Інтерв’ю

Буду намагатися виходити до всіх, шукати шляхів зцілення й примирення, — єпископ-номінант Едвард Кава

06 Червня 2017, 12:07 10982 Віта Якубовська

Єпископ-номінант Едвард Кава — людина відкрита і проста. Він радо погодився поспілкуватися з CREDO, щоб наші читачі могли ближче познайомитися з новим єпископом-помічником Львівської архидієцезії.

Разом з о. Кавою ми вперше переступили поріг його нового помешкання. Наскрізь просякнутий францисканською харизмою, він вважає шикарними свої кімнати у палаці львівських митрополитів. Але я побачила абсолютно просте, не надто велике і дуже стримане в умеблюванні помешкання. Проте о. Едвард більше звик до спартанських умов і теперішні вважає розкішшю. Єпископська приймальня — перший офіс у житті о. Кави. Він ще порожній, там лише стіл та книжкова шафа. Саме там ми і вели нашу бесіду про те, як 17‑річний юнак із м. Мостиська, який мріяв виїхати вчитися до Польщі, став монахом, а зараз очікує на єпископські свячення.

«Батьки переймалися, що з мене виросте»

— У Вас велика й побожна родина, старший брат — священик. Ви з дитинства хотіли стати священиком?

— Я ніколи не думав над тим, щоби стати священиком, і ніколи не був захоплений священиками, хоча від самого дитинства був близько храму. Я завжди хотів бути міністрантом. Пам’ятаю, як, стоячи на Месі біля батьків, постійно приглядався до того, що вони там біля вівтаря роблять. І коли мене вже прийняли до міністрантури після Першого Причастя, я дуже запалився тим, щоби стати найкращим. Хотів усього навчитися, а також почати читати, щоб бути максимально задіяним під час Літургії. Але це ніяк не посприяло розпізнати моє покликання! 

— Який найяскравіший спогад із цього періоду?

— Вже коли я трохи підріс, пам’ятаю, сестри, які у нас при парафії займалися молоддю, організували виставу про учнів на дорозі до Емауса, і в мене була роль Ісуса. Мені, з одного боку, було важко вжитися в цю роль, а з іншого — сподобався спосіб, у який Ісус звертався до Апостолів. Звісно, це було парафразоване Євангеліє, але сама суть залишилась незмінною. Ми показували цю виставу у Неділю Милосердя, у храмі тоді було дуже багато людей і потім мені казали, що для багатьох вона була надзвичайно промовистою. Але найбільше вона промовила до мене. Дуже вже глибоко запала мені в серце роль Ісуса.

— Скільки Вам було років?

— Мені тоді було 16. Це був вік і час розпізнавання, куди далі йти, який напрямок обирати. У мене навіть у думках не було семінарії чи монаших орденів. Я обирав факультет, університет, хотів виїхати до Польщі. Думав про те, що треба добре скласти іспити.

— Якою дитиною ви були?

— Мені мама завжди повторювала, що від народження мала зі мною одним більше клопоту, ніж із моїми двома старшими братами. Я був плаксивий, крикливий, неспокійний. У шкільні роки траплялося, що десь побився, щось витворив, комусь заліз за шкіру, а старший брат мусів приходити мене захищати. Тому спокійним я точно не був. Не можу сказати, що я був злісним хуліганом, але провадив активний спосіб життя — дискотеки, друзі, гуляв до пізньої години. Батьки дивилися на все це з певним острахом і переймалися, що з мене виросте.

— То Ви, мабуть, встигли розбити не одне дівоче серце?

— Одне (сміється.). Але не те щоб розбити, бо ми були більше друзями, ніж парою. Словом, ніякої драми.

— А як батьки сприйняли Ваше рішення? Скільки років Вам було, коли Ви вирішили, що присвятите своє життя Богові?

— Мені було 17. Попри всі мої вибрики, батьки мене дуже любили і сподівалися, що я буду для них опорою в старості. Й тому це рішення сприйняли дуже важко. Мама декілька років щоразу, коли я приїжджав додому, запитувала, чи я ще не передумав, може, повернусь.

— Але Ваш старший брат також священик і мама мала би вже бути підготованою!

— Рішення мого брата сприйняли значно спокійніше. Було багато сліз, але загалом реакція була значно кращою, ніж на моє. Мабуть, для них це було вже занадто.

«Я не хотів бути священиком»

— Чому саме орден францисканців? Брат вплинув?

