Борис Херсонський: «Моя перша Біблія – то були підшиті ксерокопії…»

«Мабуть, я поганий православний: не вважаю, що ми одні праві на всьому білому світі». Так із легкою інтелігентною посмішкою відповів на одне з моїх запитань Борис Херсонський – поет, «сімдесятник», медик, одесит… Борис Григорович – випускник одеської СШ №116, про яку я б радила прочитати, аби краще зрозуміти, з якого середовища ця людина: колись – опальний поет, якого не допускали до друку, а сьогодні – лауреат шерегу міжнародних премій.

Посох в руках и обувь надета. Липнет

и опять – тишина. Старик разжигает костёр.

Спит Египет, уже привыкший к Господним карам:

Съедят без остатка или остатки сожгут на огне.

Широко проведут по горлу, и взгляд его помутится,

подхватит душу ягненка и унесет к небесам.

– Борисе Григоровичу, я знайшла Ваш інтернет-щоденник завдяки віршам біблійної тематики, якими ділилися мої приятелі. А чому, коли і як Вам захотілося по-своєму викласти рядки Святого Письма?

– Біблійні тексти для людини, яка читає Біблію і ходить до церкви, – це частина об’єктивної реальності, причому важлива. Якщо вірші відображають щось, як зовнішнє, так і внутрішнє, то біблійні тексти, біблійні мотиви проникають у твоє життя так само природно, як, наприклад, образ берізки навесні.

Вірші починають писатися в молодості. Я виховувався в сім’ї агностиків, тому молодість для мене збіглася з часом навернення. Читаючи Біблію, я просто відчував, що чимало її книг – то майже готові вірші. Так воно і є. По суті, пророки – книги Ісаї, Єзекиїла, як і Псалтир, Еклезіаст – це все вірші. Я навіть можу точно сказати, як саме я вперше написав вірш на біблійну тему.

Було сьоме листопада (хто вже не пам’ятає – це день спомину Жовтневої революції 1917 року. – Прим. авт.). Я увімкнув телевізор. Тривав парад. Я дивився на нього, і глибока відраза стала підніматися в мені просто до горла. І я згадав псалом про ідолів, які «мають уста, і не говорять, очі мають, але не бачать, і не чути голосу з їхнього горла». І, власне, я став писати вірш. Я писав його лежачи, із заплющеними очима, і він вийшов немовби сам по собі… Отак склався переспів 113-го псалму (за латинською традицією – 115В. – Прим. авт.), який я читав недавно у Москві, на передачі про релігійну поезію. Взагалі то це дивно – читати вірші, написані 40 років тому… Мені було 22.

– Але в ті часи (а то був 1972-й) як Ви могли знати Біблію? Її примірників було дуже мало в Радянському Союзі…

– «Архіпелагу ГУЛАГ» було ще менше в Радянському Союзі, але я читав і його. Починаючи десь із 17-ти років у мене була така «щільна» дисидентсько-релігійна компанія, для якої дістати Біблію не становило особливих труднощів.

Перші мої біблійні книжки були ксероксами з різних книг Писання, а не повною книгою цілої Біблії. Мені було саме 17: до рук потрапили Псалтир і Одкровення Йоана Богослова, раніше за все інше, раніше за Євангелія…

Незабаром після цього мені подарували Біблію – яка була великою рідкістю, так, – видану Московською патріархією. Книга була велика, зелена, з ілюстраціями і додатком із карт. Вона зараз у мого батька в Нью-Йорку. А в мене – кілька видань Біблії, і, між іншим, улюблене – брюссельське, «Жизнь с Богом», коментоване. Кажуть, що коментарі написав о.Олександр Мень.

– Ми з Вами зустрічаємося в день, коли католики римського обряду святкують Великдень, а православні – Вербну неділю… Що таке Пасха для Вас, поета?

