Господь довірив священикам велике завдання: бути вісниками Його слова, Істини, яка спасає; бути Його голосом у світі, щоб нести те, що служить справжньому добру душ та є справжньою дорогою віри.
Першим обов’язком священика є munus docendi, тобто навчання. Сьогодні, перед лицем величезних освітніх потреб, особливо важливе є munus docendi Церкви, що здійснюється конкретно через служіння кожного священика. Ми живемо у великому сум’ятті щодо фундаментальних рішень нашого життя та питань про те, чим є цей світ, як він виник, куди ми йдемо, що нам слід робити, щоб чинити добро, як ми повинні жити і які цінності справді істотні. Існує чимало суперечливих філософських ідей, що з’являються і зникають, створюючи замішання, тому що на загал ми більше не знаємо, з чого і заради чого ми були створені і куди ми рухаємося.
У цьому контексті справджуються слова Господа, Який змилосердився над народом, бо вони були немов вівці, що не мають пастуха. Господь зауважив це, побачивши тисячі людей, які йшли за Ним, тому що вони не знали справжнього значення Писання та слів Господа. Христос, пройнятий співчуттям, пояснив Слово Боже: Він сам є Словом Бога, – і отак-от дав їм орієнтир. Саме це є обов’язком священика, щоб посеред замішання і дезорієнтації наших часів зробити присутнім світло Божого Слова, світло, що ним є Христос для нашого світу. Отож, священик не викладає своїх власних ідей, філософії, яку він сам відкрив чи яка йому подобається: священик не говорить сам від себе чи заради себе, аби здобути собі прихильників чи заснувати власну партію; він не говорить про власні справи, власні ідеї, але серед змішання всіх філософій священик навчає в ім’я Христа, пропонує правду, яка є самим Христом, Його Словом, Його життям. Для священика важливе є те, що Христос сказав про себе самого: «Моя наука не моя» (Йн 7,16). Христос не пропонує себе самого, але як Син Він є голосом, Словом Отця. Тому священик завжди має говорити і діяти так само: «Моя наука не моя. Я не проповідую моїх власних ідей чи того, що мені подобається. Я – уста і серце Христа».
Але при цьому священик не залишається нейтральним, як речник, що читає чужий текст. Христове вчення походить від Отця, а Він і Отець – одне. Священик, який проповідує Слово Христа, віру Церкви, а не власні ідеї, також має сказати: «Я не живу не сам по собі й не заради себе, але з Христом і в Христі, і тому все те, що сказав нам Христос, стає моїм словом, хоча воно й не моє». Життя священика повинне ототожнюватися з Христом, бо отак-от слово, що не є його власним, стає глибоко особистим.
Істини віри, що їх покликаний передавати священик, мають бути ним засвоєні, і він має переживати їх на інтенсивній особистій духовній дорозі так, щоб він справді увійшов у глибокий внутрішній зв’язок із самим Христом. Священик вірить, приймає і намагається передовсім жити усім тим, чого навчав Господь і що передала йому Церква, як його власним.
Старанно готуючи недільні проповіді, не виключаючи й проповідей у будні дні, у зусиллях, докладених до катехитичної формації у школах, академічних інституціях, а передовсім через неписану книгу – своє власне життя, священик є завжди «освітянином», він навчає. І не як той, хто представляє свою власну правду, а навпаки, як той, хто зустрів Істину, кого вона захопила і змінила, і тому він не може її не проповідувати. Ніхто не може вибрати священства сам по собі, це не засіб досягнення забезпеченого життя та соціального становища: священства ніхто не може дати сам собі, його можна тільки шукати, бо це відповідь на Боже покликання, Його волю, щоб стати проповідником не якоїсь особистої правди, а Його істини.
Християни хочуть почути від священиків справжню науку Церкви, через яку вони можуть відновити свою зустріч із Христом, що дає радість, мир і спасіння. В цьому сенсі Святе Письмо, твори Отців і Учителів Церкви, Катехизм Католицької Церкви є невід’ємними для здійснення munus docendi, для навернення, розвитку віри і спасіння людства. Священство означає бути зануреним в Істину, в ту Істину, яка не є тільки концепцією чи зібранням ідей, але яка є особою Христа, з Яким і для Якого і в Якому людина живе. Тільки таке усвідомлення Істини, яка стала Особою у Втіленні Сина, виправдовує місіонерський наказ: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мк 16,15).
Бенедикт XVI
Дано під час Генеральної аудієнції на площі св.Петра, 14 квітня 2010 р.
(Скорочений переклад «КВ»)
фінансово.
Щиро дякуємо!