— Я зовсім не планував іти до францисканців. Коли брат приїжджав додому разом зі співбратами з монастиря, я навіть не хотів із ними розмовляти. З братом привітався — і все. Мав до них якесь упередження, щось в рамках підліткового бунту, мабуть. І аж коли я вже вступив до Любліна в університет Склодовської-Кюрі та поїхав провідати брата у Кракові перед початком навчання, то, чекаючи на нього у розмовниці, я, можна сказати, зацікавився францисканцями. Там були стенди з інформацією про орден і окремий стенд, присвячений новим францисканським мученикам у Болівії. Тоді я пригадав, що чув про них у новинах, і подумав собі: з однієї сторони — прекрасне свідчення віри, але з іншої — навіщо аж така жертва? І от, розглядаючи ті стенди, я подумав, що також хочу спробувати бути францисканцем.

Я поговорив про це зі священиком, і він мені порадив спробувати, щоб мати точну відповідь на це запитання і не картати себе, або раз і назавжди його для себе закрити. І я заніс документи. Мені тоді дорікали, навіщо я вступав до університету, а потім узяв і пішов до монастиря. Але я ощасливив когось, хто був наступним за мною в списку на вступ!

Мій брат також був проти. Він не міг зрозуміти, навіщо мені вступати до того самого ордену. Він мені казав: «Дивись, от навпроти домініканці, або єзуїти, — чого ти прийшов саме сюди?» Але я його заспокоїв, що я тут ненадовго, тож немає чим перейматися.

І, щиро зізнаюсь, під час прийняття до монастиря я в розмові з отцем, який походив з України, з Тернопільської області, сказав, що не знаю, чи є у мене покликання, я просто хочу спробувати, — а він усміхнувся і сказав: «Знаєш, ми всі сюди так прийшли». Він поставився до мене великою батьківською любов’ю. Казав, що перебування на формаційному етапі не зашкодить, навіть якщо це не стане моїм шляхом у житті. І то були святі слова, бо час формування приніс мені багато користі.

Я приїхав до постулату найпізніше, бо ще допомагав батькам копати картоплю. Пам’ятаю, що це було 1 жовтня 1995 року. З України нас було четверо, а залишився я один.

Я був наймолодшим, мав цілу купу комплексів, мусів багато чого навчитися, сильно переймався, бо польською писав із помилками, а треба було писати реферати; в мене була занижена самооцінка і я не хотів бути священиком, бо думав, що «не потягну». Тобто я планував залишитися братом, звичайним монахом. Але мій перший вихователь в ордені не зважав на те, хто що про себе думає, і з кожного вимагав по максимуму. Він вважав, що як ми вже тут, то маємо довести, що це не просто так. І мені це дуже багато дало. Завдяки його тактиці я відкрив у собі багато таких здібностей і талантів, про які навіть не підозрював.

— У який момент Ви передумали і захотіли стати священиком? Що змусило Вас змінити думку?

— Я сам не передумав. Коли був у новіціаті, з’явилася інформація, що наші брати в Росії відкривають у Санкт-Петербурзі формаційний Дім і там буде змога навчатися в семінарії — також і для тих, хто не хоче бути священиком, але прагне мати освіту й відповідну підготовку. Я розпізнав на молитві, що це мені пасує. Пішов до магістра і сказав про свій план, що хочу пройти юніорат і залишитися братом, трудитися там, куди мене скерують. Він мене висміяв, сказав, що невідомо, чи ще в новіціаті протримаюсь, а я вже будую такі далекі плани! Я вийшов розчарований, з болем у серці від такого «прийому». Більше я до тої теми не повертався, хоча думати про це не припиняв. На момент завершення новіціату я все ще тримався того, що не буду священиком, бо був упевнений, що не маю здібностей до проповідування. Вирішив, що фізична праця — це моє. Так я і сказав магістру на розмові. Він мене слухав і заповнював анкету. Коли ж я закінчив, магістр сказав: в принципі, я маю право так собі думати, це особисте, — але він, як мій настоятель, скеровує мене до семінарії і вже за результатами навчання буде видно, що далі; і це не обговорюється. Послух має бути. Тож я поїхав вчитися до Кракова.

Тема Росії повернулася після якогось часу перебування у краківській семінарії. І ректор вирішив відправити мене до Петербурга. А там цей вибір не обговорювався взагалі — маєш вчитися на священика, і все.

