Може видатися, що справи місійні не мають нічого спільного з нашою країною чи спільнотою. Або – якщо до нас приїздять місіонери, то ми є дітками, якими потрібно опікуватися. Або вважатимемо, що тільки наша спільнота несе правду Божу в собі. Але будь-яка місія бере свій початок із конкретної спільноти, ба навіть від конкретної людини. Саме про важливість бути відкритими на інших у Святому Дусі казав Папа Йоан Павло ІІ в Енцикліці Redemptoris Missio.
Співпрацювати в місійній справі означає не тільки давати, а також і вміти отримувати. Усі партикулярні Церкви, молоді й старі, покликані до того, щоб уміти давати й отримувати на користь загальної місії. Жодна з них не може замикатися в собі. «Завдяки цій католицькості, – каже Собор, – окремі частини приносять іншим частинам та всій Церкві характерні їм дари, так, що й цілість, і окремі частини зростають унаслідок цієї взаємної єдності всіх та прагнення до повноти в єдності (…) Тому (…) поміж окремими частинами Церкви існують зв’язки глибокої спільності щодо духовних багатств, апостольських працівників та допомоги у земному житті».
Заохочую всі Церкви та Пастирів, священиків, богопосвячених осіб, вірних, аби відкривалися на вселенськість Церкви, уникаючи будь-якого виду партикуляризму, виключності та почуття самодостатності. Локальні Церкви, хоч і закорінені у своїх народах та їхній культурі, все ж таки повинні конкретним чином зберігати універсальний сенс віри, тобто приймати від інших Церков духовні дари, душпастирський досвід та досвід, пов’язаний із першим євангельським переказом (…).
Спокуса замкнення в собі може бути сильною: старі Церкви, які мають труднощі з новою євангелізацією, вважають, що місійну діяльність мають провадити у себе; таким чином вони наражені на небезпеку гальмування місійного запалу, зверненого до нехристиянського світу (…) Але, як щедро даємо зі свого, то й отримуємо, і вже зараз молоді Церкви, багато з яких переживають надзвичайний розквіт покликань, спроможні висилати священиків, богопосвячених осіб до старих Церков.
З іншого боку, молоді Церкви відчувають проблему власної ідентичності, інкультурації, свободи зростання без зовнішніх впливів, що може призвести навіть до замкнення дверей перед місіонерами. Цим Церквам кажу: не замикайтеся, прийміть охоче місіонерів та потрібні засоби від інших Церков, і самі висилайте місіонерів у світ! Саме з огляду на проблеми, які вас непокоять, ви потребуєте постійних контактів із братами та сестрами у вірі. Послуговуючись усілякими легальними засобами, старайтеся, щоб була визнана ваша повна свобода, на яку ви маєте право; пам’ятайте, що учні Христа повинні «більше слухати Бога, ніж людей» (Діян 5,29). (…)
Місійна духовність виражається насамперед у житті, яке повністю піддане Святому Духові: ми повинні дозволити, щоб Він нас духовно формував і таким чином більше уподібнював до Христа. Бо не можемо свідчити про Христа, не віддзеркалюючи Його образу, оживленого в нас благодаттю та дією Духа.
фінансово.
Щиро дякуємо!
