Криза закону

З промови кардинала Йозефа Рацінгера на отриманні ступеня доктора юриспруденції римського Вільного Університету Успіння Діви Марії (LUMSА), 10 листопада 1999 р.

Церква і закон, віра і закон тісно взаємопов’язані, що виражається в різний спосіб. Мені хотілося б дуже коротко сказати про дві актуальні загрози для закону, які мають богословську компоненту і, таким чином, стосуються не тільки юристів, але також і теологів.

«Кінець метафізики», що його широкі кола сучасної філософії оголосили незаперечним фактом, призвів до виникнення юридичного позитивізму, що набув форми теорії консенсусу: якщо метафізика більше не може слугувати джерелом закону, то Державі залишається тільки апелювати до загальних уявлень про громадянські цінності, що відображаються через демократичну згоду-консенсус. Таким чином, що саме слід вважати істинним і праведним, визначається більшістю, перед примхами якої закон є беззахисним.

Все це знаходить своє відображення в поступовому нівелюванні основ закону, натхнених християнською традицією. Шлюб і сім’я дедалі більше втрачають форму офіційної спільноти і підміняються безліччю химерних і часом проблемних форм спільного співжиття. Відносини чоловіка і жінки стають суперечливими та конфліктними, так само як і відносини між поколіннями; християнський порядок організації часу руйнується; неділя (як присвячений Богові день) зникає і підміняється іншими різноманітними способами проведення вільного часу; в законі більше не вбачають священного сенсу; вшанування Бога і того, що є священним для інших, сьогодні заледве визнають юридичною нормою; на зміну приходять нібито важливіші цінності, як от необмежена свобода слова та думки. Очевидним стає подальше спотворення закону, саме поняття якого втрачає притаманну йому точність дефініції.

Другу загрозу я пов’язую зі знищенням закону через дух утопії, як це бачимо на прикладі марксизму. Відправним пунктом тут стало переконання, що довколишній світ є злом – світом пригноблення і несвободи, який необхідно вдосконалити шляхом кращого планування та праці. У зв’язку з цим єдиним джерелом закону постала ідея нового суспільства: моральним і легітимним визнається те, що корисно для побудови майбутнього світу.

Також я хотів би зосередитися на тлумаченні християнства, яке з погляду науки виглядає цілком прийнятним, і яке було розвинене в останнє сторіччя видатним євангелістським юристом Рудольфом Сомом. Сом висуває тезу про те, що християнство як Євангеліє, як розрив із Законом-Торою, від початку не могло – чи не хотіло – містити жодного закону; так сталося, що Церква спочатку виникла як «духовна анархія»: справді, за ідеальних умов Церква не має потреби в законі. Через цю позицію у ХХ столітті стало модним протиставляти Церкву закону і Церкву любові – протиставляти закон і любов. Такий контраст може, звичайно, виникнути в разі конкретного застосування закону, але визначати це явище як принцип означає спотворювати сутність закону так само, як і сутність любові.

Що можуть зробити віра й богослов’я в цій ситуації, аби захистити закон? Спробую відповісти на це питання, запропонувавши такі дві тези:

1. Створення та впорядкування закону не є безпосередньою проблемою богослов’я, але проблемою recta ratio – правильного розуму. Підносячись над окремими думками, цей правильний розум має прагнути побачити справжню сутність закону, при цьому, відповідно до внутрішніх потреб людини, розпізнати те, що нищить людину. А обов’язок Церкви та віри – опікуватися розсудливістю ratio (розуму) і через релігійну освіту людини зберігати в її свідомості здатність бачити і розуміти.

2. Церква має вчинити усвідомлене дослідження тих руйнівних сил закону, які мали своїм джерелом одностороннє розуміння віри і вплинули на розвиток історії ХХ століття. Віра в Творця і Його творіння тісно пов’язана з вірою у Спасіння і Спасителя. Спасіння повертає творінню здатність чути голос свого Творця і, отже, здатність краще розуміти основи закону. Метафізика й віра, природа і благодать, закон і Євангеліє не протистоять одне одному, а нерозривно пов’язані. Християнська любов, як можна зрозуміти з Нагірної проповіді, ніколи не стане основою формального закону. Вона виходить далеко за його межі і може бути реалізована, – або, як мінімум, зародитися – тільки у вірі.

Християнська віра поважає природу Держави як такої, проте також відчуває і взаємну з нею відповідальність, прагнучи, аби основні принципи закону і далі залишалися видимими, а Держава не була позбавленою управління і не потрапила під владу сумнівних ідей.

Кардинал Йозеф Рацінгер

(скорочений переклад «КВ» за текстом з сайту http://www.ewtn.com)

фото: Ратцингер-Информ