Це був тривалий процес. Не одномоментне рішення. Я поступово дозрівав до того, щоб це прийняти, допустити думку, що я можу бути священиком. Також думаю, що зміна семінарії мала на мене великий вплив. Я приїхав туди, де все тільки починалося, де не все було організоване, багато чого потрібно було робити самому. Ми вчилися, готували їсти, ходили за покупками, мили посуд — усе робили самі й усі були включені у процес. Треба було також займатися групами, які до нас приходили. Потім почалося будівництво і я помагав там; згодом у мене з’явилися конкретні обов’язки, пов’язані з будовою. Я справді багато чого навчився. Розвиток був таким різнобічним, а досвід — неоціненним, що я зараз можу сказати впевнено: ніде не пропаду.

 

Служінння і духовна криза

— За час Вашої формації чи священства у Вас бували такі кризи, що хотілося все залишити?

— Була одна така криза. Через рік після свячень я потрапив до Кременчука. Світлої пам’яті єпископ Станіслав Падевський вручив нам місто в опіку, а там храм був зайнятий православними, парафія невеличка, збиралися у приватному помешканні; була куплена невеличка територія з якоюсь руїною, під будівництво. Цілий рік нічого не мінялося — громада мала 12 чи 13 осіб і не збільшувалася, на будівництво не було грошей, всі мої проекти відкидалися, старші парафіяни почали помирати. Мені 26 років, амбіції пруть — а виходу не мають, результату немає! Парафіяни мною незадоволені, бо очікували священика з Польщі, якій приїде з грішми та зв’язками, купуватиме їм ліки, а дали місцевого, українця, — що з нього взяти? Я сильно це відчував. Через півроку єпископ Яцек Пиль, який передав мені цю парафію від облатів, приїхав на візитацію — бо, певно, до нього дійшли незадоволені голоси парафіян. Пам’ятаю, як мені тоді було тяжко. Я винаймав то одне житло, то інше, шукаючи такого, щоб по грошах пасувало. Був сам-один. Мені ніхто не допомагав. Орден мною не дуже цікавився. Я стояв на межі, думав навіть покинути священство. Пригадую, звернувся по допомогу до Кракова, і мені тоді сказали, що це «час випробування». Я питаю — для мене чи для цього місця? А настоятель відповідає: і для тебе, і для цього місця.

Ніби того було мало, я ще й служив вікарієм у Борисполі, бувши настоятелем в іншій дієцезії. І з понеділка по п’ятницю я займався завершенням будівництва в одній парафії, а потім 250 км дороги — і на п’ятницю, суботу й неділю до Кременчука. У цей час в Росії трагічно загинув мій друг, о. Григорій Цьорох, який був для мене великим прикладом і авторитетом, бо я в Росії завершував навчання, а він був нашим настоятелем. Можна сказати — св. Максиміліан наших часів. Загинув на голій дорозі, за схожих обставин, що й «Кузьма» Скрябін… Людина, яка зібрала довкола себе цвіт російської інтелігенції, яку дуже цінували, яка мала великий вплив в університетських колах — не могла залишитися непоміченою. Звісно, ніхто нічого не довів…

Я був виснажений фізично і духовно. Ніщо з того, що я робив, не давало результату, мені всі відмовляли у допомозі. Приїхав до єпископа Падевського, а він каже: «Що я тобі дам, якщо я сам нічого не маю?» Він справді жив у Харкові в дуже скромних умовах, у сестер, у такій маленькій кімнатці, що, сидячи за столом, міг зачинити двері.

У цей час помирає папа Йоан Павло ІІ. Я цей момент сильно пережив. На мене дуже подіяв той факт, що, бувши немічним, перебуваючи на смертному одрі, він продовжував євангелізувати — і люди наверталися. Саме тоді я зрозумів, що не завжди треба робити щось грандіозне, достатньо бути близько Бога. І мені відкрилась зовсім інша сторона мого життя. Разом із сестрами, які на той час уже приїхали до Кременчука, ми почали працювати з бідними на вулиці; тоді завдяки ним змогли приходити до туберкульозної лікарні; з часом почали відвідувати в’язнів. Храму ще не було і ми продовжували збиратись у квартирі, але нам уже почало робитися тісно. У будні, щоб сильно не дратувати сусідів, ми молились тихенько; а в неділю то вони вже знали, що у нас Меса і не робили зауважень, що надто голосно. Саме тоді почали приходити й відповіді на всі ті листи, які я розсилав. Їх переглянули і вирішили, що можуть допомогти. І вже десь у 2005 році почалося будівництво храму. Але крім матеріального, також і духовне будівництво почалося, бо до того часу це був десь майже рік пустині…

