А у четвер, дуже рано, ішли отець з Божим Даром…
Немолодий священик щойно відправив ранішню Службу Божу (було це 26 червня 1941 р.), як його попросили висповідати і причастити хвору жінку, що жила по інший бік села. Треба було минати шлях, яким тлумно відступали радянські війська. Супроводжувати його зголосився дяк, 36-літній Володимир Прийма.
Коло грушки здогонили, і їх обох обкружили, навернули до гостинця, впала земля на їх лиця…
Ця скорботна пісня, складена невдовзі по трагічних подіях, живе у Страдчі й понині. Усе сталося уже на зворотній дорозі. Енкаведисти на конях перейняли священнослужителів і погнали їх шляхом. Страшна звістка вмить долетіла до дякової хати – від людей, що працювали на полях.
…А дячиха здоганяє, і що крок, то упадає,
«Ой вернися, ти мій мужу, бо вони тя замордують…»
Але жінку, погрожуючи, прогнали, і повели свої жертви далі. «У селі стався крик, плач, шум великий, люди біжать, не знають, що діється, – згадує зі сльозами Ганна Рак. – Рідний брат дяка пішов на гору і там в траві знайшов фелон і чашу. Тоді той фелон підняв, і чашу обтирав, і дуже плакав…» Якийсь час усі жили у тривожному невіданні. Шукали отця й дяка навіть у львівських в’язницях. Знайшли ж тіла мучеників біля села, у сосновому ліску Бірку. «Повезли їх на двох фірах у село, а там рев страшний, крик, усе село вийшло назустріч, дзвони б’ють, годі то було пережити», – розповідає священик Степан Боровець, який 15-літнім хлопцем прислуговував о. Конраду.
Богослов-ідеолог
Священик Микола Конрад – професор, католицький богослов, філософ, суспільний ідеолог, духовний опікун молоді. Народився о. Микола Конрад 16 травня 1876 р. у сім’ї різьбяра в Струсові на Тернопільщині. Батьки багатими не були, тож не могли б забезпечити сину ані великих статків, ані кар’єри. Однак хлопець володів іншим – талантом, твердою вірою, працелюбністю, а вже з дитинства виявляв схильність до духовних практик. Тому батьки віддали дитину до школи отців Салезіан, а ті, вирізнивши здібного юнака серед інших, скерували до Рима. Звідти він повернувся доктором філософії та богослов’я.
Молодий отець-доктор (висвячений у 1899 р.) плекає здорові християнські цінності у підростаючого покоління – як катехит у Теребовлі, як гімназійний учитель релігії у Тернопільській гімназії. Відчував це своїм покликанням: «Моєю мрією було завжди працювати в школі, посвятити себе цілковито морально-релігійному вихованню молодіжи… Знаючи, що се становище дуже тяжке, беру на себе відповідальність перед Богом, моїм єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою та ревно нестиму до кінця мого життя…»
Ще будучи скромним катехитом, о. М. Конрад у пресі сміливо критикує твір Івана Франка «Повість про сотворення світу», написану із матеріалістичних позицій. Відтоді за ним утверджується слава католицького ідеолога.
У 1930 році о. д-р М. Конрад на запрошення Митрополита Андрея Шептицького починає викладати у Львівській Богословській Академії соціологію, давню й новітню філософії, а з часом стає деканом філософського факультету. Ось яким його запам’ятав професор Василь Ящун: «Я бачу лисого, в окулярах, о.-д. Миколу Конрада, який був тоді вже в пізній п’ятдесятці, совісного викладача…, автора Нарису історії старовинної філософії в 3-частинах. Хоч о. Конрад не мав нічого спільного із конфуціянізмом, ми, як це часто буває серед студентів, «пришили» йому псевдонім «Конфуцій». О. Конрад був щирим і розумним патріотом. Пригадую собі, як він з початком 1933-34 академічного року заохочував нас піти на віче студентів в Академічному Домі, в програмі якого було обговорення голоду в Совєтській Україні, та протиставитись можливому бешкетові комуністів, які бажали б зірвати віче. І багато з нас тоді пішло…»
«Чимала заслуга о. д-р Конрада, – читаємо в статті о. В Кучабського «Жертви» (Богословія, т. 54, Рим), – успішне формування українського світогляду згідно з найвищими вимогами Божого правопорядку. Його діяльність у всій повноті виявилась під час душпастирювання серед української академічної молоді, у співучасті у т. зв. «Академічних Вечорах». А врешті, незабутньою заслугою о. М. Конрада є те, що він на сторінках науково-літературного місячника «Дзвони» зумів скристалізувати українську ідеологічну думку…».
