Навесні 2010 року приблизно 150 іноземних громадян, звинувачених у спробі поширення християнської віри, було вислано з Марокко за прозелітизм – діяльність, яка там карається за законом.
Християни королівства зазнали потрясіння. Сьогодні більшість із них намагаються бути непомітними і говорять про свою віру натяками. Там двадцять п’ять тисяч католиків і півтори тисячі протестантів – друга за чисельністю релігійна спільнота в Марокко. Вільне «відправлення культу» визнане державою і навіть занесене в нову, недавно прийняту Конституцію країни. Насправді ж християни можуть користуватися цією свободою за дотримання двох умов: що вони – не марокканці, і що не проповідують свою віру. «Свободою віросповідання тут називається свобода жити у вірі своїх предків», –каже представниця виконавчої комісії Євангельської Церкви в Марокко, до якої належать місцеві протестантські спільноти.
За деякими, дуже нечисленними, випадками християни, які приходять у місця відправлення культу, – це іноземці: європейці, а останніми роками ще й мігранти або студенти з Чорної Африки. Цих останніх зараз набагато більше, вони змінили обличчя марокканського християнства. Порожні в 1980-ті роки церкви сьогодні повнісінькі. Атмосфера в них змінилася: повсюди гаряча віра та ритми африканських релігійних пісень.
Якщо прояв своєї віри на недільних богослужіннях не тягне за собою неприємностей, то в інших контекстах справи набагато складніші. «Тут швидко розумієш, що краще говорити про що завгодно, тільки не про свою релігію», – пояснює Марі, уродженка Тулузи, яка перебралася в Марокко два роки тому. Вона погодилася поділитися своїм досвідом тільки за умови збереження анонімності – «щоб не засвітитися і не бути звинуваченою в прозелітизмі».
Така само обачна й Естер, дівчина, яка приїхала з Кот-д-Івуару, – вона вже п’ять років навчається в Марокко. Одного з її друзів вислали з країни, й після цього вона «зрозуміла, що є межі» і що «потрібно бути обережною». Стаття 220 Кримінального кодексу Марокко гранично ясна: особа, яка «використовує засоби спокуси, аби підірвати віру мусульманина або навернути його на свою віру», ризикує провести у в’язниці від шести місяців до трьох років. Звичайно, влада Марокко воліє висилати неугодних з країни замість ув’язнення. Але ефект залякування спрацьовує, і більшість християн воліють «не висовуватися».
Депортації 2010 року запам’яталися: в Марокко ніколи не переслідували християн, у цьому відношенні королівство залишається однією з найтолерантніших арабських держав. Проповіді заїжджих місіонерів не надто ефективні – принаймні, так вважав американський дипломат, чий звіт від 19 березня 2009 року опублікувала WikiLeaks. Він писав: «Тут мешкає 3–4 тисячі християн-марокканців… 90% з них навернулися у християнство, за їхніми словами, завдяки іншим марокканцям, каналам супутникового телебачення та інтернету».
Так сталося, наприклад, з Мустафою. Чоловік середніх років, сповнений запалу, голосно й чітко стверджує: ніхто його не примушував стати християнином. «Я відчував сум’яття через суперечності в ісламі й хотів ознайомитися з чимось новим. Став шукати в інтернеті. Я знайшов багато інформації про християнство і був захоплений цією релігією». Мустафу охрестили три роки тому. Цей батько родини «хотів би сповідувати свою віру відкрито» і не вважає, ніби хтось винен у тому, що він змінив погляди: «Це просто була моя доля».
Багато хто з християн сприймає підозри в прозелітизмі як несправедливість. І все ж таки вони займають оборонну позицію: «Часто стається, що мусульмани намагаються навернути мене на свою віру, і відчуття того, що мою віру не поважають, давить на мене роками», – каже Оділь, яка вийшла заміж за марокканця й оселилася в цій країні 1977 року. Вона, мати трьох дітей, відчуває дискримінацію за релігійною ознакою: «Я християнка, тому закон забороняє мені отримувати й залишати спадок мусульманину». Чоловік і діти Оділь – марокканські громадяни, тобто за замовчуванням вони вважаються мусульманами. Те ж саме стосується Марі, яка запитує: «Невже віра мусульман така нестійка, що їх можна навернути кількома словами?»
Труднощі зміцнюють віру багатьох християн. Марі та її чоловік Бернар у Франції не були практикуючими християнами. Переїхавши у Марокко, вони беруть участь у богослужіннях не менше трьох разів на місяць. Отець Даніель Нурісса, настоятель парафії Матері Божої Лурдської в Касабланці, наводить історію цього подружжя як приклад. Вони прийшли до нього з проханням охрестити їхню дитину, тому що їхня хатня робітниця, марокканка, здивувалася, що вони цього ще не зробили: «У Франції люди не звернули б на це уваги, релігія там уже майже перейшла в категорію заборонених тем». Сам священик каже, що «життя в цій віруючій країні зміцнює його віру». А пастор Самуель Амедро стверджує, що «вразливість Церкви у Марокко і є її головною силою». Тому що це «заважає поводитися авторитарно, як це буває в тих країнах, де ми, християни, становимо більшість».
фінансово.
Щиро дякуємо!