Я за той час зрозумів, що мені ніхто нічого не винен і не мусить; що головним є те, що відбувається між мною та Богом. У мене змінився формат мислення. Мабуть, час пустині був мені потрібен, аби вийти на новий етап духовного дозрівання; але найбільше — для того, щоб навчитися більше довіряти Богу.

— Як довго ви були у Кременчуці й куди вас перевели потім?

— П’ять років був там. Побудував душпастирський і соціальний центр, каплицю і наш монастир та їдальню для бездомних. Коли мені було 30, мене вибрали настоятелем Делегатури францисканців в Україні і я ще рік поєднував це з посадою настоятеля. Це було важко, тому я зрікся настоятельства й перебрався до Борисполя. Рік пробув у Борисполі, а тоді поїхав відкривати новий осередок францисканський у Мацьківцях під Хмельницьким. Це була парафія єзуїтів, до якої вони доїжджали, але ми її перейняли під постійну опіку. Протягом року заснували там 12 спільнот. Там благодатний ґрунт, люди мають дуже відкриті серця і з ними дуже легко працювати. Ми зустріли там колосальну підтримку.

Хоча я думаю, що перше враження я справив не дуже вдале. На урочисту передачу парафії я приїхав просто з Будапешта. Їхав цілу ніч, на Месу прийшов з дороги — втомлений, пом’ятий, голова крутиться. Дивлюся і не розумію, де я і що тут роблю. 

Але буквально за три місяці і ми з о. Кшиштофом уже знали всіх людей. Парафія десь близько тисячі осіб, і зі всіма склалися чудові відносини. Ну й коли працюєш не сам, то це вже значно легше.

Релігійність Західної України

— Рік тому Ви прийшли до Львова. Які Ваші враження від служіння на Західній Україні?

— На Західній Україні віра базується на традиції. Я не перекреслюю і не применшую значення традицій, але цього замало: повинно бути ще якесь духовне життя. А тут я спостерігаю велику залежність від окультизму, як у римо-, так і в греко-католиків та православних. Навіть ставлення до святих якесь магічне, як до чарівників. Звісно, Бог із цим собі раду дає, бо коли люди отримують зцілення, то знають, що це живий Бог. Людське серце не може бути порожнім, воно має бути заповненим, і якщо бракує духовності, то місце Бога в серці посідає щось таке окультно-магічне.

Також тут дуже сильно акцентуються зранення на національному ґрунті. Я вбачаю в цьому певну незрілість. Я поляк, народжений в Україні, на цих землях, — але вважаю себе сином цієї землі; вважаю себе українцем. Так, я з батьками, братом і сестрою спілкуюся польською, але тут — моя земля, мій народ. Мене так вчили вдома і в ордені, що я не ділю людей на національності. Чи то у конфесіоналі, чи то на вулиці — я розмовляю з людьми тією мовою, якою вони до мене звертаються: українською, польською, російською… Я вважаю, що це культура спілкування та християнська позиція. Тут ще поки цього немає.

— Для Вас, як єпископа, це стане ще одним завданням, чи — з огляду на коріння й тривалість проблеми — Ви вважаєте за краще залишити все, як є?

— Хоч би де я служив — ніколи нічого не залишав «так, як є». Навіть коли приходив у монастир, то починав із того, що переставляв меблі. Всі вже знали, що як Кава прийшов, то будуть зміни. Навіть в [храмі святого] Антонія мені закидали рік тому, що прийшов тут і все міняє (сміється). Я людина динамічна: це частина моєї особистості. Тому не збираюся мовчати. Буду намагатися виходити до всіх, шукати шляхів для зцілення та примирення. Це необхідно.

В неділю я за власним бажанням пішов на цвинтар, коли відзначали День Героя. Взяв участь у спільній молитві. Віддав шану загиблим. Це потрібно робити, не чекаючи на офіційні запрошення. Це наш спільний обов’язок, бо ми громадяни однієї країни. Там лежать також і наші парафіяни, декого я знав особисто, знаю їхніх батьків. Люди потребують духовної підтримки, опіки, турботи. Хтось має заповнити порожнечу, яка утворилася після тяжкої втрати, — це наше завдання.

