Вірую, щоб зрозуміти

У Римі, на Авентинському пагорбі, розташоване Бенедиктинське Абатство святого Ансельма. Як осередок інститутських вищих студій і Першого Абатства Конфедерованих Бенедиктинців, воно є місцем, що об’єднує у собі молитву, навчання і урядування. Саме ці три аспекти духовної діяльності характеризують життя святого, якому воно посвячене, – Ансельма Кентерберійського, єпископа і Вчителя Церкви який вчора, 21 квітня, згадувався у Римо-Католицькій Церкві.

Святий монах народився у 1033 році (або на початку 1034 року), в місті Аоста, і був першою дитиною у знатній сім’ї. Його батько був грубою, марнотратною людиною, яка повністю віддавалась життєвим втіхам. Натомість, мати була жінкою високої культури та глибокої побожності. Саме вона була тією, яка найбільше вплинула на духовне та соціальне виховання свого сина, а згодом, довірила це монахам бенедиктинцям. У 15-річному віці Ансельм виявив бажання вступити до Бенедиктинського Ордену, однак, батько цьому спротивився і не бажав поступитись навіть тоді, коли син важко занедужав. Після одужання і передчасної смерті матері, святий Ансельм пройшов період моральної кризи: занедбав навчання, піддався земним втіхам, став глухим на Боже покликання.

Виїхавши з рідного дому до Франції у пошуках нових вражень та будучи заохоченим доброю славою тамтешнього настоятеля Ланфранко з Павії, він подався до бенедиктинського абатства у Бек. Ця зустріч стала вирішальною у його житті. Під духовним керівництвом монаха Ланфранко, Ансельм з новими силами взявся до навчання і невдовзі став одним із найкращих учнів. У віці 27-ми років у ньому заново розгорається бажання вступити до монастиря, отож, він вступає до бенедиктинського Ордену і згодом приймає освячення на священика.

В 1067 році Ланфранко став абатом у місті Кен, а святий Ансельм, лише після трьох років чернечого життя, був призначений настоятелем і вчителем монастиря у Бек. Він був дуже вимогливим до себе та до інших, у виконанні чернечих обов’язків. А після смерті абата Ерлуіно, засновника монастиря у Бек, у 1079 році, Ансельма одноголосно обирають його наступником. У певному часі Ланфранко призначають архиєпископом Кентерберійським, і він просить Ансельма приїхати і допомогти налагодити церковне життя після вторгнення нормандців. Боже Провидіння скерувало так, що після смерті єпископа Ланфранко, у 1093 році, Ансельма обирають наступником на архиєпископський престол у Кентербері, після чого святий єпископ із запалом взявся до своїх пастирських обов’язків і обороняв свободу Церкви, відстоюючи її незалежність від політичної влади країни.

Ця сміливість і вірність церковним принципам дорого обійшлися йому, адже у 1103 році він був вигнаний із свого єпископського осідку і лише у 1106 році, за часи правління короля Генріха І, зміг повернутися до Великобританії. Цей святий архиєпископ, як зазначив Папа, посвятив останні роки свого життя моральному вихованню духовенства і науковим теологічним дослідженням. Помер 21 квітня 1109 року, промовляючи слова із євангельського уривку, який був прочитаний того дня: «Ви ті, що перебували зо мною у моїх спокусах, і я завіщаю вам Царство, як мені завіщав Отець мій, щоб їли й пили за столом у моїм Царстві…» (Лк. 22,28-30).

Ансельм завжди повторював, що той, хто бажає займатись богослов’ям не може покладатись на власний інтелект, але повинен, в той самий час, плекати глибоке життя віри. Діяльність богослова, згідно за святим Ансельмом, розвивається у трьох ступенях: віра, що є даром Господа Бога, прийнята у покорі; досвід, що полягає у втіленні Божого слова в особистому щоденному житті; правдиве пізнання, що не є плодом наукових обмірковувань, але – інтуїцією, що походить від духовного споглядання. Ці критерії залишаються актуальними також і сьогодні для усіх тих, які проводять богословські дослідження та для тих, які бажають заглибитись у істину правду віри.

В області християнського віровчення Ансельм запропонував нове трактування догмату спокути, згідно з яким жертва Христа була не викупом дияволу за людство, яке згрішило, як прийнято було вважати дотих пір, а викупом, принесеним за людство Богу. Це нове тлумачення незабаром отримало загальне визнання. Розглядаючи проблему співвідношення віри та розуму, Ансельм у дусі навчання Святого Августина стверджував, що віра є необхідною передумовою раціональної спекуляції. Його знамениті висловлення, такі як: «віра, що вимагає розуміння» (fides quaerens intellectum) або «вірую, щоб зрозуміти» (credo ut intelligam) – стали свого роду девізами, а більшість його послідовників аж до епохи св. Альберта Великого та св. Томи Аквінського розділяли його точку зору на відношення віри та розуму. Однак головна заслуга Ансельма полягала в тому, що він сформулював онтологічний доказ буття Бога, покликаний показати, що із самого поняття Бога з необхідності випливає його існування; згодом цей доказ розбудовували, обговорювали та спростовували багато видатних філософів.

До найважливіших творів Ансельма відносяться «Монолог» (Monologion), «Додаток до міркування» (Proslogion), «Про істину» (De veritate) і «Чому Бог став людиною?» (Cur Deus homo); останнє присвячене викладу знаменитого навчання Ансельма про зміст спокутної жертви Христа.