Трьома відомими архітектурними шедеврами пишається столиця Буковини. Це колишня резиденція митрополитів Буковини і Далмації (нині ЧНУ ім.Ю.Федьковича) – архітектор Йосеф Главка із Чехії; Чернівецький обласний академічний муздрамтеатр ім.Ольги Кобилянської, що зведений за проектом знаного у Європі бюро архітекторів Фельнера та Гельмера; і найкрасивіший храм міста – костел Найсвятішого Серця Ісуса, що його збудував найвідоміший зодчий Чернівців Йозеф Ляйцнер.
Саме ці споруди можна бачити на всіх чернівецьких поштівках. Саме біля цих місць завжди найбільша кількість туристів. Щоправда, якщо театр і резиденція завжди були у доброму стані, то храм зазнав величезної руйнації. І сьогодні можна більше розповідати про його трагічні сторінки, аніж про архітектурний шарм…
Франц-Йосиф у єзуїтському городі
У час, коли занедбана будівля сумно чекає, коли в ній знову залунає орган і служитиметься Свята Меса, – навколо храму ні на день не змовкають шум і гам. Адже з одного боку в огорожу святині впирається найбільший міський ринок, і дуже часто торгівля розтягується аж під церковну браму… А чернівецькі віряни парафії Найсвятішого Серця Ісуса моляться у невеликій каплиці, облаштованій у третьому корпусі училища мистецтв ім.С.Воробкевича. І так – уже понад десять років. Будівля училища стоїть одразу за храмом, адже це – колишній парафіяльний будинок і помешкання тодішніх єзуїтів, які працювали у Чернівцях.
Оточення храму виглядає дисонансом: з одного боку – гамірний ринок, з іншого – дуже затишний та спокійний міський парк. Кілька років тому на території парку постав пам’ятник австрійському імператору Францу-Йосифу, зведений як подарунок рідному місту від одного з відомих політиків.
Голова парафіяльної ради, історик за фахом Інна Келлер разом із настоятелем, отцем-єзуїтом Станіславом Смольчевским займаються всім, що пов’язано з поверненням храму місцевій громаді та реконструкцією з 1996 року. Сюди колись ходили предки п.Інни, німці за походженням. Нині парафія налічує близько 70 вірних.
– Як тільки ми відчинимо ворота, що ведуть на подвір’я, – розповідає пані Інна, – одразу можемо побачити, яка це велика територія. Біля огорожі колись ще була каплиця св.Антонія. А парк ліворуч від храму був єзуїтським городом. Варто зауважити, що огорожа і головні двері храму збереглися автентичні. Ще з 1996 року ми почали клопотатися про повернення костелу і будівлі в комплексі, знайшовши в архіві документи про те, що саме належало єзуїтам: храм по вул.Шевченка, 2-А, та парафіяльний будинок по вул.Загула, 1. Наприкінці 1990-х років вийшов указ Президента України про повернення у 2000 році культових споруд, які колись належали парафіянам. Ми були внесені у графік Кабінету Міністрів на повернення у тому ж році. Але щасливої миті наша громада тоді не дочекалася. Храм нам повернули аж 2010 року. І таким чином ми втратили своїх меценатів. Адже 2000 року Ватикан був готовий допомогти нам у реставрації. Коли ми отримали ключі і ввійшли до костелу – жахнулися! Дах протікав, і вся вода стояла на сходах замерзлою…
Місцевим римо-католикам храм Найсвятішого Серця Ісуса перейшов від державного архіву Чернівецької області, який розміщувався тут десятки років. Останніми роками архівісти працювали тут у жахливих умовах: світла не було, обігрівалися калориферами… У таких ось умовах зберігалися й австрійські документи. Натомість партійний архів зберігався в іншому приміщенні, у хорошому стані.
