Одна з головних проблем сучасності – це питання про роль релігій та їхнє співіснування у глобалізованому світі. Що більш мультірелігійним та мультікультурним є суспільство, то гостріш воно відчуває потребу в пошукові моделі гармонійного співіснування та взаємодії.
Не секрет, що різноманітність несе у собі величезний творчий потенціал. Але разом із тим у ній криється небезпека двох крайнощів: розчинитися в загальній масі (синкретизм) або замкнутися в коконі власних уявлень (ксенофобія).
Чи є можливим таке мультікультурне суспільство, в якому можна було би зберегти власну ідентичність і при цьому залишитися відкритим на альтернативну культуру? На це питання Католицька Церква дає ствердну відповідь і пропонує конкретний шлях його реалізації.
Після ІІ Ватиканського Собору (1962-1965) Католицька Церква активно включилася в процес глобалізації. Було відкрито шлях внутрішньої мультікультурності понад-мільярдної Церкви (Літургія національними мовами, визнання понад 20 обрядів, розширення меж допустимих форм релігійності). Також у діалозі з іншими релігіями Церква перестала акцентувати догматичне ствердження про володіння повнотою істини, активно включилася в екуменічний процес, почала говорити про цінність інших релігій (документ «Nostra aetate»). Розпочався активний і ефективний діалог з іншими віросповіданнями та релігіями.
Але вже за півстоліття стало видно, що релігійний діалог майже не приносить очікуваних наслідків. Ба більше, дедалі сильнішу критику викликали синкретичні настрої, що постали в екуменічних колах, – настрої, внаслідок яких чимало віруючих втрачали відчуття автентичності своєї віри і згодом впадали в релігійну індиферентність аж до пошуку якихось форм безрелігійної духовності.
Громом з ясного неба для ентузіастів об’єднання релігій став ватиканський документ «Dominus Iesus» (2000), який нагадав про незмінність католицької віри в те, що саме в ній зберігається повнота істини, об’явлена Богом. Ще більше насторожив прихильників єднання релігій медіальний галас довкола «суперечливих» висловлювань Бенедикта XVI. Як особливо скандальне вони сприйняли висловлювання Папи у передмові до книжки Марчелло Пера «Чому ми маємо зватися християнами. Лібералізм, Європа, етика» (Мілан, 2008). У передмові Папа позитивно оцінив книжку, в якій автор виступає з тезою «про неможливість міжрелігійного діалогу». Незабаром газета «Corriere della sera» (8.11.2008), а слідом за нею чимало світових медій, стали писати про те, що Папа вважає міжрелігійний діалог неможливим. Зрозуміло, що висловлювання належить не Понтифіку, а авторові книжки, але галас довкола нього спровокував живе обговорення того, якою насправді є позиція Католицької Церкви стосовно міжрелігійного діалогу.
Перше, на що звертають увагу численні зауваження Бенедикта XVI, це заклик до того, щоб не розглядати наївним чином міжрелігійного діалогу як шляху до повного об’єднання.
Перше, на що звертають увагу численні зауваження Бенедикта XVI, це заклик до того, щоб не розглядати наївним чином міжрелігійний діалог як шлях до повного об’єднання. На погляд католицького віровчення, об’єднання можливе тільки на шляху добровільного визнання істини. А абсолютна істина, як відомо, може бути тільки одна. Через те, що кожна релігія вважає себе володаркою істини, то прийняття іншої правди й відмова від своєї буде рівнозначна визнанню брехливості власної релігії. За цим слідує моральний імператив відмови від фальшивої (своєї) віри та прийняття (нової) істинної.
На практиці, враховуючи людський фактор, беззаперечне визнання істини вище за власні переконання на рівні світових релігій межує з фантастикою. Залишається шукати шлях діалогу, враховуючи переконаність кожної зі сторін в істинності власної релігії. За таких умов мирний та рівноправний міжрелігійний діалог можливий лише тоді, коли кожна зі сторін погодиться визнати рівність усіх релігій. Відповідно, діалог у такому разі залежатиме від розуміння рівності.
Рівність релігій можна розглядати як рівність у частковому володінні (неволодінні) повнотою істини. Фактично, за законами логіки, це означало би визнання брехливості всіх релігій та моральне завдання спільного пошуку єдиної, досі не відкритої доктрини. Такий шлях може видаватися оптимальним виходом із ситуації конфлікту релігійних «істин». Однак практика, знову ж таки, показує, що цей шлях – утопія. Він можливий у теорії, але неможливий у реальній ситуації людства.
Розуміючи це становище, Католицька Церква пропонує розпочати міжрелігійний діалог не з розмови про (абсолютну) істину, а з визначення права кожного на (будь-яку, навіть суб’єктивну) істину. Тобто визнати як природне право кожної людини (групи) на свободу совісті (віросповідання). У такому разі міжрелігійний (міжконфесійний) діалог стає реальним, і його можна будувати одразу в двох паралельних площинах: практичній (культурній) і теоретичній (доктринальній).
Рівність релігій можна розглядати як рівність у частковому володінні (неволодінні) повнотою істини. Фактично, за законами логіки, це означало би визнання брехливості всіх релігій та моральне завдання спільного пошуку єдиної, досі не відкритої доктрини.
У першому випадку це буде творчий обмін цінностями культури, мистецтва, думки,звичаїв, різними формами соціального служіння тощо. Тут можуть бути задіяні всі галузі практичної діяльності людини. Єдина умова (табу): не зачіпати конфліктні моменти альтернативної доктрини. Такий підхід вимагає взаємного визнання базових (природних) прав людини, цінності її особистості та права на власні переконання, дотримання домовленостей.
У другому випадку міжрелігійний (міжконфесійний) діалог стосується питань доктрини. Це вузькоспеціалізоване знайомство й аналіз істинних смислів релігійних учень. Такий шлях допомагає позбутися численних взаємних упереджень, перекручених уявлень та фальшивих кліше, які нашарувалися упродовж історії. У підсумку пізнання істинного сенсу того чи того віровчення допомагає зрозуміти його, знайти точки дотику й розпочати адекватну дискусію. Так знімається чимало конфліктів, часто базованих на упередженнях. Вони переводяться зі сфери соціального зіткнення у сферу спеціалізованих (інтелектуального, правового) шукань вирішення напруженості.
Такий шлях уникає трьох головних проблем у міжрелігійному діалозі. Це замкненість на власному догматизмі та уявленнях про опонента, вимушена дволичність діалогу (декларативна толерантність), а також розмивання власної релігійної ідентичності в ім’я компромісу.
Пропонований Католицькою Церквою діалог, який враховує реальні налаштованості представників різних релігій, допомагає реалізувати одразу кілька цілей. По-перше, визнання взаємного права на віросповідання відкриває поле для мирного співіснування та правового вирішення конфліктів. По-друге, діалог допомагає розвіяти стереотипи. По-третє, у процесі мирного діалогу відбувається взаємне культурне збагачення. І по-четверте, виробляється взаємна повага та взаємне прагнення до того, щоби поступово поставити об’єктивну Істину вище за суб’єктивні прив’язаності та переконання. Для досягнення всіх цих цілей треба виконати лиш одну умову: мати добру волю, прагнення діалогу з ближнім незалежно від різниць у віросповіданні.
о. Андрей Рилко,
католицький священик (Пінськ, Білорусь), Baznica
фінансово.
Щиро дякуємо!
