Надія Монетова. Фото: miloserdie.ru
У ніч на 20 березня в Рязані (Росія) загинула працівниця православного благодійного руху «Курський вокзал. Безпритульні діти» Надія Монетова. Це не якась «принципово-ідейна» християнська смерть, і біда сталася зовсім не тому, що жінка була пов’язана з Церквою, благодійним рухом, допомогою безпритульним тощо. Це майже випадково. Можна б і не відзначати на новинних порталах.
Але можна й відзначити.
Народний православний рух «Курський вокзал. Безпритульні діти» виник 2006 року, коли люди, які годували й підтримували як могли «дітей вулиці» поблизу того ж московського Курського вокзалу та заводу «Серп і молот», вирішили створити громадське об’єднання. Віруючих, які не займаються політичними справами, а годують і вдягають бездомних, на світі чимало, просто про них чутно набагато менше, тихіше й не так довго, бо це, сказати б, «нецікаво». Що особливо цікавого в роботі волонтера чи працівника численних бюро Карітасу, наприклад? Ну, готують вони їжу, збирають і роздають одяг та взуття, якщо десь влаштовані пункти медичного обслуговування – то провадять амбулаторний прийом, якщо десь встановлено пральну машину – беруть речі в прання. Свого часу, відвідуючи такі «пункти соціальної допомоги», я зустрічалася з простою позицією щирого нерозуміння: о, журналіст приїхав, а що про нас писати? Щоденна робота. Вчора прийняли сорок безпритульних, сьогодні до обіду – вже двадцять п’ять, оце і все. Завтра буде те ж саме. А про що розповідати?
Фільми «про життя» бувають страшенно нудні, або історичні романи чи сімейні саги. Бо щоденність – звичайна. День бабака, місяць бабака. Решта залежить від конкретних живих людей. Надія провадила записи в пункті видачі одягу, де працювала. Її записи цитує сайт милосердие-ру: «Прийшла безпритульна бабуся, я перевдягла її в чисті речі, після чого вже не можна було сказати, що вона безпритульна».
Повага до людини та її гідності. Життя Наді Монетової є підставою до того, що вона розуміла, чим є гідність життя по-людськи. Свого часу вона намагалася вирватися з нищівного буття в оточенні п’яниць, але навіть вийшовши заміж, не спромоглася: жили вони з чоловіком і дитиною в домі матері, яка продовжувала випивати, і одного разу продала це житло, а сім’я доньки, яка до того ж була вагітна другою дитиною, опинилася на вулиці. Точніше, у сараї-розвалюсі. Чоловік «хутко зник». Вагітна жінка стояла попід церквою в рідному Ряжську, просячи милостиню. Не образно, а буквально. Там її побачив працівник Синодального відділу по допомозі безпритульним Ілля Кусков. Дізнавшись про її життєву ситуацію, він доклав усіх зусиль, щоб знайти благодійників і купити для Надії бодай якесь людське житло. А потім їй запропонували роботу в програмі «Курський вокзал. Безпритульні діти».
Вона прекрасно знала, що таке підтримана, відновлена гідність жити по-людськи, бути і почуватися людиною. Тому й відвідувачів складу для видачі одягу безпритульним приймала з чуйністю, «чаєм поїла, бутерброди свої віддавала. І дуже раділа, коли бачила, що людям справді стає легше. Одну безпритульну пару вона навіть у себе вдома прийняла, у них і дитина там народилася», – такі слова волонтера «Курського вокзалу» Світлани Йолкіної.
І все б добре, якби не дорога. Триста кілометрів з нічною пересадкою в Рязані. Вахтовий метод: по троє діб, бо інакше не наїздишся. Церква, буває, справді робить, що може, але може вона далеко не все, і ні квартиру в Москві, ні дачу на Канарах не запропонує. А по дорозі трапляється різне. Надя намагалася їздити на роботу не сама, з подругою, та не від кожної біди вбережешся.
Її зарізав якийсь дагестанець, як каже той самий сайт. На крики подруги не зреагував ніхто, включаючи вокзальну міліцію. Шість ножових поранень. За що? За те, що він на неї «кинув оком» і захотів «прогулятися», а вона відмовила. Отак осиротіли двоє дітей. Добре хоч, чоловік за цей час отямився й повернувся. Наді Монетовій було 28 років.
Працівники та волонтери збирають кошти для її сім’ї, а також просять про молитву. Рязань трохи далеко від нас, а щодо коштів, чаю, бутербродів, одягу, харчів, чого завгодно… Знайдіть найближчий пункт допомоги потребуючим. Бюро Карітасу чи парафіяльну благодійну їдальню. Що завгодно. Можна навіть не питати «а що вам потрібно?», бо кожен знає, що де є благодійність, там потрібно все. Маєте старі чашки, які вам не подобаються? Віднесіть сестрам-калькуткам, нехай поять чаєм своїх підопічних. Маєте змогу купити бинтів, перекису абощо, мазі від грибків, ба навіть просто вітамінів – віднесіть туди, де працюють сестри-оріоністки, вони часто провадять пункти амбулаторного медогляду. Купуєте пачку чаю? Купіть дві, і ще цукру, й віддайте волонтерам руху «Діти вулиці».
А як не знаєте, чи вони у вашій місцевості є, то пошукайте.
фінансово.
Щиро дякуємо!
