Цікаво було читати світську пресу, ошелешену рішенням Папи Бенедикта і, як завжди, схильну до сенсацій більше, ніж до осмислення події. Найпопулярніша версія, на якій зрештою зупинилися всі, – що це «друге в історії Церкви» зречення.
Щоправда, різняться версії, після кого саме Бенедикт XVI є «другим», якщо виступають імена Целестина V (ХІІІ ст.) і Григорія ХІІ (XV ст.). Насправді ж престолу св.Петра Папи Римські зрікалися не раз і за різних умов. Строго кажучи, вести відлік від Григорія ХІІ (1415 р.) не дуже коректно, оскільки він не так зрікся, як його примусили це зробити. Цілком добровільно та свідомо це зробив радше названий Папа Целестин.
Але розглянемо це питання детальніше.
Безсумнівно, відмова Папи Римського від престолу – це винятковий факт. Чи то вперше за 600 років, чи то вперше за 700 з лишнім…
Як пише о.Вінцент Залеський у своєму агіографічному збірнику «Святі на кожен день», першим зафіксованим випадком зречення Єпископом Рима свого уряду є рішення Папи Понтіана – 28 вересня 235 р. Засланий на Сардинію, він не мав змоги дієво виконувати свої обов’язки, і вирішив за краще поступитися владою, аніж завдавати шкоди Церкві.
Не до кінця з’ясована справа Папи Марцеліна (296-304), який відійшов від своїх обов’язків під час переслідування християн імператором Діоклетіаном. Ще більше сумнівною є справа відмови з боку Папи Ліберія (352-366). Про ці «переказування стерна» відомо небагато, бо немає належної кількості достовірних документів. Проблемною ситуацією в історії залишається також і схвалення Папою Мартином І особи його наступника, Папи Євгенія І, яке він зробив 654 року, ще за свого життя – а отже, фактично тим самим зрікся Петрової влади. Проте це рішення було прийняте за нього імператором Константом ІІ, який за діючим у 537-752 рр. правилом затверджував обрання Пап. За непокору Мартина І вивезли до Константинополя, де тортурували, звинуватили у єресі та злочинах проти влади, і заслали до Херсонесу.
Випадки зречення Пап або примушення їх до відмови від влади були відомі у Х-ХІ століттях. 964 року імператор Оттон відкликав з уряду Папу Бенедикта V. Оскільки Папа не побажав захищатися від нападок імператора, дехто визнав його позицію за відповідник зречення. Подібним чином 1009 року залишив папський трон Йоан XVIII; брак джерел не дозволяє стверджувати, чи він це зробив із власної волі, чи з примусу. В будь-якому разі, згідно з одним із каталогів Пап, він закінчив своє життя простим монахом.
Безсумнівно вимушеним, хоча історично виразно підтвердженим, було зречення Пап Бенедикта IX (1045 рік) і Григорія VI (1046 рік).
Чиста правда, що найкраще знаним і разом із тим найбільш очевидним (бо добровільним!) було зречення Папи Целестина V. Його обрали Папою 5 липня 1294 року внаслідок складної ситуації на конклаві, який тривав уже більше двох років, оскільки звичні для нас суворі правила проведення конклаву відмінив Папа Адріан V. Перед обранням він провадив пустельницьке життя в центральній Італії. Славився святістю, яка й привернула увагу кардиналів. Хоч сам кардиналом не був, та здобув більшість голосів на конклаві. Після впрошувань погодився прийняти гідність Папи Римського. Однак не мав досвіду в керуванні складним світом Папської держави, і вирішив відмовитися, лише відновивши старі правила проведення конклаву. Двом кардиналам, експертам із канонічного права, звелів з’ясувати, чи з точки зору канонічного права відмова Папи від правління є можливою. Діставши пояснення, кількома днями пізніше, 13 грудня 1294 року, склав повноваження. Минуло всього п’ять з лишком місяців. У присутності кардиналів він у Неаполі зачитав формулу свого зречення, зняв папські інсигнії, попросив присутніх обрати нового Папу, а потім повернувся до свого пустельницького життя. Сучасники по-різному оцінили цей крок. Петрарка вбачав у цьому вираження свободи і доброго духа Папи; натомість Данте визнав зречення актом малодушності та помістив Папу Целестина за пекельною брамою (в першій книзі «Божественної комедії» – «Інферно»).