Добрий духівник і сильний ідеолог, о. д-р. Конрад вмів віднайти ті патріотичні струни у юних душах, які вчили по-іншому сприймати Вітчизну: у контексті Божих законів. Його ім’я нерозривно пов’язане із Товариством українських студентів-католиків «Обновою», духовним натхненником якої він був із початків. Гаслом членів товариства стало «Україна для Бога», а назву було обрано, виходячи із популярного тоді заклику Папи Пія ХІІ, зверненого до всього католицького світу: «Обновити все у Христі». Невдовзі після свого заснування «Обнова» згуртувала кілька десятків студентів львівських вузів і незабаром вийшла на міжнародний рівень.
О. Микола Конрад видав низку праць, найважливішими серед яких є «Молодіжна ментальність», «Католицизм», «Основні напрямки новітньої соціології», «Лібералізм», «Націоналізм і католицизм». «Націоналізм і сучасний католицизм, – читаємо в останній, – є близькі собі ідеалізмом і активізмом. Вони прямують до того, щоби збудити людські душі, родини, громадянство й цілі нації з анемічного лєтаргу й пасивности… до одушевленого чину… Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми… католицьке «Вірую» і націоналістичне «хочу» гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоб розбудили наші зів’ялі серця…»
Звідси так близько до Бога…
Страдч – напрочуд мальовниче село на Яворівщині, що віддавна славиться своїм підземним монастирем (печери ці стоять і понині), пам’яттю про дві тисячі закатованих татаро-монголами селян, яких, за переказом, оплакувала, об’явившись, Божа Матір, а ше – Хресною Дорогою, яку Пій ХІІ наділив Єрусалимськими відпустами. На самій вершині порослої соснами понад 350-метрової гори біліють мури храму Успення Богородиці, поблизу якого і поховано мученика за віру, священика Миколу Конрада. Якими ж несповідимими шляхами Господніми потрапив у це село блискучий професор й публіцист, духовний провідник львівського студентства?
Якось їхав 64-літній священик возом провідати сестру у Яворові. При дорозі побачив розгублених селян. «Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають», – крикнув хтось услід. Вирішили, що отець за кордон втікає. Такі слова глибоко зворушили отця. Він зупинився… Дізнався від страдчан (бо це й було село Страдч), що залишились без душпастиря. Вирішив: залишиться тут (був вільний від праці, бо на той час Львівську Богословську Академію комуністична влада закрила). Коли віз сім’ю на плебанію, то, розповідають, старенька мама його дружини дуже бідкалась: дорога така далека, а гора – ой яка ж висока. «Люнечку, а куди ж ти мене привіз? – мовила перелякано. «Але ж дивіться, мамо, звідси так близько до Бога», – заспокоїв стареньку.
Страдчани щиро полюбили свого пароха. Досі згадують про нього з неймовірним теплом. «То був справжній «пастир свого стада», – розповідає о. С. Боровець. – Священство було у нього на першому місці. Це тепер на селі люди вчені, не те – колись. Але він був доступний до всіх. До кожного, від господаря і до найпростішого пастуха, був настільки толерантний, так виявляв свою зичливість, що про це люди і досі згадують».
У пам’яті п. Петра Кошли отець залишився «сильно набожний, скромний, милостивий і безкорисний». «Отець дуже мудрі були. А люди до нього так горнулися душевно, що я вам не вмію розказати, – ділиться п. Ганна Рак. – Такі були: і до Бога, і до людей. І як культурно народ вчили… Вони і дітей таємно росіянам хрестили (у нас на Королевій горі був воєнний табір), і з водицею до них ходили. Дуже за господарку думали – не про свою, але про церкву; так хотіли поставити її твердо, але не було коли…».
Справді, не встиг… Чи передчував мучеництво? Розповідають, що отримавши на іменини від Насті Волошин (шанованої у народі, але офіційно не визнаної Церквою стигматички) червону епітрахиль, отець спитав у неї: невже його чекає мучеництво? Та відповіді не почув…
Через рік після трагічної смерті священика родина вирішила перепоховати його у металевій труні. Робили це вдосвіта – не знали, у якому стані тіло. «Було неушкоджене. Лежав, немов спляча людина», – засвідчив син покійного Володимир. Тож мощі мученика, сподіваються, є нетлінними і досі.
У сонмі блаженних
Серед 26-ти греко-католицьких мучеників за віру, проголошених блаженними Іваном Павлом ІІ у 2001 р. під час його візиту до України, є імена отця Миколи Конрада та Володимира Прийми. Дяк Прийма – єдиний мирянин, який проголошений блаженним. Це була скромна і чесна людина, батько чотирьох дітей. Найстаршому синові на час його загибелі було 9 років, а найменшій доні – півтора рочку. Чи ж не тому так просив священик дяка, щоб той не супроводжував його до хворої жінки – розумів, наскільки це небезпечно. Втім, розумів це і дяк. «Після Служби Божої дяк Прийма не знаходив собі місця – то виходив з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу» (Зі свідчень К. Ольшевської). Що пережив у ті хвилини – важко уявити, та залишився з отцем у небезпеці.
Блаженний Микола Конрад вважається духовним опікуном студентської молоді, а блаженний Володимир Прийма – мирян.
фінансово.
Щиро дякуємо!
