Християнство не є релігією поміркованості. Сам Ісус говорить, що Царство Боже здобувається силою (пор. Мт. 11, 12), а таких людей важко назвати стриманими. Окрім того непоміркованість є одним з головних гріхів. Чи це наступний парадокс християнства? На рівні лексики можливо, але не по своїй суті. Слід подивитись глибше і замислитись, про яку силу, про який брак міри тут йдеться, і яка непоміркованість є головним гріхом.
Нестриманість і брак міри
Насилля, про яке говорить Ісус, це насилля над «старою людиною» чи над «тілесною людиною», як скаже св. Павло. То людина, яка піддається спокусам, яка служить стихіям світу, а не Богові. Це духовне насилля, що полягає у радикальному відкиненні певної ментальності і способу життя, за чим стоїть підступна тактика злого духа. Це насилля ми бачимо виразно в самому Ісусі Христі, наприклад, в реакції на слова Петра біля Пилипової Кесарії, коли він стає на шляху Ісуса і несвідомо пробує відвести Його від сповнення волі Отця. Він хоче переконати Ісуса, що терпіння і хрест – це не Його шлях. Що більше, він закликає Бога, говорячи: «Господи, нехай Тебе захищає Бог». Тоді проявляється нестриманість Ісуса, який називає Петра сатаною.
Потім Він пояснює природу цієї нестриманості, говорячи: “Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її” (пор. Мт. 16, 22-25).
Таке зречення себе самого означає не якесь велике зусилля волі, тобто своєрідне психічне насилля, а означає сказати “ні” своїм планам, мріям і проектам на щастя, або, говорячи мовою Ісуса, втрату такого життя, яке людина сама собі придумала – щоб жити життям, даним Господом. Отже, це насилля духу, а не тіла чи психіки. Природно, що в конкретній реалізації цього духовного “ні” необхідно вчинити також зусилля волі, що полягає у вірності і витривалості, в неустанному шуканні джерел сили. Але людське тіло і психіка – це не головне поле боротьби. Вони беруть в цьому участь, оскільки людина є єдністю, і все, що діється на одному рівні цієї єдності, позначається також і на всіх інших.
Коли йдеться про тіло чи людську психіку, то Ісус ставиться до них природним, поміркованим способом. Перед початком своєї публічної діяльності Він постить сорок днів і ночей у повній самотності, але період посту не направлений на Його тіло, і також не має своєю метою викликати якісь ефекти в психіці. Це період духовної боротьби між Ісусом і злим духом, яка виражається трьома фундаментальними спокусами: основою свого життя взяти тіло, неприйняття своєї історії, віддання почестей божкам цього світу, за якими стоїть злий дух.
Ісус Христос не показує суворого аскетизму, не користується психічними вправами, навпаки – свої людські потреби Він задовільняє, наскільки це дозволяє конкретна ситуація. Він не цурається забав і бенкетів. Його вороги обзивають Його обжерою і пияком (пор. Мт. 11, 19). Він захищає своїх учнів, коли фарисеї докоряють їм недотримання традиційних постів. Що більше, Він турбується про потреби тіла своїх слухачів: розмножує хліб і рибу, перемінює воду в вино. Він не цурається різних людей – майже завжди Його бачать в оточенні багатьох людей, серед яких багато жінок. Його оточує також посполитий натовп.
Християнство переймає від Ісуса спокійне, помірковане ставлення до тіла і психічних потреб людини. Це не релігія аскетів, хоча вона не відкидає аскетизм як допомогу в духовній боротьбі. Але це не аскетизм, скерований проти того, що є людське. Християнство з самого початку бореться з проникаючими в нього тенденціями, характерними для поганських релігій, які проголошували ненависть до тіла і до порухів душі, зв’язаних з нижчими психічними потребами. Вже св. Павло напише: Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби (Еф. 6, 12). Своєму учневі Тимотею він радить пити не тільки воду, але й вино (пор. 1 Тим. 5, 23).
Таке саме відношення до тіла і людських потреб має й давнє християнство. Один з відомих польських патрологів пробував довести, що Отці Церкви були проти споживання алкоголю, але, вивчаючи їхні праці, відкрив, що вони лише заохочували до поміркованості.
