Великдень є Великдень

… 1988 року вже й самі комсомольські активісти разом з Товариством Лева активно зайнялися організацією релігійного свята. Тоді вперше Великдень набув мінімальних ознак офіційного свята.

І що то таке: як не прийду до церкви, то там завжди паску святять? Приблизно такою анекдотичною фразою могла би охарактеризувати свою християнську практику більшість галичан. Будьмо щирими: не вистачає нас на те, щоб принаймні щонеділі ґречно відвідувати службу Божу. Родина, друзі, рутинні турботи, лінь-матінка щоразу стають на перешкоді тому, аби ми могли з впертою регулярністю задовольняти свої релігійні потреби. З другого боку, це давало нам можливість хоч у чомусь покаятися на сповіди. Бо які ж іще в нас могли бути гріхи.

Про те, що ми – найнабожніший реґіон пострадянського простору, зазвичай згадуємо лише напередодні Великодня. О, тут вже протягом Страсного тижня ми реваншуємося за цілий безбожний рік. Ми самокритично сповідаємося й чемно виконує епітимію. Ми святимо вербові гілки й вибиваємо один з одного скоєні гріхи. Ми невтомно печемо паски й вудимо ковбаски, аскетично відмовляючись покуштувати навіть малесеньким кавалочком, бо ж Великий піст (для більшості з нас аж цілий тиждень). У передвеликодню суботу ми несемо святити весь цей харч, а найстійкіші (чи найгрішніші) з нас ще й витримують всеношну службу Божу… Лише пройшовши всі ці добровільні тортури, ми по-справжньому відчуваємо усю величну суть свята.

А що вдієш: Великдень є Великдень. Так було, так і залишатиметься допоки, не згине останній християнин. Цю традицію безуспішно намагалися нівелювати комуністичні агітатори. Зрештою, вони, розуміючи марність своїх зусиль, не особливо й старалися, просто так було треба. Хто з колишніх учнів радянської доби не пам’ятає атеїстичних проповідей вчителів про релігійні забобони. Цікаво, чи так само відбувалися у, приміром, бухарській школі лекції аксакалів про те, що «освобожденные женщины Востока сбрасывают паранжу»? Не знаю, впевнено можу стверджувати лише, що наші вчителі й вчительки після викривально-атеїстичної лекції збиралися собі в учительській, краяли паски, цокалися яєчками, пакували шинку, аж за вухами лящало, пили горіляку й, напевно, тихенько вітали один одного: «Христос Воскрес! – Воістину воскрес!»

Своєю чергою, учні чинили тихий спротив спробам позбавити їх свята. Особливо, коли їх намагалися відволікти від великодніх сімейних урочистостей добровільно-примусовим походом до кінотеатру, на стрічку про бандерівців. Вони демонстративно христосались, ділилися пасками, влаштовували найрізноманітніші витівки, аби перетворити «культурний захід» на суцільне блюзнірство. Ще більше вар’ятство вони влаштовували на обливаний понеділок, коли вся школа перетворювалася на сцену водяних баталій. Хоча мало хто з учасників обливань усвідомлював суть водяного катарсису.

Не так бурхливо, але не менш вперто висловлювали свою «незгоду з політикою партії» й працівники підприємств. На роботу у Великодній тиждень вони приходили незмінно п’яними. Начальство лише розводило руками, а що вдієш: Великдень є Великдень.

Найцікавіші ж метаморфози зі ставленням до Великодня світської влади у Львові відбувалися упродовж так званої Перебудови за Михайла Горбачова. Пам’ятаю, як напередодні свята 1986 року до мене звернувся один із заступників секретаря комітету комсомолу Львівської політехніки (перепрошую, тоді він ще називався Львівський ордена Леніна політехнічний інститут імені Ленінського комсомолу) з проханням пофотографувати під час рейду церквами. А варто згадати, що головним політехівським комсомольцем тоді був Олександр Шлапак. Так-так, той самий затятий захисник ОУН-УПА, Бандери й Голодомору, заступник голови Секретаріату Президента Віктора Ющенка. А два десятиріччя тому він був таким самим запеклим борцем з найменшим виявом націоналізму й релігійності. Але що ж, як скрушно промовив вовк з відомого радянського мультфільму: «Робота така…». Так от, я тоді навчався у Політесі й одночасно працював на громадських засадах фотокором місцевої багатотиражки з гордою назвою «Радянський студент». Я не мав ані найменшого наміру псувати собі свята, супроводжуючи комсомольські бригади, котрі б виловлювали «несвідомих» студентів по церквах. А тому чемно, але рішуче відмовився. Думав, зараз почнуться наїзди, звинувачення в громадській пасивності та в ідеологічній короткозорості. Ні. Комсомольські активісти поставилися з розуміння, очевидно, десь інтуїтивно відчуваючи, що справа агресивного безбожництва відживає свої останні дні.

Так воно й сталося. Великдень 1987 року пройшов уже без жодних рейдів, атеїстичних агітацій та релігійних заборон. А 1988 року вже й самі комсомольські активісти разом з Товариством Лева активно зайнялися організацією релігійного свята. Тоді вперше Великдень набув мінімальних ознак офіційних урочистостей. Зокрема у Шевченківському гаї пройшли перші гаївки. Галичани тоді почали масово вбиратися у вишиванки, які знайшли, попорпавшись у бабусиних скринях, вивчали обрядових пісень, переймали від старших охоронців традицій великодні забави й танці.

Відтоді й так щороку Христове Воскресіння стало для нас святом духовного єднання. Без жодної іронії чи надмірного пафосу. Люди зненацька ставали світлішими, чистішими, ґречнішими. Самі зверніть увагу, як всі ми в цей день мимоволі усміхаємося знайомим та незнайомим, не лихословимо, дотримуємося найсуворіших пунктів етикету. Нас зненацька перестає нервувати бабця, яка рухається попереду з черепашачою швидкістю й не дає можливості себе обігнати на вузькому хіднику. Ми перестаємо злитися на сусіда-скнару, який не бажає вкручувати лампочку на сходовій клітці, хоча його черга. Навіть Янукович-президент перестає нам видаватися національною катастрофою, а лише однією з реалій життя, з якою треба навчитися давати собі раду. Ми забуваємо про всі дрібні негаразди. Ми зичимо всім щастя й добра.

Бо Великдень є Великдень. Можна потерпіти один день у році чи навіть один тиждень. Щоб потім з новими силами… дати прочухана і бабці, і сусіду, і Януковичу, і всім-всім-всім ворогам своїм. Треба ж трішки нагрішити, аби було з чим йти до наступної передвеликодньої сповіди.

Христос Воскрес!