– Ваше Блаженство, у Вас справді така дуже цікава біографія для молодої людини, яка виросла в Радянському Союзі. В армії Ви служили… А де Ви в армії служили?
– Я служив спочатку в учебці у Вінницькій області, станція Вапнярка. Там, фактично, відбувався той такий перший, як тоді називалося, «курс молодого бойца», а після того згідно такого розприділення я потрапив на службу в Київський військовий округ і служив в Луганську у Вищому військовому училищі штурманів ім. Пролетаріату Донбаса. То є повна назва, я її очевидно українською мовою повторив.
– Ви сержантом були, якщо Ви учебку закінчували?
– Так, так.
– І в яких військах служили?
– Я служив в авіації. Хоча ця учебка була такою трохи специфічною, тому що я за своїм фахом вже тоді був фельдшером. Тобто це була учебка, де формували такі групи фельдшерські для того, щоби можна було потім служити в різних медичних службах, в різних військових частинах.
– А от з армії – це ще Радянський Союз був?
– Так.
– І тоді там служили люди, я так розумію, з різних республік, як в той час казали, колишнього Радянського Союзу, різних національностей, так?
– Так, це якраз були ті часи, коли от вже Радянський Союз наближався до свого кінця, до свого краху. Дуже така неспокійна була тоді ситуація. І, очевидно, що в тих військових частинах були різні національності. Якось так склалося, що більша частина наших друзів-військовослужбовців на той час це вже були хлопці із Середньої Азії, з Таджикистану, з Казахстану. Нас, українців, була меншість.
– Я пригадую просто ті часи, 86-88 рік, бо я приблизно в ті самі часи служив в Радянській армії, в Білорусії, правда, і в нас там, крім тих ганебних явищ, які в ті часи були в армії, де була і дідівщина, було ще так зване «земляцтво». І українці тоді чомусь ділилися. Я от зараз особливо це згадую: у нас в армії були «хахли» і були «бандери». Тому що білорусів називали «бульбашами», тих ще якось називали… і це все було, звичайно, жахливо. Але в якихось критичних моментах навіть тоді от українці об’єднувались, тому що всі розуміли, що вони є з однієї країни, з однієї України. Для мене це такі були дуже цікаві уроки з армійського часу. А Вам армія дала якісь відкриття?
– Що цікаво, що такого типу групи, так, які творилися в Радянській армії, за мого часу так само, це були групи для якогось самозахисту. Отож, той бідний солдат, він розумів, що десь цей устав тої внутрішньої служби не може дати йому особистої безпеки. І тоді, очевидно, що єдналися за національною ознакою. Але що мене тоді вразило, можливо, то таке відчуття було не тільки в мене одного, – надзвичайне пригнічення гідності людської особи. Я пригадую слова нашого сержанта з учебки, він казав: «Ви є подібні до бруду на моїх чоботах. Отак повитираю – і вас немає.» – (сміється).
– А Ви знаєте, чоловіки люблять згадувати про армію, особливо, якщо це якась драматична частина життя, для мене особисто набагато складніше і важче було потім вже, коли більше прослужив, не принижувати інших і не дозволяти іншим, аніж не принижуватись самому. Адже одна справа себе відстоювати: ти ніби притиснутий до стіни, ти борешся за себе. Але коли в тебе вже є влада, і ти можеш нібито, по тих неписаних армійських правилах, принизити когось молодшого, себе стримати, мені здається, що це важче.
– Очевидно. Тому що є дуже легко просто перебрати, скопіювати модель поведінки. І фактично ця «дідівщина», про яку Ви згадуєте, на цьому й базувалася. Отож, я терпів, мене пригнічували, а, от тепер я мушу відігратися на комусь іншому, на новому, на слабшому. Але якось, знаєте, все ж таки я прийшов до армії християнином, віруючим. Я думаю, що ця віра в Бога, яку я, особливо в той час, в собі якось так плекав, це була така основа, фундамент, який дав мені не впасти в таку спокусу. І навпаки, навіть моє тоді вже служіння, як фельдшера, помагало мені служити іншим, щоби сліпо не абсорбувати, не копіювати оцю модель такої зверхньої поведінки.