Непоміркованість в їжі і питті
В чому полягає головний гріх непоміркованості в їжі і питті? В цьому гріху також не йдеться про тіло і кров, тобто психіку, але про духа. Непоміркованість в їжі і питті як головний гріх є, так само як і попередні головні гріхи, духовною поставою, з якої бере початок цілий ряд учинкових гріхів. В буденному розумінні з непоміркованістю в їжі і питті поєднується обжерство і пияцтво. Але це всього лише деякі зовнішні прояви цієї постави. Людина, відірвана від любові Бога, спроможної заспокоїти її прагнення, шукає реалізації своїх прагнень в своєму тілі і в психічних станах, які можливо осягнути, постачаючи своєму організмові різноманітні засоби, якими вона диспонує, або маніпулюючи своєю психікою. Але так як любов Бога і потреба в ній в людині безмірна, то цей безмір переноситься на тіло і психіку. Людина, піддана цьому гріхові, пробує в тілі і психіці віднайти те, що втратила на духовному рівні. В більшості випадків вона робить це несвідомо, хоча й існують різні школи, які пробують через тіло і психіку, через різні вправи і пости отримати досвід духа, який є даром Божої любові. Але все те, чого може досягнути тіло й психіка, не в силі заспокоїти прагнення, ознаменованого безконечністю. Насилля, що повинно відбуватися на рівні духу, переноситься на тіло і психіку. А оскільки тіло й психіка є невластивими для цього місцями, то вони починають руйнуватися. Тіло і психіка мають свої обмеження, які слід шанувати. Тоді вони функціонують краще. Усякий надмір чи недобір їм шкодить.
Сучасна непоміркованість
Каталог головних гріхів був створений в стародавні часи. Тоді і виникла назва “непоміркованість в їжі і питті”. В наші часи вона вже застаріла, так як не бере до уваги засоби, які за цей період були відкриті або винайдені, і які дають людині можливість впливати на тіло і психіку. В давнину і в середньовіччі такими засобами були їжа і напої. Грецько-римська культура не знала тютюну і нікотину, не знала наркотичних препаратів, які вводяться в організм інгаляцією або іншими способами.
Ментальність сьогодення, яка усуває духовний рівень з життя людини, особливим способом вводить людину в гріх непоміркованості. Тіло і психіка людини стали полем боротьби за щастя і самореалізацію. Фрустрацію, яка виникає, коли не береться до уваги духовний рівень, пробують компенсувати на психічному і соматичному рівнях. Прагнення безконечності, яке людина пробує реалізувати в тілі і психіці, веде до багатьох узалежнень і хвороб. Перелічимо тільки найголовніші: крім традиційних вже обжерства і пияцтва додається залежність від наркотиків, від різноманітних ліків, також таких, які повинні спричинити, що людина буде виглядати як “молодий бог”. Хворобами цивілізації стають повнота і діабет, поширюються інші хвороби. Занурення сучасного світу в секс і пов’язана з тим порнографічна реклама, а також масове вживання гормональних протизачаточних засобів спричинює велике зростання імпотенції і бездітності. Сучасна музика і кінематографія бомбардують тіло і психіку сильними збудниками. Тут також бачимо велику залежність і хвороби. В країнах Заходу 20% молодих людей мають проблеми зі слухом як наслідок слухання дуже голосної музики. Внаслідок перевантаження людської психіки різноманітними збудниками поширюються симптоми психічного виснаження, що в психології називається синдромом burn-out. Тіло і психіка домагаються поміркованості, даючи тисячі аргументів, що в них людина не знайде сповнення своїх прагнень. Їх обмеження відсилають нас до трансценденції.
Дуже актуально сьогодні звучать слова Ісуса: “хто хоче зберегти своє життя, втратить його, а хто втратить своє життя ради Мене, той його отримає…” (пор. Мт. 16, 22-25). Якщо людина намагається зберегти своє життя, і тому наповнити його змістом, щастям і безпекою на тих рівнях, на яких частково є господарем, отож в тілі і психіці, то втрачає його, нищить себе саму – своє тіло і психіку – і впадає в ще більшу безнадійність. Головний гріх непоміркованості – велика духовна пастка, вийти з якої дуже важко, як це доводять численні приклади залежності, що закінчуються трагічно, незважаючи на великі терапевтичні зусилля.
Особливий смуток
Втратити життя для Ісуса – то вийти на духовний рівень, отож випустити зі своїх рук контроль над власним життям і – говорячи мовою св. Ігнатія Лойоли – видати його в руки Бога. Це означає сказати “ні” своїм планам і задумам на життя і вийти на рівень довіри. Це постава тих, про яких Ісус говорить в блаженствах, що вони засмучені. Але цей смуток не буденний. То особливий смуток. Не кожне засмучення є блаженним, тобто щасливим. Скоріше навпаки, смуток поєднується з нещастям і втратою перспективи.