Зцілення ран минулого вимагає зрілості. Вимагає відваги. Прощати і просити пробачення — нелегко. Але це прийде до нас, ми ще це пізнаємо. Свого часу Йоана Павла ІІ дуже критикували за це; але бачимо, як його жест зцілив Церкву. Зараз нам треба зосередитися на пошуках того, що нас об’єднає, а не ділить.

Наймолодший єпископ Католицької Церкви

— Ваші батьки почули про номінацію лише у Крисовичах, чи Ви їх підготували?

— Я не міг їм сказати. Вони довідалися тоді, коли й усі. Але день перед тим я подзвонив до батьків і попередив, що Апостольський нунцій хоче зайти до них після Меси у Крисовичах. Мама з татом знали, що я часом допомагаю в нунціатурі з майстрами, бо маю у Києві знайомих, відповідно, буваю там час від часу і знайомий з нунцієм. Мама стала перейматися: як прийняти, чим пригостити. Ну, як то мама. Тато переживав, що говорити, як? Я, як міг, усіх заспокоїв, щоб нічим не переймались.

— Якими були перші слова Ваших батьків, після того, як Вас оголосили єпископом?

— Перший емоційний сплеск прийняли на себе мій брат і брати з [храму] Антонія. Вони поїхали з батьками додому. Я навіть не бачив, якою була їхня реакція у момент проголошення, бо мені не було видно мами і тата. Я приїхав з нунцієм десь через дві години, то перші емоції вже опали. Були ми недовго і навіть не було нагоди поговорити. Вже аж за кілька днів я приїхав додому, тоді більше поспілкувалися, я міг більше розповісти. Але перші емоції мене оминули.

— А Ви особисто знали, що протягом ось цього року до Вас уважно приглядалися, роздивлялися під лупою?

— Я навіть не знав, що це так довго триває. Я вже після оголошення номінації поцікавився тим, як виглядає процес, і довідався, що кандидатів вивчають протягом року. Були такі цікаві нюанси, які мене дивували. Наприклад, мене почали запрошувати на якісь заходи, куди ніколи раніше не кликали. Часом до моїх вух долітали чутки, але люди можуть собі говорити — я точно знав, що це лише розмови, бо я замолодий. Ніхто не буде серйозно розглядати мою кандидатуру. То був основний аргумент. Навіть якщо проводять розпізнання, то в Римі ніхто мене не затвердить. Я ж чудово знаю, в якому віці ті єпископи, що займаються такими питаннями! Але, як виявилося (і сьогодні о. Олександр Кусий мені сказав, він уже перевірив), що на сьогодні я наймолодший єпископ Католицької Церкви.

 

«Не хочу створювати штучних дистанцій, хочу зберегти людяність у спілкуванні»

— Ваш вік — це Ваша перевага. Ви ще розумієте молодих, але вже маєте достатній життєвий досвід, який дозволяє нарівні спілкуватися із людьми старшого покоління.

— Саме зараз я це пізнаю. Хоча ніколи не відчував особливих труднощів у спілкуванні зі старшими за себе, навіть із єпископами (втім, звісно, бували і складні моменти). Пригадую, мені був дуже потрібний підпис архиєпископа Петра Мальчука, але я ніяк не міг його застати. А одного разу він був, та саме того дня не приймав. Сестра не хотіла мене пускати, але я так наполягав, що вона здалася і таки подзвонила до єпископа, і він погодився мене прийняти. Я зайшов до нього, а він каже: «Але ж ти впертий!», а я тоді відповів — не знаю, чи це вада, чи перевага. Ми тоді дуже гарно поспілкувалися. Крім того, що я вирішив свої справи, то ще й зробив маленьку послугу світлої пам’яті архиєпископу, якому саме тоді просто треба було з кимось поговорити.

Я взагалі ніколи не мав бар’єрів у спілкуванні з єпископами. Якщо у мене була мета, то я не бачив перешкод. Пам’ятаю, як ми запланували влаштувати для молоді святкування Нового року. Хотіли зробити це в семінарії. Я прийшов до архиєпископа Мокшицького, щоб це узгодити, а він питає, на яку кількість людей ми розраховуємо. Я кажу — на 500. Він, звісно, здивувався, але також і зацікавився цим проектом, тримав руку на пульсі, хоча і вважав, що ідея трохи шалена. Зрештою ми знайшли приміщення, яке відповідало нашим потребам, але змогло прийняти лише 320 осіб. Нас прийняла семінарія Святого Духа на Хуторівці й вийшло чудове свято.

