Минулого разу, як я висловилася про деякі «побожні» звички моїх дорогих і коханих братів та сестер у вірі, коментатори ще порадили написати інші дрібні дрібниці церковного життя. Зокрема, про те, щоб перед молитвою на освячення пасхальних страв не розпаковувати целофанових обгорток, влаштовуючи «шухер» на весь храм.
Щодо цього інтимного моменту католицького буття, то можу навіть два приклади навести. Один – це в’їдливий коментар священика в київському храмі св.Олександра. Він замовк і не читав молитву, аж доки всі не відшаруділи целофаном. «То що, вже можна молитися???» Хто хоч трохи совісті мав, міг би згоріти від сорому після цього питання. А другий приклад – дитяча історія з циклу сімейних легенд. Одне з дітей, ще геть маленьке, як сім’я помолилася перед їдою, всерйоз спитало, а чи потрапило благословення в борщ, бо каструля стояла накрита кришкою.
Так ось: целофан не є антибожественним матеріалом, він не зупиняє дію освячувальної молитви! Так само як і не треба відкручувати пляшки з водою та відкривати баночки, аби «туди потрапило благословення».
Чомусь люди воліють робити те, що геть непотрібне, і не робити того, що насправді важливе.
Втім, якщо хтось гадає, що я так нашорошено ставлюся лише до братів-католиків (і особливо сестер, бо то вони активно шарудять целофаном), то можу сказати – я людина екуменічна в цьому відношенні. Бо й саме явище, знаєте, дуже міжконфесійне. На підтвердження цього можу навести запис людини дуже православної і грамотної у своїй сфері.
«Народ, як я зрозумів, в основній своїй масі абсолютно не усвідомлює сенсу молитвословів, читаних у храмі. Автоматично реагуючи на всім відомі богослужбові “маркери” (молімося, поклонімося, мир всім і так далі), люди виконують звичні рухи (перехрестився-поклонився) навіть тоді, коли це не тільки не потрібно, а й виглядає дещо страшнувато.
П’ятнадцята паремія Великої суботи. Читання з книги пророка Даниїла про трьох юнаків у вогняній печі. Ось як це читання виглядало збоку: “Тоді окличник вигукнув голосно: Вам, о народи, племена, язики, звелено: тієї хвилі, як почуєте звук сурми, сопілки, цитри, арфи, гусел та гудьби й усякого роду музичних інструментів, ви впадете ниць і поклонитеся (бабки дружно – бух навколішки!) золотому бовванові, що поставив його цар Навуходоносор. А хто не впаде ниць і не вклониться (бабки ще дружніше – бух, і поклон із ревністю), вмить буде вкинений у піч, розжарену вогнем”».
Проблема «маркерів» характерна не тільки для православного служіння, довгого, а старою мовою ще й малозрозумілого. Це просто проблема автоматизму. Ось скажіть, у чиїй парафії під час Великоднього періоду кантор ризикує заспівати рефрен псалму «Алілуя», дозволений у ці дні, без того, щоб парафіяни не схопилися на ноги, бо «Алілуя» означає, що вже Євангеліє?
Щоразу в таких ситуаціях згадується мені святої пам’яті о.Зигмунт Козар, відбудовник фастівської парафії. Під час пасхальної Служби, вимовляючи освячувальну молитву, він не вагався її переривати, отак просто, без будь-яких сумнівів, коли читав формулу: «Благослови, Господи, ці яйця, знак нового життя»… А побожні парафіяни хрестяться на кожен знак хреста від священика. Отож о.Зигмунт відривав очі від тексту і запитував на весь храм:
– А ви чого хреститеся? Ви що, яйця? Чи ви ковбаса?
Вочевидь ідеться про одне: церковнослов’янська мова чи російська, польська чи українська – відмовок не бракує, а суть у тому, що неучасть у Богослужінні своїм розумом означає неповну участь, навіть якщо відсидів (чи відстояв) усю Літургію «від дзвінка до дзвінка». Певно, нерідко нас стосуються слова Писання про те, що устами своїми ми славимо Бога, тоді як серце наше далеко від Нього. Візьміть до уваги, що серце у Біблії – це не емоції, а думки. Дар розуму, яким необхідно користуватися.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