– Думаю, що моя точка зору нічим не відрізняється від точки зору будь-якої віруючої людини. На слова «Христос воскрес!» я відповідаю: «Воістину воскрес!» Для мене, як і для кожного віруючого, воскресіння Христа – це речовий доказ того, що й наше життя не закінчується. «Вчора я співрозіп’явся з Тобою, Христе, сьогодні встаю разом із Тобою, Воскреслим. Мене поховали разом з Тобою вчора – сам прослав мене, Владико, у Царстві Твоєму». Це рядки з православного Пасхального канону, який я нашвидку перекладаю з церковнослов’янської…

Крім цього, Пасха – це ще й досвід ходіння до церкви у ті часи, коли в неї доводилося прориватися крізь кордон дружинників. Це, загалом беручи, перше враження: коли священик УПЕРШЕ перед зачиненими Вратами вимовив: «Слава святій Єдиносущній і Нероздільній Трійці» і хор відповів: «Амінь», і заспівали «Христос воскрес».

А ще – це тисячі картин, тисячі ікон на сюжет Воскресіння, тисячі віршів.

– Відвідання храмів для Вас не обмежується виключно православними. Як стипендіат Фонду пам’яті Й.Бродського, Ви побували 2008 року в Римі. Перед цим Ви казали: «Замало пройтися Сікстинською капелою, роззираючись. Бажано відсидіти Месу в соборі святого Петра і спробувати зрозуміти, що відбувалося, коли Мікеланджело зводив свій купол»…

– Так, я був у Римі, й не раз. У цьому розумінні я поганий православний. Маю дуже чітку екуменічну спрямованість. І, чесно кажучи, мені бракує гордості вважати, що ми одні праві на цілому світі, і що нам належить остаточний суд.

Я дуже люблю католицьку церковну музику. Хоча, зізнаюся, більше – ту, яка закінчилася у XVI столітті. Палестріна – для мене вершина католицької музики. Хоча й пізніше були чудові речі: скажімо, Missa choralis Ліста або його ж Via Crucis, це вже ХІХ століття. Але найсильніше моє враження – це храм св.Цецилії, де ми потрапили на Службу, під час якої було співано григоріанський хорал. Це незабутнє. Платівка з тими само хоралами – а в мене велика фонотека – не справила б на мене такого враження.

В Італії я провів того разу два місяці. Бродський мріяв, щоби в Римі постала Російська Академія – на взірець Американської (де я також побував), Французької чи Іспанської… Це викуплені тією чи тією країною будинки, які є «культурними посольствами». Туди приїздять художники, поети, скульптори, аби знайомитися з італійською культурою. Російської Академії все не було, бо на міжконтинентальні ракети грошей завжди вистачає, на відміну від культури… Тому 1996 року було створено Фонд, який раз на рік скеровує одного поета і одного художника в Рим.

– Наступне питання логічно витікає з попереднього: а чи не варто би й державі Україна мати своє «культурне представництво» в Римі?

(Борис Григорович, російськомовний одесит, миттєво переходить на українську мову.)

– Мені здається, що кожна країна має відкрити свою амбасаду в Римі – не тільки дипломатичну, а й культурну. Бо в Римі, в Італії, є чого повчитися. Не політикам – бо мафія та інші риси політичного життя Італії це сувора реальність… А ось стосовно культурного спадку, то в Італії є чого повчитися. І чому б Україні, яка, власне кажучи, була провідником італійської культури в Росію, не мати такого центру? По суті: хто такі Бортнянський, Березовський, Ведель, і яку, власне кажучи, естетику вони внесли в російську культуру? Знаменита українська ікона «Богоматір трьох радостей» – це сюжет, який в Італії бачиш на кожному кроці…

За всього того, що історія України завжди була позначена жахливим суперництвом православ’я і католицизму, і, на жаль, діти у школах вивчали – а може, і зараз вивчають? – поему Шевченка «Гайдамаки», де Гонта ріже власних дітей тільки за те, що вони католики… і малося на увазі, що учням треба схвалювати це, як і чимало інших агресивних віршів… Так ось, попри все це, культурно та естетично Україна, звичайно, ближча до Італії, ніж Росія. Те, що прийшло у Росію, – прийшло «транзитом». І ми всі це знаємо.

– Щиро дякую. Христос воскрес!

– Воістину воскрес!

***

Стоит мост, что на семь верст.

вся в яблоневом цвету.

Ах, белый цвет, цвет на весь свет,

ни капельки тьмы в нем нет!

Дети идут по мосту туда,

на дне стоят города.

Миллионы людей под темной водой

под водой ни капли воды.

Не дождутся прощения от врага,

не найдут дорогу домой.

Стоит мост на семь верст.

бросают дети с моста.