Недавно мали цікаву дискусію з кількома колегами щодо того, чи вартує перекладати древні «інтелектуальні» (не літургійні) тексти на українську мову. Насамперед мова йшла про тексти Отців Церкви…
Як відомо проект величезний, дорогий і тривалий. При тому, що на сьогодні існує дуже багато перекладів французькою, німецькою, англійською, польською і, головне, російською (найдоступнішою для більшості), чи має зміст масштабний перекладацький проект? І так кожен зацікавлений (а тим більше – спеціаліст) має доступ до абсолютної більшості патристичних текстів.
Одна точка зору, яку висловив хтось із колег – перекладати доцільно тільки тоді, коли переклад буде самодостатнім літературним феноменом української мови, матиме, так би мовити, “власні літературні заслуги” (подібно як класичні переклади Андрія Содомори, Г. Кочура чи переклади новітньої літератури Лукаша). Сіренькі, пересічні (а тим більше – низькопробні) переклади навряд чи комусь потрібні. Краси тексту вони не відкриють, глибини богословської думки теж, а просто в інформації сьогодні браку ніхто і так не відчуває…
Друга думка: кожен переклад має бути науковим твором: мати обширні коментарі, ґрунтовний вступ та науковий апарат (ідентифіковані цитати й алюзії на інші тексти, індекси цитат Святого Письма і т.д.). Тобто бути повноцінним представленням і «герменеєю» древнього тексту, що розкривала б його богослов’я, традиційність і оригінальність, показувала літературні і риторичні особливості… По суті, йдеться про переклад + ціле супровідне богословсько-історично-філологічне дослідження.
Думка третя: починати з відносно скромних за обсягом і науковими амбіціями антологій текстів (наприклад, ключові тринітарні, христологічні, анти-іконоборчі і т.п.) тексти Отців та древніх християнських авторів. Це дасть можливість перекладати тексти «концентричними колами» – від найважливіших за певними критеріями, до більш часткових чи друго- третьо-рядних. Крім того – формат такого видання набагато більш прикладний (для студентів, для вивчення конкретної теми).
(Я б додав також популяризаційний аспект: потрібно перекладати і видавати для ширшого кола читачів, аніж студенти і богослови. Йдеться насамперед про тексти «для духовного читання», зрозумілі великій кількості людей. Там теж потрібні коментарі і вступ, але в значно «легшому» форматі. Крім того переклад має бути дещо «адаптованим» (згладжені різні незрозумілі риторичні прийоми, спрощений синтаксис речень, переклад має бути «таргумом», іноді скороченим-вибраним). Це можуть бути збірники для літургійного читання (наприклад, фрагменти з проповідей Отців на свята), для особистого читання в контексті літургійного року чи організовані тематично тексти… ).
Для мене головний аргумент «за» переклади – потреба розвитку богослов’я і мови. Богослов’я може плідно розвиватися тоді, коли воно є в діалозі, в живому спілкуванні. Це насамперед спілкування особи богослова з Богом (внутрішнє життя, молитва, сумління), тоді – спілкування з тими, хто поряд (близькі люди, друзі, спільнота, суспільство), а тоді – спілкування з минулими поколіннями, переємність з живим Переданням Церкви. Саме в цьому і допомагають давні християнські тексти. Вони не можуть замінити першого (внутрішнього життя) і другого (взаємин з живими людьми), але можуть показати як першим і другим жили наші попредники. Можуть передати їх дух, навчити думати, побачити сучасні проблеми в новому світлі. У значній мірі саме «над сторінками» текстів розвинулося все християнське богослов’я: над сторінками Святого Письма, над сторінками творів Орігена – богослов’я Кападокійських Отців, згодом – над творами Григорія Богослова і Діонісія Ареопагіта – богослов”я Максима Ісповідника, і так далі…
І тут ми підходимо до питання мови. Критично важливо, щоб автор, над творами якого ми поринаємо в богословські роздуми, говорив «нашою мовою». Під цим маю на увазі, що для встановлення певної близькості, для «проникнення в текст» людина потребує максимально наблизитися до тексту, відчути і прийняти його інтелектуально, емоційно, екзестенціально. Це особливо очевидно щодо літургійних текстів (потребуємо молитися рідною мовою), але справедливо також щодо інших великих текстів, таких як святоотцівські. Крім того, Оріген, Григорій Богослов, Діонісій, Максим Ісповідник чи Симеон Новий Богослов, «заговоривши» українською мовою незмірно розширять рамки і можливості самої мови, зроблять її здатною для зродження і висловлення великих богословських ідей. Як тепер модно казати – дадуть поштовх для «нового богословського дискурсу».
Одним словом – завдання велике і важливе, лише дай Боже його хоч частково здійснити.
фінансово.
Щиро дякуємо!
