищим Священиком Павлом VI у 1970 році. Для такого служіння за одним чи другим Месалом, священик не потребує нічийого дозволу – ні Апостольського Престолу, ні свого Ординарія.

Арт. 3. Якщо спільноти Інститутів богопосвяченого життя чи Товариства апостольського життя, затверджені папським чи дієцезіальним законом, які під час спільного служіння, або ж служіння конвенту у власних ораторіях бажають звершення літургії за Римським месалом, оголошеним у 1962 році, – це їм дозволено. Якщо окрема спільнота або цілий Інститут або Товариство таке служіння бажає звершувати часто, або у переважній більшості випадків, або постійно – то нехай це вирішить вища влада згідно з нормами закону і партикулярними уставами та статутами.

Арт. 4. До служіння святої Меси, про яке говорилося вище в арт. 2, можна допустити, зберігаючи всі норми закону – також і вірних, які цього просять з власної волі.

Арт. 5.

§ 1. В парафіях, в яких постійно існує група вірних, що мають прив’язання до традиції попередньої літургії, настоятель повинен охоче задовольняти їхні прохання, щоб для них здійснювалася свята Меса згідно з обрядом Римського Месалу, виданого 1962 року. Він повинен слідкувати за тим, щоб гармонійно погоджувалося благо цих вірних зі звичайною пастирською опікою парафії, під керуванням Єпископа, відповідно до норм канону 392, уникаючи розбрату та оживляючи єдність всієї Церкви.

§ 2. Служіння згідно з Месалом бл. Йоана XXIII може мати місце у будні дні; натомість у неділі та свята такого роду служіння може відбуватися один раз.

§ 3. Настоятель повинен дозволити вірним і священикам, які про це просять, служити додаткові церемонії у надзвичайній формі при особливих нагодах, таких, як подружжя, похорон чи служіння з якогось особливого приводу, наприклад, паломництво.

§ 4. Священики, які користуються Месалом бл. Йоана XXIII, повинні бути до цього здатними і вільними від юридичних перешкод.

§ 5. В церквах, які не є ні парафіяльними, ні конвентуальними, завданням Ректора є надати дозвіл, про який згадано вище.

Арт. 6. В Месах, що здійснюються згідно з Месалом бл. Йоана XXIII, в яких бере участь народ Божий, Читання можуть бути виголошені народною мовою, вживаючи при цьому видання, затверджені Апостольським Престолом.

Арт. 7. Там, де якась група вірних мирян, про яких говорить арт. 5 § 1, не отримає від настоятеля відповідного до їхніх прохань служіння, нехай повідомить про це дієцезіального Єпископа. Єпископа ж ми старанно просимо, щоб він бажання їхнє виконав. Якщо ж він не може подбати про те, щоб такого роду служіння їм було гарантовано, тоді цю справу слід передати до Папської Комісії “Ecclesia Dei”.

Арт. 8. Єпископ, який хоче виконати такого роду прохання вірних мирян, але з різних причин не може цього зробити, може передати цю справу Папській Комісії “Ecclesia Dei”, яка надасть йому пораду та поміч.

Арт. 9.

§ 1. Настоятель також, все добре зваживши, може надати дозвіл на служіння з використанням давнішого обряду таїнств Хрещення, Подружжя, Покаяння та Єлеопомазання, якщо цього вимагає благо душ.

§ 2. Ординаріям надається дозвіл служити таїнство Конфірмації, вживаючи давній Римський Понтифікал, якщо цього вимагає благо душ.

§ 3. Духовним, що мають вищі посвячення, дозволяється також використовувати Римський Бревіарій, оголошений бл. Йоаном XXIII у 1962 році.

Арт. 10. Ординарію місця дозволяється, якщо він визнає це доречним, створити персональну парафію, відповідно до норм канону 518 задля служіння літургії в її давнішій формі, або призначити ректора чи капелана, зберігаючи норми права.

Арт. 11. Папська Комісія “Ecclesia Dei”, створена Йоаном Павлом ІІ 1988 року, свій уряд здійснює й надалі. Форма цієї Комісії, а також завдання і норми її діяльності будуть такими, які захоче їй надати Римський Папа.

Арт. 12. Ця Комісія, окрім тих повноважень, які вже їй надані, виконуватиме владу Святого Престолу, пильнуючи, щоб ці приписи були збережені та застосовані.

Усе, що Нами цим Апостольським Посланням Motu proprio було постановлено, повинно визнаватися дійсним, і таким, що зберігає силу, і від чотирнадцятого вересня цього року, у свято Воздвиження Святого Хреста, наказуємо ці настанови виконувати, незважаючи на будь-які супротивні їм розпорядження.

Дано в Римі, у Святого Петра, сьомого липня, року Господнього 2007, у третій рік Нашого Понтифікату.

Папа БЕНЕДИКТ XVI