Читальний зал під самим куполом
Ми з головою парафіяльної ради заходимо у храм. Відчинивши двері, потрапляємо у вузький довжелезний коридор. Він такий довгий, що залишається лише уявляти, яким величним і великим був цей храм, внутрішній простір якого у радянські часи розділили на поверхи – для архіву. Варто додати: загальна площа будівлі становить 3102.80 кв.м, площа забудови – 1019,1 кв.м. Довжина споруди – 52,9 м, ширина – 19,01 м., висота основного об’єму – 27,57 м, вежа – 58,39 м.
Весь непотріб і сміття люди потроху вивозять звідси, а ось щоб розбити залізобетонні перекриття, вмонтовані у стіни, потрібні фахівці.
Обережно піднімаємося на третій поверх, під саму стелю храму, бо ж частина кріплень рушиться. Просторий поверх – колишній читальний зал. За вівтарем розташовувався кабінет директора архіву. Лише на горішній частині вікон пишніють вітражі: нижні частини вибиті.
– Щороку, – продовжує пані Інна, – ми прибираємо територію навколо храму. До волонтерів долучаються і студенти Буковинського медуніверситету: один із їхніх корпусів навпроти нашого храму. Вперше, коли ми сюди тільки ввійшли, вивезли з костелу і подвір’я десятки вантажівок сміття! І тепер люди приходять щосуботи і роблять те, що можна зробити власними силами. Нам ідеться про те, щоб храм можна було відкрити, щоби люди могли прийти, молитися. Богослужіння у нас ведуться тільки українською мовою.
До слова: варто зауважити, що теперішній настоятель храму, отець Станіслав Смольчевський – поляк, який уже багато років працює в Україні, зокрема на Буковині. І дуже цікава деталь: останній настоятель єзуїтського костелу у Чернівцях, Владислав Куморович, після репатріації з Росії до Польщі був священиком у м.Битомі, в Польщі. З цього ж само міста, з цієї ж парафії родом нинішній настоятель, отець Смольчевський. Ось так символічно і естафетно продовжується місія єзуїтів у Чернівцях…
Під шум торгівлі та звуки музики
У 1880-х роках місіонери-єзуїти, які прибули на Буковину для духовної праці на запрошення архиєпископа Варшавського Зигмунда Щесного Фелінського, перші Служби Божі проводили у маленькій капличці по нинішній вул.Головній, неподалік від місця, де згодом звели храм. Минуло майже дві сотні літ, і сьогодні парафіяни цього ж храму вже майже десять років збираються на Богослужіння у невеликій каплиці. Тоді люди чекали на будівництво, тепер – на відновлення і реконструкцію…
Коли постало питання про реконструкцію будівлі, що перебуває у жахливому стані, навіть фахівці казали, що дешевше би було його завалити й збудувати новий. Однак учинити щось подібне з таким архітектурним шедевром ніхто б не наважився. Адже жодна з церков Чернівців не може дорівнювати красою та архітектурним шармом храмові Найсвятішого Серця Ісуса, збудованому в неоготичному стилі. Якби ми повернулися в часи початку XX століття, то, увійшовши до храму, насолоджувалися б його чудовими вітражами, скульптурними композиціями Хресної дороги, вівтарями… Ринку, який нині розташувався праворуч від будівлі, ще, звісно, не було, адже в ті часи ця територія стояла незабудованою. Єзуїтам справді пощастило оселитися у самісінькому серці Чернівців.
А день 25 листопада 1894 року назавжди увійшов в історію Чернівців як величний і урочистий: у місті освятили новозбудований костел Найсвятішого Серця Ісуса. Перед святинею зібралися сотні городян і слухали першу Службу Божу. Люди повсякчас зводили очі на височенний шпиль храму, милуючись новим, досі небаченим дивом.