Св. Павло розрізняє два види смутку. Смуток світу, який є прокляттям, і Божий смуток. Він пише до Коринтян: Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський чинить смерть (2 Кор. 7, 10). Божий смуток наповнений надією на Божу допомогу, що більше, є плацдармом, де Бог перемагає в людській слабості. Про такий смуток говориться вже в Старому Завіті, особливо в тренах пророка Єремії. Читаємо там: і душа моя спокій згубила, забув я добро… І сказав я: Загублена сила моя, та моє сподівання на Господа… Згадай про біду мою й муку мою, про полин та отруту, душа моя згадує безперестанку про це, і гнеться в мені… Оце я нагадую серцеві своєму, тому то я маю надію: Це милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя, нове воно кожного ранку, велика бо вірність Твоя! Господь це мій уділ, говорить душа моя, тому я надію на Нього складаю! Господь добрий для тих, хто надію на Нього кладе, для душі, що шукає Його! Добре, коли людина в мовчанні надію кладе на спасіння Господнє (Пл. Єр. 3, 17-26).
Таким смутком засмучується Ісус в Оливному саду, коли говорить: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! (Мр. 14, 34). Цей смуток випливає з досвіду межі всіх людських можливостей, відчуття повної наготи, і одночасно смуток повного віддання себе волі Отця, отже смуток, повний надії всупереч людській надії. Це смуток величезного напруження між цілковитою людською слабістю і Божою всемогутністю в атмосфері нібито мовчання Бога.
У Вечірнику Ісус говорить своїм учням про смуток християнина: Поправді, поправді кажу вам, що ви будете плакати та голосити, а світ буде радіти. Сумувати ви будете, але сум ваш обернеться в радість! Журиться жінка, що родить, бо настала година її. Як дитинку ж породить вона, то вже не пам’ятає терпіння з-за радощів, що людина зродилась на світ… Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову, і серце ваше радітиме, і ніхто радости вашої вам не відійме! (Йо. 16, 20-22). Це смуток народження нового життя, і цього смутку неможливо позбутися. Якщо хтось уявляє собі християнство без цього смутку, то він є побожним фантазером, що однією ногою вже стоїть в пастці злого духа. Ісус завжди це усвідомлював. І тому завжди після великим успіхів пригадував собі і своїм учням про муки і хрест, але також про воскресіння. То було пригадуванням блаженства тих, що засмучені і зазнають потішення.
Коли Ісуса спокушували головним гріхом, про який тут йдеться? Це особливий момент перед розп’яттям. Християнська побожність увіковічнила цей момент в 10-ій стації Хресної Дороги: “Ісуса обдирають з шат і дають Йому скоштувати жовч”. Євангеліст Матей описує це так: І, прибувши на місце, що зветься Голгофа, цебто сказати Череповище, дали Йому пити вина, із гіркотою змішаного, та, покуштувавши, Він пити не схотів (Мт. 27, 33-34). Св. Марко описує так: І давали Йому пити вина, із миррою змішаного, але Він не прийняв (Мр. 15, 23). Що то був за напій і чому його давали Ісусові?
Це був напій, що зменшує фізичний і психічний біль, своєрідний наркотик. Отже таким жестом хтось хотів допомогти Ісусові в Його терпіннях, зменшити смуток найгіршої години. Римські воїни не перешкоджали цьому. Але Ісус не хотів пити. Хотів узяти на себе весь біль і смуток свідомо, не затуманюючи своє тіло і психіку, а піддаючи себе виключно потішанням Отця. І Він отримав ці потішання, бо вкінці кінців переміг. Цією дорогою Він веде також і нас. На цій дорозі ми не відмовляємося від здобутків людських знань і техніки, особливо в царині медицини, бо і вони є Божим даром. Це дорога довіри – передати своє життя в руки Бога незалежно від того, чи йдеться долиною темряви, чи по освітлених вершинах. Нема щастя, яке не було би даром. Подателем людського щастя і лікарем страхів є сам Бог.
Станіслав Луцаж ТІ, lucarz.narod.ru,
переклад о. Олег Кривобочок ТІ
фінансово.
Щиро дякуємо!