– Ваше Блаженство, от якщо перенести ті моделі, які були тоді, а ці радянські лицемірні моделі, на жаль, наше суспільство теж багато в чому за ними живе. І ми от, українці весь час сподіваються на якусь хорошу владу. Що от якось все зміниться, що от прийде хороша влада, і раптом в нас тут рай на землі український настане, і всім нам буде добре. Але ніби от щось змінюється, влада змінюється, а життя українців не покращується, і не стає таким, як життя європейців. Як це замкнуте коло кожній людині для себе розімкнути? Тому що, дуже багато було опитувань, і в нас були представники соціологічних служб, які подавали опитування, що, наприклад, дуже багато українських студентів, більшість українських студентів, хотіли б виїхати за кордон і вчитися там. І мені здається, що це такі трошки жахливі цифри. Добре, якщо вони повернуться, це добре – люди хорошу освіту дістануть. Але багато хто й залишається.
– Я думаю, що питання будівництва суспільства як такого дуже залежить від самих членів того суспільства. От я думаю, що це є така ілюзія: чекати, що завжди хтось за мене щось зробить, хтось за мене щось побудує, або хтось покращить мені моє власне життя. Можливо, це є такі залишки такого радянського мислення, так, де всі думали, що ось, поміняється президент, новий Генеральний Секретар, і тоді настане новий етап розвитку суспільства, що це щось є таке є автоматичне або кероване згори. Я думаю, що дійсність є набагато складнішою, зокрема коли ми говоримо про прагнення жити в кращому суспільстві. Сьогодні ми як ніколи маємо нагоду самі його збудувати. І поки ми, кожен на своєму місці, там де він знаходиться, не візьмемо відповідальність на себе за будівництво свого власного життя, будівництво свого власного суспільства, тоді воно ніколи не зміниться. Завжди ми тоді будемо шукати когось, до кого б прилучитися, або звідки щось взяти для того, щоб нам просто його спожити або гарно проживати. Отож, я думаю, що такого типу мислення, або очікування, що хтось за мене щось зробить, – це є мислення можливо не до кінця зрілого громадянина. Якраз я думаю, що роль Церкви в такому суспільному будівництві якраз і полягає в тому, щоби виховати зрілого і відповідального громадянина, який би направду був готовий міняти своє власне життя, а відтак життя того суспільства, в якому він живе. Дуже цікава ваша така думка про студентство. Ось, я пригадую, що, ось так, спостерігаючи за тим, як моя бабуся і дідусь бачили можливість розвитку українського народу, суспільства, як мої батьки бачили: вони завжди інвестували в освіту своїх дітей. Це було дуже цікаво. Отож, мій дідусь і бабуся важко працювали для того, щоби дати освіту своїм дітям. Мої батьки, знову ж таки, намагалися все зробити для того, щоби їхні діти, знову ж таки, при помочі освіти могли особисто розвинутися, а відтак, скажім, зробити крок дальше в розвитку того суспільства. Ось така вроджена пошана до освіти, до такого прогресу у вихованні, на мою думку, якраз і поклали ті основи такого тверезого погляду на те українське суспільство, яке повинно розвиватися.
– Ви знаєте, от мені здається, все ж таки, Греко-Католицька Церква – церква Східного обряду. Я просто згадав, що коли я був в Греції, яка теж, по суті, країна східного обряду, і там навіть теж є така традиція, це дуже поширено, більше ніж у нас, може, тому що Греція – більш патріархальна країна, хоч є в Євросоюзі, має багато проблем, але там от батьки вважають, що дівчині треба побудувати будинок, і їй залишити, а хлопцеві треба дати освіту. І всі гроші, які збираються, – це на будинок для доньки і на освіту для сина. Так що, такі традиції, вони, може якось і з вірою теж пов’язані, оскільки Ви десь в релігійній родині виростали?