Так само зводять очі до неба і теперішні парафіяни – під час свого храмового свята, яке кілька останніх років проводять перед дверима, просто неба. Поруч вирує торгівля, а тут лунає молитва. Звикли люди й до того, що у каплиці в училищі їхні молитви завжди мають багатозвучний музичний супровід. Адже у коридорі студенти-музиканти займаються…
Благословення від Папи
Історик-архівіст Марія Никирса, в минулому – керівник одного з відділів державного архіву Чернівецької області, розповідає:
– Архітектора костелу Йозефа Ляйцнера, тодішього директора чернівецької промислової школи, я б назвала найвідомішим зодчим міста. Храм Найсвятішого Серця Ісуса – його найкраща споруда. Будівництвом Ляйцнер керував особисто. Зводилась споруда на благодійні кошти. Можна сказати, їх збирала вся Європа, долучалися представники різних конфесій. А на відкритті особливі здравиці лунали на честь тодішнього бургомістра Чернівців Антона Кохановського. На його ім’я навіть надійшло поздоровлення від Папи Римського, який уповноважив отця-настоятеля Ф.Еберхарда передати бургомістрові та його родині письмове Апостольське благословення. Варто сказати: це було особливе визнання очільника міста світовою католицькою спільнотою.
Нині у Чернівцях майже не залишилося людей, які пам’ятають той час, коли у святині лунали молитви і як саме вона виглядала зсередини. За свідченням архівістів, храм мав не лише головний вівтар, а й бічні: вівтарі Пресвятої Богородиці та Ігнатія Лойоли – засновника Товариства Ісусового.
Однією із прикрас будівлі були скульптурні композиції Хресної дороги, 14 стоянь по стінах храму. Сьогодні у Чернівецькому краєзнавчому музеї зберігається тільки частина скульптурного ряду «Страстей Христових» – дерев’яне різьблення, датоване XIX століттям. Невідому сторінку появи експонатів у музеї відкриває заступник директора Марія Унгурян:
– Мистецькі скульптури потрапили до нас 1984 року. Тоді до музею зателефонував городянин (напевно, якийсь сумлінний працівник радянських органів) і повідомив, що з горища храму викидають різні речі. Так нам дісталася частина Хресної дороги.
Нещаслива доля спіткала і тутешній орган. Колишні співробітники архіву пригадують, як інструмент хотіли придбати вірмени, але їм не дозволили. Тож він покинуто стояв у дворі, допоки його по частинах не розібрали…
– На момент побудови храму, – продовжує Марія Никирса, – навколо нього була величезна площа. Територія забудовувалася наприкінці австрійського та на початку румунського періодів (поч. 1920-х рр. – Ред. РІСУ.). Таким чином, сусідами будівлі стали Учнівський будинок (зведений 1936 року; теперішній корпус медуніверситету), приміщення Дирекції поліції, перебудоване у 1910-1912 рр., адже до того там був старий міський шпиталь (у радянський період для КДБ тут збудували нове приміщення). Позаду храму знаходився «кляштор», будівля, яка слугувала єзуїтам будинком для проживання (тепер – один з корпусів училища мистецтв). 1924 року, в румунський період, праворуч від святині зробили міський ринок.
Богослужіння у храмі Найсвятішого Серця Ісуса проводилися навіть у перші роки радянської влади на Буковині. 1945 року місцева влада передала ключі від єзуїтського храму православним, але за рік забрала. До того, як тут оселився архів, костел простояв зачинений, а церковні речі потрохи розкрадувано.
– Коли я працювала в архіві, – пригадує Марія Дмитрівна, – до Чернівців приїжджали люди, які ще пам’ятали, що їх хрестили у цьому храмі. Коли 1960 року Чернівецька обласна рада вирішила передати споруду під державний обласний архів, то фактично за три роки тут перебудували все. Єдине, що залишили, – підлогу, викладену плиткою. Працівники намагалися підтримувати чистоту і порядок у будівлі, та в останні роки належного утримання архіву вже не було: у споруді навіть відключили центральне опалення.
Таємниця підземелля
Нині, як і колись, чернівецькі римо-католики знову по всьому світу збирають гроші на реконструкцію храму.