— Тепер Ви єпископ. Чи змінилося ставлення до Вас братів у священстві?

— Я ще офіційно не забрався до обов’язків, але вже відчуваю цю надмірну субординацію. Почасти причина у тому, що в це служіння я увійшов із монашества та ще й у молодому віці; не всі готові прийняти це беззастережно. Складніше стало заводити звичайні розмови, бо бачу, як отці напружуються і починають добирати слова. Доводиться заспокоювати, що я не проводжу анкетування, не збираю досьє, а просто щиро цікавлюся цим священиком особисто, його служінням, його проблемами. І людина ніби позитивно здивована, але приймає важко. Мене це засмучує, бо я не хочу створювати штучних дистанцій, хочу зберегти людяність у спілкуванні. Я хочу продовжувати бути одним із них, для них, біля них і хочу знати їхні труднощі, знати, що вони переживають. Я сам через це проходив, мені це знайоме. І я можу розпізнати, що людина має в серці, на 90 %, коли побачу його дім чи храм; але було б добре, якби він сам мені це розказав. Мені всі ці труднощі близькі і знайомі з практики, з особистого досвіду. Це перший офіс у моєму житті.

— Як щодо більш приземлених атрибутів Вашого служіння: сутани, митри, пасторалу? Ви самі все це повинні собі придбати чи це будуть подарунки?

— Сутана шиється на замовлення за кошт добродіїв, які самі запропонували такий жест доброї волі. Я монах-францисканець. У мене так насправді нічого особистого немає. Автомобіль, яким я пересувався, належить ордену і там залишився; особистих коштів я ніколи не мав; отже, все потрібне я сам не маю за що придбати. Доводиться розраховувати на інших. Коли почав вивчати цю тему, то зрозумів, яким простим було моє францисканське життя — мішок, шнурок і каптур!

Певні речі я отримаю від нунція, інші від ордену — пасторал і митру; дещо від світського добродія. Свою допомогу запропонували «Pomoc Kościołowi na Wschodzie» та «Kirche in not”.

— Ви залишите собі габіт?

— Так. Буду ним користуватися, коли приходитиму до своїх братів. І взагалі це буде нагадуванням, хто я і звідки.

— Після життя у спільноті на Вас чекає більш самотнє життя. Важко буде призвичаюватися?

— Думаю, так. Бо я навіть коли жив сам, то мав до кого прийти. Неподалік жили сестри і я служив для них Месу, снідав з ними, молився; часом разом дивилися якийсь фільм. Тобто на той час, поки не приїхали мої брати, сестри Служебниці Святого Духа у Кременчуці були моєю спільнотою. І, за невеликим винятком, я завжди був міцно закорінений у спільноті. Я вмію і навіть часом люблю бути сам, особливо в дорозі. Люблю їхати в тиші, роздумувати чи слухати якусь аудіокнигу, або просто насолоджуватися тишею. Це мене заряджає. Але що стосується такого стилю життя — то буде важко. Мені втішає, що 7 хвилин пішки — і я вже у своїх братів. І якщо відчуватиму таку потребу, то завжди зможу прийти до них, аби побути разом із ними.

— Ви сьогодні вперше побачили своє нове помешкання. Вам сподобалося?

— Дуже. Можна сказати, воно навіть шикарне. Я не звик до такого. Завжди мешкав у маленьких приміщеннях і дуже скромних умовах. І зараз мене тішить, що нове помешкання невелике. Некомфортно почуваюся у великих приміщеннях. З часом обживусь і призвичаюсь. Книжок багато не маю, бо колись ми запровадили такий звичай — не перевозити з собою книжок на нове місце служіння. Всюди у братів майже той самий набір книжок, із невеликими винятками, тому ми тут залишили комусь, а там хтось залишив нам. Пакуючись, я побачив, що маю мало книжок, які можу забрати, але ось поличка у приймальні вже заповнена — це подарунок єпископа Леона Малого. Словом, я дуже просто ставлюся до побуту і все це я прийняв, як дар у користування.

— Ви маєте поруч людей, відданих друзів, на яких можете цілковито покластися, кому можете довіритися, поділитися сумнівами?

