Хіба це не дивне? Люди обжираються, обпиваються, а обважніння зачіпає не тільки шлунок, а й серце. Власник такого серця схожий на курку: не здатний літати
У Євангелії читаємо про Ісуса: «Він постив сорок днів і сорок ночей і нарешті зголоднів» (Мт 4,2). Це означає, що раніше – цілих 40 днів – Він голоду не відчував. Могли би видатись, що більшість нинішніх католиків Його наслідують у цьому, бо хоч минає 40 днів Великого Посту, вони теж ані разу не відчули себе голодними. Тільки що причини для цього різні. Ісус постився у силі Духа Святого, а наше покоління «поститься» в силі пуза чималого. Сталося з постом щось недобре. Хоч його практикував (і то як радикально!) сам Ісус, хоч і радив його – поєднаного з молитвою – як єдиний спосіб проти певного виду злих духів, однак піст повсюди редукований до жестів. У світі він більше співвідноситься з Жирним Четвергом, аніж із Великою П’ятницею. Отож відповідно до цього починає виглядати ціле наше християнство – ми обростаємо жиром. Буквально. І він так само буквально душить наше духовне життя. Обважнілі жили щоразу гірше проводять кров Христову, і християнське життя завмирає. Ісус застерігав від цього: «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами» (Лк 21,34). Хіба це не дивне? Люди обжираються, обпиваються, а обважніння зачіпає не тільки шлунок, а й серце. Власник такого серця схожий на курку: не здатний літати. А оскільки ожирілим не дуже виходить літати, то вони допасовують до своєї немочі відповідну ідеологію: ну бо людина має радіти життю, ну бо хто постить – той стає нервовий, і взагалі аскеза це вираження гордині.
Запитав колись в о.Йоана Марії Віаннея настоятель із сусідньої парафії, чого це в Арсі такі дивні справи відбуваються, а в нього – нічого. «А ти постиш?» – почув у відповідь… Віанней не тільки постив, а й бичувався. Недавно ми дізналися, що і Йоан Павло ІІ також це робив. Ой, це просто не вміщається в голові! Але чи це єдина така річ у християнстві? Те, що вигадав Бог, принципово переростає місткість людських голів. Тому деякі речі треба просто робити. Братися за виконання покутних учинків з вірою, що Бог краще знає, для чого це служить. Хто довіриться Йому, той не обманеться. Одна з колег у редакції розповідала мені колись, що вони разом із чоловіком розпочали піст у намірі дитини, бо мали проблеми з її вихованням. Вона переконана, що зміни, які пізніше настали, були пов’язані з цим зреченням. Один із моїх приятелів прийняв рішення постити на хлібі й воді усі п’ятниці, до кінця життя за свою доньку, яка народилася на 24-му тижні вагітності. Її шанси вижити були близькі до нуля. Однак вона вижила й виросла красивою дівчиною, а він і далі постить – не лише по п’ятницях, але й, наприклад, цілий Великий Піст. Якось він мені сказав: «Чесно кажучи, я не знаю, навіщо є піст, але я помітив, що коли пощу, то не вмію забувати про Бога». І це, мабуть, найважливіше в усіх покутних практиках: якщо вони справжні, то в підсумку мають провадити до Нього. Тому пора вже покинути розкисле християнство і принаймні під кінець цих сорока днів, хоч би тільки на Великий Тиждень, нарешті відчути голод. Добрий, святий голод, що його заспокоїть сам Бог.
Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny
Переклад: CREDO