У липні 2009 р. Бенедикт XVI побував у Л’Акуїлі та відвідав базиліку Санта Марія ді Коллемаджо, де молився біля релікварію з мощами Целестина V, зарахованого 1313 року до грона святих. Аби підкреслити духовну солідарність із попередником, Бенедикт XVI залишив біля релікварію свій паллій, отриманий на початку понтифікату. Сьогодні цей факт часто згадують.
Перед нинішнім зреченням Бенедикта XVI останнім Папою, чий відхід від стерна Церкви задокументовано, був Григорій ХІІ. Своїм кроком він прагнув завершити поділ у Церкві, знаний як Західна схизма. У той час, окрім самого Григорія ХІІ, який мав резиденцію в Римі, було ще двоє претендентів на папський трон: антипапи Бенедикт ХІІІ, який зі своїми прихильниками резидував в Авіньйоні, і Йоан ХХІІІ у Пізі. Історичним фактом є, що кардинали закликали Григорія ХІІ відступити від правління, а Пізанський собор 1409 року його відсторонив; зречення ж настало 1415 року. Перед цим Папа скликав засідання вже діючого у Констанці собору і зобов’язав кардиналів обрати його наступника. На цьому соборі він підписав буллу про зречення, а собор обрав Папу Мартина V, якого прийняли всі тодішні «центри влади»; Західна схизма нарешті завершилася.
В історії Церкви ставалися також «умовні» зречення, які не досягли звершення. Коли 1804 року Папа Пій VII мусив поїхати на коронацію Наполеона до Парижа, він перед виїздом із Рима підписав документ про зречення, яке мало би настати, якби його ув’язнили у Франції. Подібним чином під час Другої світової війни Папа Пій ХІІ підписав два зречення, які були би оприлюднені, якби його схопили гітлерівці. Папа також велів, аби після його зречення Колегія кардиналів зібралась у нейтральній Португалії, аби там обирати наступника. Зрештою, знавці життя блаж.Йоана Павла ІІ підтверджують, що й він писав лист про зречення, яке мало би настати, якби він через хворобу не був спроможний виконувати свої обов’язки.
Додамо до цього, що канонічне право не окреслює, коли саме Папа повинен зрікатися. Однак це право визначає, що дієцезіальний єпископ повинен скласти зречення з уряду після того, як йому виповниться 75 років життя, а кардинали не можуть брати участі в конклаві та інших таємних зібраннях після того, як їм виповниться 80 років. Але ці принципи не стосуються Папи як Єпископа Рима. Від часу впровадження в життя цих правил стосовно дієцезіальних єпископів і кардиналів троє Пап – Павло VI, Йоан Павло ІІ і Бенедикт XVI – переступили вікову межу у 80 років за час своїх понтифікатів.
Канон 332, параграф 2, стверджує тільки те, що якщо Папа зрікається своїх функцій, то це зречення має бути прийняте повністю вільно і має бути належним чином проголошене; натомість не вимагається нічиє ухвалення (так каже Кодекс канонічного права, виданий за Йоана Павла ІІ, і так само говорить про зречення Кодекс 1917 року та норми, встановлені 1975 року Папою Павлом VI).
Отже, зречення Папи, який є Наступником св.Петра і Вікарієм Христа на землі, є можливим і передбаченим у церковному праві. В історії таких моментів уже трохи налічується, хоч і не завжди можна точно сказати, чи то було добровільно, чи вимушено. Однак ці випадки показують, що історія папства – складна і водночас захоплива. Хоч на сьогодні зречення Папи є більш можливим з формальної точки зору (якщо взяти до уваги хоч би вимоги до єпископів щодо віку), то воно надалі викликає бурхливі емоції з огляду на винятковий моральний і релігійний авторитет Папи Римського.
Цікаво, що у випадках зречення Папи-сеньйори майже завжди обирали монастирі за місце свого життя і молитви.
Варто також зазначити, що церковні документи використовують термін resignatio – відмова, відставка, а не abdicatio («абдикція», як ще пишуть) – «відречення», яка гірше передає суть відходу з папського трону. Варто вшанувати правильну термінологію.
За матеріалами: Gość Niedzielny, Сибирская католическая газета, за співпраці з Антон Герасименко
фінансово.
Щиро дякуємо!
