Мабуть, ніде журналіст не відчуває своєї непотрібності так гостро, як у нашій релігійній темі.
«А чому, власне, світська преса має писати про зречення Папи Римського? Це стосується католиків – нехай католики про це й пишуть». Приблизно так був сформульований пост в обговоренні огляду Марини Довженко. Не знаю, як там автор статті, але я спершу розгубилася, прочитавши це – своєчасне, панове, — питання. Ну як це – чому? Як – чому? А про що ж іще писати? Це ж подія. Не побоюся цього слова – сенсація.
Розгубленість минула, згасли емоції. Але питання з порядку денного нікуди не ділося. Чому би світським ЗМІ не висвітлювати події церковного і релігійного життя? А чому би нам з вами цього не читати, не цікавитися? Чому в нашому повсякденному медіапросторі назагал так мало – ну добре, не церковного – просто християнського мессиджа? Чому?
Адже це насправді дивно. Судячи з відомостей про відвідування, наприклад, святкових богослужінь, ми нація досить-таки релігійна. Принаймні двадцять відсотків населення – бодай частково практикуючі християни, а «просто християн» у нас, якщо я добре пригадую результати соцопитувань, — хоч греблю гати – більше, ніж 80 відсотків населення. Наша релігійність просто зашкалює. І при тому всьому питання «а для чого про це писати» ставлять не тільки юзери, що від нічого робити швендяють сайтами. На це питання мають цілком конкретну відповідь керівники більшої частини вітчизняних ЗМІ. Відповідь, звісно ж, негативну. І це ще не все. Ви, можливо, сміятиметесь, але, судячи з усього, на це питання готова негативно відповісти і значна частина священноначалія. Причини у всіх, звісно ж, різні, та наслідок, на жаль, той самий.
Власне, стосовно причин. їх є величезна кількість. Починаючи з глобальної проблеми – традиційної вузьколобості керівництва ЗМІ і поганої освіти братів їхніх менших – рядових співробітників газет і студій. Знаєте, яку відповідь я чую найчастіше, коли пропоную написати статтю, наприклад, про проблеми коптів виданню-яке-я-не-хочу-називати? «А який стосунок це має до України?» Бачите, редактор повністю солідарний із автором поста, який «не розуміє, навіщо нам про папу». І я знову розгублена: невже дорослій людині на певній посаді потрібно розтлумачувати явні речі? І з чого починати? З того, що труднощі життя коптів лише здаються суто локальними, а насправді вони є частиною універсальної проблеми? Чи це занадто складно, і слід починати з того, що Україна – це не окрема галактика і навіть не планета? Що, діючи за тією ж логікою, слід вилучити з наших бібліотек і «Три Мушкетери» – адже там також немає нічого про Україну. Але я слабачка. Я ковтаю всі свої аргументи, здвигаю плечима, відповідаю «як ні, то ні» і несу свою пропозицію до іншої редакції.
І знаєте, в чому найбільша пікантність? У тому, що всі ці люди, що з виглядом безпросвітної нудьги запитують мене «для чого нам про папу/коптів/РПЦ/Вселенського патріарха/Собор і т. д .» — всі вони далеко не атеїсти. Всі вони вважають себе християнами.
Як професіонал, що працює саме у сфері саме релігійної журналістики, деколи я відчуваюся образу, пекуче бажання все кинути – ну не потрібне воно нікому! – і перекваліфікуватися в «управдоми». Писати про політику. Чи про шоу-бізнес. Зайнятися, врешті, чим-небудь, що приносить славу чи принаймні хліб насущний.
І ви знаєте, більшість із нас так і чинить. Думаєте, ніхто з молодих журналістів не хоче займатися релігійними питаннями? Масового захоплення такою тематикою, звісно ж, немає. Але приблизно раз на два-три роки до мене в «ДТ» прибивалися практиканти і випускники факультетів журналістики, що цікавилися саме цим питанням. Їх запалу вистачало всього на один-два роки – а потім вони йшли. У політику чи в шоу-біз, чи взагалі кидали професію. Мабуть, ніде журналіст не відчуває своєї непотрібності так гостро, як у нашій релігійній темі – а це для молодої амбіційної, а особливо не позбавленої таланту людини просто нестерпно. Набагато важче, ніж низький рівень заробітної плати з розрахунку на тисячу знаків.