— У мене багато таких людей, які випробувані часом, ніколи мене не підвели і завжди підтримували, молилися за мене, завжди були безкорисливими й добрими. Розкидані по всій Україні, вони не перестають бути мені близькими і я знаю, що можу на них розраховувати у кожній ситуації. Мій духівник це також особа, на яку можна беззастережно розраховувати. Я дуже потребую мати таких людей, для мене це дуже важливо.

— Яка Ваша улюблена молитва?

— Lectio divina. Молитва Святим Письмом, Словом Божим. Намагаюся при кожній нагоді знаходити на це час. Це молитва, яка триває майже цілий день. Починається з читання Слова Божого. Сідаю собі перед Пресвятими Дарами і 30‑40 хвилин читаю, а потім протягом дня роздумую над цим текстом, молюся, споглядаю. Для мене це джерело духовного миру. Я черпаю звідти, тоді, коли потрібно прийняти якесь рішення чи щось переосмислити. Деколи я так просто морально відпочиваю. Ця молитва добра тим, що не відриває від звичайних занять: я працюю, виконую якусь роботу, але одночасно триває і моя молитва.

Дуже люблю молитву Псалмами. Взагалі люблю Бревіарій. Коли молимося у спільноті, то він стає індикатором того, які у нас сьогодні настрої, чи все між нами гаразд. У молитві відчувається, якщо між братами якась дисгармонія.

— Як Ви вирішуєте конфліктні ситуації?

— Я емоційний, реагую миттєво, але також і швидко остигаю. Якщо не маю рації, то прошу вибачення. Але завжди хочу все з’ясувати. Я волію, як то кажуть, «каву на лаву» — все висказати, щоб не було ніяких недомовок. І волію також, щоб і мені висказали, якщо є якісь зауваження чи претензії. Дуже погано зношу, якщо хтось не хоче розмовляти, закривається, ображається. Мене це дуже мучить.

 

Улюблена кава єпископа Кави

— До речі, про каву. Ви любите каву?

— Так. Ранок починаю з молитвою і кавою. Раніше не практикував такого, але у Львові настільки специфічний клімат, що каву я почав пити ще до молитви, або на молитву йду з горнятком кави. Ніхто мене не бачить, а я собі молюся і попиваю. Така собі кава з Господом Богом.

— Маєте улюблені сорти або види?

— Зараз у моді різні еспресо, і коли мене пригощають, то, звісно, не відмовляюсь. Та насправді я люблю звичайну мелену каву, дві ложечки на горнятко. Я того навіть не усвідомлював раніше, аж поки не поїхав до Італії, до Ассизі. Була зима, я захворів і мені було дуже зле, висока температура. Брати мною опікувалися. Один із них, що приносив мені їжу, спитав, що може ще для мене зробити, чого б мені хотілося. А я дуже хотів кави — свіжозмеленої, дві ложечки, залити окропом; і цей запах — найпрекрасніше, що може бути! Добрий брат доклав немало зусиль, щоби знайти для мене таку каву, а потім розповідав, що коли ніс її коридорами, то всі зглядалися на нього і дивувалися цій пародії, бо для італійців це не кава. Але та кава була така смачна, і тоді я зрозумів, що саме така мені смакує найбільше. І хоч я не капризую, яка є — таку п’ю, але якщо роблю собі сам, то власне таку.

У нас в ордені ходить жарт, якщо хтось не п’є каву, то його з підтекстом питають: «Ти що? Не любиш каву?»

— Ви любите більше дарувати подарунки чи отримувати?

— Люблю робити подарунки і зовсім не вмію їх приймати. Завжди намагаюся зробити корисний подарунок, помітити, що кому потрібно, продумати, щоб людина тішилася. Одного разу я пообіцяв хлопчику із малозабезпеченої сім’ї, що куплю йому все до школи — рюкзак, зошити, всі приладдя. Я робив це вперше, і тоді ж зрозумів, скільки все це коштує (сміється). Ми все це купили, дорогою додому він усе розглядав, тішився, вдома показував мамі, мама також зраділа, бо це було для них суттєве полегшення. Я приїхав додому і, перебуваючи під враженням тих емоцій не міг припинити про це розповідати, а мені брати кажуть: вже досить, скільки можна хвалитися! А для мене насправді це було буквально щастя — бачити, як та дитина тішиться. Можливо, він уперше отримав саме такі речі, як хотів, і те, що для когось звичне і нормальне, для нього — велика радість. І я тоді зрозумів, що дуже люблю робити подарунки.