– З одного боку я би сказав, що це таке здорове відчуття народу, як будувати своє майбутнє. Можливо це відчуття колись і намагалися знівелювати до певної міри. Бо чим менше людина прагне, чим менше вона хоче, тим легше вона сприймає те, що їй дають, і мириться з тим суспільством, яке хтось їй змоделює. Ось. А ж іншого боку, безперечно, я думаю, що тут Церква свого часу зіграла величезну роль. Тому що завжди саме церковні осередки були тими центрами, які завжди розвивали освіту, науку, або стимулювали до цього. Якщо, скажімо, подивимося на історію Київської Русі, як пізніше українського народу, завжди при монастирях, правда, при церковних приходах – парафіях завжди були теж і центри освіти, які давали можливість, скажім, не лише почути Боже слово, правда, але давали певні інструменти для того, щоб його для себе відкрити. Навіть сам феномен університетів у Європі вийшов з церковного середовища.
– А Ви знаєте, от якщо говорити про університети, Український Католицький Університет є досить відомий не лише в Західній Україні, а й загалом на Україні. І я хотів би все ж таки повернутися до цієї ситуації з суспільством через призму погляду Українського Католицького Університету. Чому? Тому що в журналі «Фокус» я читав статтю отця Бориса Ґудзяка, ректора Українського Католицького Університету, про те, що не треба давати хабарів. Нібито така проста теза про звичайну людину, про те, що ми зможемо змінити наше життя, а наша країна від корупції потерпає за всіма опитуваннями, міжнародними в тому числі, ледь не найбільше, і це є найбільша проблема. Так от, ми зможемо змінити його тоді, коли кожен з нас сам не лише не буде брати, а й не буде давати хабаря. Але виникає питання: Чи не є це такий ідеалістичний погляд на речі? Тому що, без того, щоб дати хабаря, не отримаєш медичну довідку, тому і хабар в нас в Україні – це вже якийсь стиль життя, бо ясно, якщо медик отримує від держави дуже мало, бо немає системи медичного страхування, низькі зарплати, корупція, з бюджету приходить мало, то хабар – це в них як чайові в офіціанта, це частина зарплати, без цього нібито не проживеш. От як змінити це? І чи не є трошки ідеалістичним погляд о. Бориса?
– Хм…(сміється). Я би сказав, що на таких позиціях, можна сказати, що взагалі і саме християнство є ідеалістичним. Скажім, коли я відходжу зі сповідальниці, від сповіді, то священик, який відпускає мені гріхи, каже: «Іди, і більше не гріши!». Тому можна сказати, що це є такий погляд ідеалістичний. Але ми можемо протистояти гріху. Не власними силами, бо людина сама по собі вона є слабка, зокрема після тої рани первородного гріха. Може протистояти гріху і всякому злу при помочі Божої сили, яка нам подається. Коли мова йде про корупцію, я думаю, що це є дійсно одне із дуже деструктивних соціальних лих, які ми маємо. Тому що навіть з латинської слово «coruptio» означає знищення, внутрішній розклад того суспільства, в якому ми живемо. Дуже часто, коли ми, скажімо, йдемо на компроміс із власною совістю, так, яка деколи нам каже, що це можливо є і зло, ми деколи шукаємо просто лінії найменшого спротиву. Тобто як нам чогось досягнути, найменше вклавши свого власного зусилля, і шукаючи найлегшої дороги. Я думаю, що це є мильний шлях. Той, хто направду відмовляється від гріха, а в даному випадку відмовляється від корупції, наражається на цілу низку різних, я би сказав, невигідних ситуацій, правда? Або часом кажуть: сам собі ускладнює життя. Але я думаю, що це є дуже важливо зробити. Коли людина свідомо погодиться піти проти течії, вона не тільки тоді зможе побудувати якесь краще суспільство, вона стане здоровшою людиною. А цього ніколи не треба боятися. Тому, що її власне зусилля завжди буде підсилене тою силою Божественною, тою Божественною благодаттю, про яку я уже згадав. Отож, не зважаючи на те, що нам часом здається неможливим побороти якесь суспільне чи особисте зло, це треба робити. Треба йому протистояти, тому що добро завжди є сильніше зла і його завжди переможе.
фінансово.
Щиро дякуємо!