Зрештою, а чому це я тільки про своє, нежіноче? Хіба у нас медіапровал лише з релігією? Релігійна тематика – це тільки симптом. А захворювання – системне. У нас провал не тільки і не так з релігією, а взагалі з «гуманітарною» журналістикою. Проблема «Номер 1» — це низький професійний (тобто, в цьому випадку, просто культурний і освітній) рівень авторів і їхніх творінь. Дуже часто дефіцит професіоналізму виявляється в «церковних» матеріалах – але це ріже око лише тим, хто бодай частково є «в темі». Але ж те саме можна сказати і про інші гуманітарні рубрики – про літературу, музику, соціальні проблеми, про моральні засади і побут. Вам здається, важко вибачити людині, яка не знає, хто «блаженніший», а хто «святійший», а хто просто собі «владика», але береться розмірковувати на церковні теми? Я готова вас зрозуміти. Але, на жаль, це дуже романтичний погляд. Зрештою, можна вивчити «хто є ху». Але ось буквально днями на одному дуже популярному інтернет-ресурсі я прочитала текст, за який, якби це був твір у 10 класі на тему «як я провів літо», нормальний учитель вліпив би трояка. І їй не допоможе ні доречно вжите «його святість», ані орфографічні помилки, виправлені «вордом».
Але якби стаття була на тему політики, керівництво сайту ні за що не пропустило б цей текст. Та от біда – стаття була на тему суто гуманітарну, а тому – нічого, «пройшло».
Другосортність матеріалів гуманітарного спрямування відповідає «другосортності» тематики. І «залишковому принципові» фінансування. Ні для кого не секрет, що в багатьох друкованих ЗМІ статті на важливі — політичні, економічні — теми і «другорядні» — культура, наука, історичні та соціальні рубрики — оплачуються за дуже різними тарифами. Як наслідок, усі, хто має хоч краплину амбіцій і таланту, після освоєння азів професії, намагаються перейти до високооплачуваної категорії політичних та економічних журналістів. У гуманітарних темах залишаються рідкісні пташки — з різних причин, — але головним чином, тому, що вони — «гуманітарні гіки». Їх мало, але їх, як я вже писала все в тому ж обговоренні огляду Марини Довженко, більше й не треба. Тому що попит на них невисокий. Ви звернули увагу, що в більшості вітчизняних ЗМІ немає не тільки рубрик релігійного спрямування? У багатьох з них вже немає ще недавно традиційних рубрик «культура», «мистецтво». Їм на зміну в кращому випадку прийшли «шоу-біз», «світське життя» і т.п. У гіршому — нічого. Разом з «гуманітарними» рубриками канули в лету «гуманітарні» жанри – такі, як нарис, фейлетон, памфлет. Ці майже літературні жанри вимагають зовсім інших витрат праці від автора. І вони, відповідно, недешеві. А наші ЗМІ воліють працювати за принципом фаст-фуду, де все дешево, багато, швидко, яскраво, дарма, що не надто здорово для шлунка. І авторів для своїх «другосортних» рубрик вони набирають, переважно, так само, як МакДональдс — багато-багато молоденьких хлопчиків і дівчаток, що турбуютьсялише тим, скільки гамбургерів вони продали і скільки заробили, а не тим, що саме вони тицяють у руки покупцеві, і який слід це залишає в них самих — Бог з ним, з миром.
Може, це і правильно — повинен існувати сегмент «масових медіа», як і сегмент фаст-фуду. Біда, що в нібито «елітних» медіа диспропорція між «першосортними» і «другосортними» темами така ж сама. Не варто мені нагадувати, що по-справжньому «елітних» медіа у нас немає. Досить того, що є медіа, які на це звання претендують. Або, швидше, імітують. В цілому нас ця ситуація влаштовує. Ми, пишаючись своєю «духовністю» (треба ж і нам чимось пишатися), не готові ні виробляти гуманітарного — тобто «духовного» — продукту, ні платити за нього, ні навіть просто його споживати. Тобто, наша «духовність» — така ж сама імітація.
Цікаво, що у зв'язку з такою «гуманітарною» загалом та релігійною зокрема глухотою нашого медіапростору відкриваються перспективи для розвитку релігійних і церковних ЗМІ. Однак вони не поспішають займати цю нішу. Але про специфіку роботи і сприйняття церковних ЗМІ — якось іншим разом.
Катерина Щоткіна, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