А коли мені дарують, то я навіть не знаю, що сказати. Мені незручно відразу. Я комплексую, що хтось має на мене тратитись. Навіть якщо хтось мене питає, що мені треба, то не знаю, що сказати. Настоятель ордену спитав мене, що потрібно на нове служіння, і я розповів, що і хто мені допоможе придбати і що я маю все, крім митри і пасторалу. Тоді він сказав несподівані для мене слова: «Дозволь нам це тобі подарувати». Я був вражений формулюванням, бо насправді хотів їх про це просити як про послугу. А настоятель сказав, що для них це буде велика честь… Я був вражений. За тиждень мені прислали ескіз. Це неймовірної краси пасторал, який відображає наш францисканський дух. Але буду щирий: навіть якби вони зі мною не радились, я був би вдячний за будь-який.

 

 

Гроші і криза середнього віку

— Францисканська харизма вчить покірності — доводиться просити про елементарні речі. Як Ви з цим упорались? Важко було просити?

— Та ні. Насправді я ніколи не мав із цим проблем. А бувши настоятелем протягом дев’яти років, прийняв для себе правило бути щирим стосовно нашої матеріальної ситуації, щоб було відомо, що ми можемо собі дозволити, які маємо на даний момент труднощі — всі брати це розуміли й ніколи не виникало проблем. Я ніколи не боявся просити, якщо була потреба; ніколи також не контролював коштів самостійно. Для цього був економ і він розподіляв кошти згідно з потребами, а я, як і всі брати, просив у нього на те чи те, а потім звітував. Це мені давало дуже велику свободу. Взагалі, відсутність особистих коштів чи заощаджень мене ніколи не обтяжувала.

— Не всі так можуть. Бували випадки, що саме через матеріальну складову хтось покинув орден?

— Чоловіки такі істоти, що з роками, особливо десь біля 40 років, хочуть відчувати стабільність, мати якусь власність. Часом та криза середнього віку трапляється і монахам. Тоді вони можуть збунтуватись і перейти до дієцезіяльного священства, або й покинути все взагалі.

— Скидається на те, що у Вас кризи середнього віку не буде. У той час, коли ви мали б запитувати себе, чого досягли, — відповіддю стала номінація на єпископа.

— Так, мабуть. Господь подбав про мене і таким чином уберіг від тих важких питань (сміється). Але я ніколи себе ні з ким не порівнював, ніколи нікому не заздрив, ніколи не прагнув посад чи привілеїв. Я завжди був переконаний, що головне — добре робити свою роботу, і можна досягти хороших результатів. Звісно, думаю, що я замислювався, наскільки моє життя плідне; але ніколи не думав у категоріях «чого я у цьому житті досяг». А скоро мене поглинуть нові обов’язки і не буде часу на жодні кризи.

— Ви будете служити у своїй рідній дієцезії. Це буде складніше чи важче для Вас?

— Я дуже добре почуваюся у різних регіонах України, але Львівську архидієцезію знаю найменше, хоча я тут народився і виріс. Для мене праця тут — це певний виклик і завдання. Адже насправді я тут нікого не знаю. Я пішов з дому у 17 років і повернувся через 20. Але вдома і стіни допомагають! Крім того, озираючись назад, я сьогодні розумію, що певні речі були не збігом обставин, а проявом Божого Провидіння. Наприклад, я чотири роки вчився у семінарії разом із майбутніми дієцезіальними священиками. За той час мав нагоду краще зрозуміти їхнє життя, служіння, їхні порядки. Також в Україні часто і багато співпрацював із дієцезіяльним священиками й маю великий досвід. Усе це, сподіваюся, мені допоможе гідно й ефективно виконувати своє служіння.

— Дякую за розмову, за щирість, відвертість та час. З Богом!

Потрібна допомога
Допоможіть Олені!
Зібрано Залишилося зібрати
72111грн
27889грн
Потрібно зібрати
100000грн
Залишилося
0днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
CREDO — сайт і часопис для читачів, які хочуть жити свідомою вірою. Якщо Вам подобається те, що ми робимо, долучайтеся до збору коштів для праці редакції. Ми цінуємо кожен внесок!
Виберіть суму
грн/місяць
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: