Екуменічний детектив

Підозріла поява

Наприкінці січня один із італійських блогерів опублікував таємний документ, підготовлений Координаційним комітетом Спільної католицько-православної комісії для діалогу між Католицькою і Православною Церквами З жовтня 2008 р. Його темою є «Роль Римського Єпископа в сопричасті Церкви у першому тисячолітті». Достовірність документа непрямим чином відразу підтвердила Папська Рада для сприяння християнській єдності, висловивши наступного дня жаль із приводу публікації тексту.

Цілком можливо, що «витік інформації» був зроблений навмисно, щоб перевірити реакцію в обох Церквах перед тим, як надати документові остаточного вигляду. На користь цієї тези свідчать як блискавична реакція Курії, так і застереження, висловлене в Пафоському комюніке останньої зустрічі Спільної комісії від 22 жовтня 2009 р.: «Який би текст не розповсюджувався, він не є чинним». Можливо, документ оприлюднив православний член Комісії, якому текст документа здався занадто поступливим на користь Католицької Церкви. У всякому разі, ця публікація має неабиякий резонанс – від цілковитого схвалення до абсолютного неприйняття.

Не можна переоцінювати цього документа, точніше, його проекту – через свій неофіційний статус, він не має жодного зобов’язувального значення для Церков, які його обговорювали. Той факт, що його не було прийнято на останній зустрічі Спільної комісії у Пафосі, можна інтерпретувати так, що Комісія оцінила його первісний варіант як недосконалий. Однак він здатний дати об’єктивне враження про те, куди рухається богословський діалог на даному етапі. Критика, на яку наштовхнувся текст одночасно з обох сторін, є найкращим доказом його виваженості й того, що він іде в правильному напрямку. Православні опоненти документа закидають співавторам з боку Православної Церкви зраду Православ’я на користь «папізму», а деякі висловлюють навіть свої побоювання, що він є свідченням таємних переговорів ієрархії, які ведуть до нової унії. «Критський документ» начебто представляє капітуляцію православного вчення перед католицьким поняттям примату. Натомість оцінка тексту його католицькими противникам її Є діаметрально протилежною – вони звинувачують документ у відступі від незмінних католицьких догматів у тому, що він однобоко перейняв православну позицію.

Основні тези проекту

Документ поділений на чотири основні частини: 1. Римська Церква як «перший престол», 2. Римський Єпископ як спадкоємець Петра, 3. Роль Римського Єпископа у часи кризи в церковному сопричасті, 4. Вплив небогословських факторів. У першій частині обидві сторони «погоджуються, що від апостольських часів Римська Церква визнавалася першою між місцевими Церквами як на Сході, так і на Заході» (4), мала «унікальний вплив» (4) та «була точкою відношення для «правила віри» і в пошуку мирного вирішення труднощів всередині чи між певними Церквами» (6). Відзначається, що примат честі Римського Єпископа мав і певний владний вимір. Висвітлюється також подвійне походження примату Рима: як місця діяльності та мученицької смерті обох верховних апостолів Петра й Павла, і як центру Римської імперії. Визнається видатна роль Римського Єпископа у системі Пентархії (п’яти Патріархатів). Вказується також на те, що римські рішення обговорювались іншими єпископами, та на великий вплив фальшивих декреталій (збірок видуманих папських декретів) на розвиток примату. У наступному відрізку описуються «два відмінні критерії для визначення еклезіального рангу Церкви: перший, який припускав, що цей ранг повинен відповідати цивільному рангові міста, що було під питанням, і другий, який покликався на апостольське, і більш визначено на Петрове, походження» (16). У контексті концепції примату Папи Лева Великого роз’яснюється зв’язок між вірою й особою Петра та його наступників. Вказується на різні напрями розвитку поняття Петрового спадкоємства на Заході й Сході: тоді як на Заході Петровим наслідником почав вважатися винятково Папа, на Сході кожний єпископ продовжував вважатися спадкоємцем усіх апостолів.

У третій частині окреслено роль Риму в кризові часи Церкви. Згадуються численні приклади апеляцій східних єпископів до Римського Папи під час боротьби проти великих єресей. Констатується, що «Римський Єпископ як перший (protos) між Патріархами виконував роль координації та стабільності в питаннях, які стосувалися віри й сопричастя, у вірності до передання і з повагою до синодальності» (28). Отож, Римський Єпископ у прийнятті важливих рішень співдіяв з іншими єпископами, зібраними на синодах.

Остання частина документа присвячена перелікові небогословських – політичних, історичних, соціо-економічних і культурних – факторів, які вплинули на розвиток примату. Це «термінологія, менталітет та ідеологія Римської імперії; коливання імперської політики стосовно життя Церкви; перенесення столиці імперії на Схід; занепад і крах Римської імперії на Заході та наслідки, які це мало для політичної і культурної рівноваги між Сходом та Заходом; поступове культурне віддалення між Сходом і Заходом, що привело до взаємного відчуження та нерозуміння; мусульманська експансія на території Александрійського, Антіохійсько-го і Єрусалимського Патріархатів та на регіони Північної Африки й Іспанії; піднесення Західної імперії Карла Великого; особистий вплив певних історичних особистостей» (30).

Хиби проекту

Не варто сподіватися від переліку відомих історикам Церкви фактів із життя нерозділеної Церкви першого тисячоліття вирішення тих догматичних розходжень, які ще стоять на шляху до відновлення єдності між Сходом і Заходом, адже вони були фіксовані пізніше, тобто в другому тисячолітті історії християнства. Йдеться, щонайбільше, про перший крок до вирішення питання римського примату. Справді контроверсійні теми – юрисдикційний примат і непомильність Папи – ще попереду. Текст Критського документа відзначається явною недовершеністю – не наводяться такі важливі епізоди з історії взаємин між Папами і Східною Церквою, як «Формула Гормізда» 515 р., поведінка Папи Віґілія під час V Вселенського Собору 553 р., засудження Папи Гонорія VI Вселенським Собором 680-681 рр. й нарешті еклезіологічний вимір конфлікту між Фотієм і Миколою І у другій половині IX ст. Не згадується й заборона африканської Церкви апелювати до Риму. Ці значні прогалини засвідчують тимчасовий характер документа. Він є радше набором конфесійних інтерпретацій подій з історії нерозділеної Церкви, ніж консенсусним баченням римського примату. При вдосконаленні документа необхідно також уточнити, яку природу мала влада Папи в 1 тисячолітті, тобто співвідношення між її юридичним і харизматичним вимірами. Глибшого опрацювання потребує також питання відношення між Римським Престолом і Вселенськими Соборами, актуальне тоді, коли вони перебували між собою в конфлікті.

Позитив

«Критський документ» доводить до відома православних і католиків істину, давно відому історикам Церкви: «Помітні розходження в розумінні й інтерпретації (примату. – М. К.) не завадили Сходові й Заходові залишатися у сопричасті. Існувало сильне відчуття буття однією Церквою, і рішучість залишатися в єдності, як одне стадо з одним пастирем (пор. їв. 10,16)» (32). Тим самим вірним обох Церков пропонується неполемічний погляд на історію Церкви 1 тисячоліття, який засвідчує, що нерозділена Церква жила еклезіологією сопричастя, яка ґрунтувалася на принципі «єдності в різноманітності». Водночас існувала згода в основному: «Схід і Захід були об’єднаними в певних фундаментальних богословських принципах, щодо, наприклад, важливості безперервності в апостольській вірі, взаємозалежності примату й соборності/синодальності на всіх рівнях життя Церкви, та розуміння влади як «служіння (diakonia) любові» (31). Отож, не може бути й мови про догматичний релятивізм. Текст намагається дати православним і католикам єдине бачення древньої Церкви, очищене від вузькоконфесійних спотворень. Наприклад, католикам він нагадує про те, що римський примат пов’язаний не лише зі св. Петром, а й з іншим великим апостолом – Павлом, певним чином «реабілітуючи» його в католицькій еклезіології. Документ також висвітлює взаємозв’язок між приматом Церкви і її єпископа, притуплений у свідомості західної догматики. З іншого боку, він нагадує православним про те, що «жодний Собор не міг бути визнаний Вселенським, якщо він не мав згоди Папи, даної або попередньо, або опісля» (12). Текст також наводить численні приклади звертання східних єпископів до Риму як апеляційної інстанції. Партнерами діалогу пропонується екуменічне розуміння Петрового спадкоємства: «казати, що Петро говорить через Римського Єпископа, означає насамперед те, що останній виражає апостольську віру, яку його Церква прийняла від апостола Петра. Передусім у цьому значенні Римський Єпископ може сприйматися як спадкоємець Петра» (19). Тим самим оминається як фіксація примату на особі Петра, так і інша крайність – твердження, що Римський Єпископ не має жодного стосунку до апостола. Документ є переконливим доказом того, що під час понтифікату Бенедикта XVI, давно відомого своїми симпатіями до Православ’я, православно-католицький діалог увійшов у свою вирішальну фазу, взявшись нарешті за справді контроверсійні теми, що розділяють Схід і Захід. Він змушує православних і католиків шукати досконалішої відповіді на непросте питання: скільки легітимних відмінностей може витримати єдність Церкви? Відповідь на нього дасть подальший перебіг православно-католицького діалогу.