Iз життя всеукраїнської «біомаси»

Як ми звертаємося до незнайомців-співгромадян

Хамство багатьох «сильних світу цього» з числа депутатів, мерів, бізнесменів, офіцерів міліції та просто молодих «мажорів» стало просто-таки загальною ознакою сучасного життя України.

Практично щодня ЗМІ сповіщають чи то про напад парламентарія на журналіста — мовляв, чого лізе з мікрофоном до поважних людей, чи то про розбірки «золотої молоді» з «лохами», що випадково стали на шляху, чи то про «забавки» міліціонерів із невідь за що затриманими «простолюдинами». Про лексику, яка, за народним висловом, «так і пре» зі скоробагатьків, нардепів та інших «крутеликів», я просто мовчу. Те, що ми бачимо і чуємо на телевізійних ток-шоу, — це ще квіточки, це відносно благопристойний варіант на загал непристойної поведінки.

Але погляньмо на проблему з іншого боку. Так, нас — мабуть, 90% чи 95% українського народу, — зневажають (нерідко вже підсвідомо), так, до нас ставляться як до таких собі «унтерменшів», покликаних лише обслуговувати новітню «вищу расу», «супереліту». Так, ми в очах публіки добре відомого гатунку — біомаса, перегній на ланах їхнього добробуту, не більше. Але «винесімо за дужки» справедливе обурення: а хто ми для самих себе?

Якнайкраще це засвідчують так звані стереотипні, стандартні, рефлекторні форми людської поведінки, які не вмикають свідомих чинників, а працюють на рівні автоматизму. І серед цих форм чи не найзнаковішою є звертання до незнайомців-співгромадян на вулиці, у публічних помешканнях, у транспорті тощо. Бо ж як воно — спілкуватися без такого звертання?

Як мало б звучати в ідеалі таке звертання? Найпростіше, мабуть, в академічній аудиторії: «шановні колеги». Бо й справді: не лише академік з академіком, а й академік з аспірантом — колеги у спільному пошуку істини.

Більш-менш нормально з цим й у середовищах ідейних однодумців. «Пане», «друже», «товаришу», — залежно від ідеологічних та світоглядних настанов. Принаймні, на рівні зовнішнього поводження, на рівні етикету все добре, все нормально, все як у пристойних країнах.

Суцільне «мужчина» та «женщина», — і не второпаєш одразу, якою саме мовою. Все! Суцільна біомаса, розділена тільки за статевими ознаками. Хамство, піднесене до рівня повсякденної норми.

Про військових і говорити не доводиться — там спілкування регламентоване статутом, і досить суворо.

Підкреслюю, йдеться про звертання до незнайомих осіб, хай і в певному колі. А що коли доводиться спілкуватися на вулиці, у крамниці, в автобусі, де, власне, кожному найчастіше доводиться стикатися з незнайомцями (вони ж — співгромадяни Української держави, тобто той самий народ, що так потерпає від хамського поводження «сильних світу цього»)?

От тут і починається найцікавіше. На схід від Збруча вряди-годи почуєш: «пані», «пан», «добродійко», «добродію», «вельмишановний». Ба, хоча б російською — «госпожа», «господин», «уважаемый»… Суцільне «мужчина» та «женщина», — і не второпаєш одразу, якою саме мовою. Все! Суцільна біомаса, розділена тільки за статевими ознаками. Хамство, піднесене до рівня повсякденної норми. Хамство, якого більшість не те що не помічає — навіть не розуміє. А після цього ще скаржиться на поводження «еліти»…

Ерудити можуть заперечити: он свого часу Маяковський запровадив звертання «дєвушка!» — і тоді це хамством не вважалося. Але ж у тодішній мовленнєвій практиці це означало щось зовсім інше, ніж зараз, це був статус молодої незаміжньої жінки, за якою могли впадати молоді ловеласи.

Чесно кажучи, звичне за радянських часів «товариш» було кращим, ніж теперішні форми звертання (а відтак і ставлення) до співгромадян, але це слово (з його давніми, ще добільшовицькими історичними коренями) врешті-решт так стерлося, так девальвувалося самими ж його носіями, так би мовити, «товаришами за посадою», що коли вже понад 20 років тому на Українському культурологічному клубі у Києві недавній політв’язень Олесь Шевченко на всю залу виголосив: «Панове!» — це мало резонанс вибухівки. На жаль, резонанс відлунав, а слово прижилося тільки у певних колах — або ж правих партій, або ж зацілілих інтелігентів.

Ну а революційне і в принципі цілком гідне звертання «громадянко», «громадянине», «громадяни» ще за радянських часів було відсунуте на маргінес побуту спілкування його використанням у міліцейсько-репресивній практиці. Воно й не дивно: для тоталітарної системи громадянин — це щось ущент підозріле, апріорі гідне хіба що негайного слідства та суду. Часи ті наче й минули, але звичка нехтувати цим звертанням залишилася.

А хто на світі нас поважатиме, якщо ми ставимося самі до себе як до всеукраїнської біомаси?

Хтось зауважить, що чимало наших співвітчизників «проти панів», бо це, мовляв, чужа широкому народові форма звертання; мовляв, хай це пани так між собою спілкуються, а ми люди прості, незаможні, нам це негоже. Що ж, існують такі настрої, й нічого оригінального у них немає. У Британії чи США частина простолюду свого часу, скажімо, протестувала, щоб до неї зверталися «містер» — надто звичним стало вже брутальне поводження із плебсом, що той і помислити не міг себе юридично рівним із панством. Але нічого, якось спромоглися зламати стереотипи. Он і в Польщі всі пани; дехто у нас полюбляє з цього іронізувати. А з чого, власне? 1990 року ВВП Польщі був удвічі менший за український, а нині — удвічі більший. Рівень життя та рівень громадянських свобод теж істотно перевищують наші, а чому, власне? Передусім тому, що народ, громадяни поважають самі себе і не терплять хамства ані від сусідів, ані від міністра, ані від поліціянта. А хто на світі нас поважатиме, якщо ми ставимося самі до себе як до всеукраїнської біомаси?