– Сьогодні інвесторів як таких немає, – зазначає о.Станіслав Смольчевський. – До 2000 року були спонсори, були інвестори, які хотіли цим займатися, було виділено кошти, отож, якби ще 2000 року нам повернули цю будівлю, то храм би вже працював тепер. На жаль, із поверненням його зволікали 10 років, і тепер нам треба починати все від самого початку.
Священик цього року вдруге побував в Австралії, де є польська діаспора. Саме вони передали в Чернівці кілька десятків тисяч доларів. Але парафіяни націлені стукати, так би мовити, і до місцевих спонсорів, лише би вже було зібрано всі відповідні документи. Нині залишається затвердити проектну документацію на реставрацію споруди і отримати право довгострокової оренди на землю.
Реставраційні роботи розпочалися би зі шпиля, який трохи похилився. Саме на ньому колись був годинник, який сповіщав час на всі чотири сторони світу.
Всі господарські справи парафіяни вирішують у помешканні настоятеля. Не так давно священикові, за кошти Товариства Ісуса, було придбано квартиру неподалік храму. До цього він мусив жити в іншій римо-католицькій парафії, в орендованій квартирі. Тепер тут і він живе, і катехези відбуваються. Пані Інна Келлер зауважує: всі єзуїти, подібно до Папи Франциска, дуже скромні в побуті.
Якщо заглиблюватися в історію костелу детальніше, то можна віднайти ще чимало і цікавого, й трагічного. Як, приміром, про підвальне приміщення храму, де перепоховано польських солдатів. Свого часу ця історія ширилася містом як легенда.
– Насправді це все документально підтверджено, – каже Інна Келлер. – І тепер ми повинні отримати дозвіл, аби зібралася відповідна комісія, яка відкриє цю гробницю. Йдеться про 60 перепохованих жовнірів Першої світової війни, польського походження. Вони загинули під час бойових дій під Раранчею (нині це буковинське село Рідківці). Там вони спочатку і були поховані. Згодом, за румунських часів, жовніри були перепоховані біля храму, бо тут був маленький цвинтар. За радянських же часів, коли цей цвинтар комусь заважав, останки солдат перенесли до крипти, про що є архівна згадка. Вочевидь, у майбутньому ніхто їх не перепоховуватиме, лише молитимемося за їхні душі…
На сьогодні міські екскурсійні маршрути пролягають лише повз цей храм. Однак парафіяни з радістю роблять екскурсії всім туристам. Історик Інна Келлер сама особисто вже не один раз зустрічала іноземних гостей, показувала їм святиню, прогулювалася з ними затишним церковним подвір’ям і навіть проводила всередину храму. Кожен охочий турист, завітавши до Чернівців, може через сайт храму Найсвятішого Серця Ісуса домовитися про міні-ексурсію і дізнатися багато цікавих історій про цю унікальну церкву.
– Я мовчу про те, – каже пані Інна, – як іноземним туристам буквально мову відбирає, коли вони бачать наш розвалений храм. Не так давно я проводила екскурсію для групи зі Стокгольма, і коли вони побачили, в якому стані храм, скільки праці тут ще попереду, то навперебій мене запитували: «А для чого вам усе це? Для чого вам це відновлювати? Адже вас так мало…» І я відповідаю: «Храм Божий – це вже наш дім, і дім наших предків, і ми не можемо його залишити…»
Буває, іноземні туристи так розчулюються від оплаканого стану храму, що залишають громаді матеріальні пожертви. Так, потрошку, чернівчани збирають мільйони, потрібні для їхньої рідної святині…
P.S. Долучитися до збору пожертв може кожен. Реквізити для перерахунку – за цим посиланням.
Наталія ФЕЩУК, РІСУ
Фото автора та з архіву спільноти храму Найсвятішого Серця Ісуса
фінансово.
Щиро дякуємо!
