Летіла у Салоніки зі щемливим почуттям — ось воно! Нарешті доторкнусь до колиски європейської цивілізації!..
Прочитала у неті, що там є і що варто подивитись. Перепитала знайомих, які вже побували у Салоніках.
Знала, що з аеропорту до міста везе нормальний автобус, і що ціна квитка адекватна — 1 євро: після берлінського 2,5, або чиказьких 3 доларів — просто шара, як полюбляють казати студенти.
Море, сонце, пальми — що ще треба для повного щастя!.. Для мого потрібні ще музеї, продуктові магазини, нічні крамнички та ресторанчики.
Перший подив викликало, що музей давньоримської агори — розкопане місто 300 р. до р. Х., працює з вівторка по п’ятницю від 10.00 до 16.00. З перервою на обід! Із музею Біла башта мене вигнали о 16.00, бо вони зачинялися. Одним словом, усі музеї зачиняються о 16.00, і це в серпні, у туристичний сезон. У музеї війни, який виявився воєнним об’єктом, усі написи грецькою: не розумієш — твої проблеми. Дуже цікаві музеї археології та Візантійської спадщини, і чи не ці тільки два музеї працюють у вихідні. Й на цьому дякую!
Іншим пунктом програми могло би бути відвідання церков. Церкви красиві, древні, з візантійських часів, але мене виганяли майже звідусіль за порушення дрес-коду. Я мала шалика, щоб накрити голову, але ноги в шортах (не коротких) не було куди дівати. Греки або дуже побожні, або… Хрестяться на храми на кожному кроці. Ще у них багато капличок посеред міста, біля магазинів, поруч із казино та ресторанами. Можна зайти поставити свічку, залишити копієчку…
Для туристів мають автобусні тури з нібито екскурсійним супроводом. Не знаю, як у нас зроблені такі аудіосупроводи, але у Салоніках мене вразила примітивність подачі інформації: подивіться праворуч, подивіться ліворуч. Без історичного контексту, без байок, міських легенд і т. д.
Життя у Салоніках починається о 10.00, закінчується десь о 16.00, максимум о 18.00… Причому не лише у державних установах. Таке враження, що загальна позиція — що більше ти працюєш, тим більший ти дурень. Від південного міста очікуєш бурхливого вечірнього-нічного життя, але тільки на набережній можна зустріти поодинокі ятки з водою, кукурудзою, бубликами, ну й нічні клуби. Вібрації життя, як у нашому Коктебелі, приміром, зовсім немає…
Думала, що в селі якось інакше, бо там люди апріорі мали би бути працьовитіші. Автобусом їхала з Греції до Македонії, потім перетнула автобусом майже всю Македонію. Контраст разючий. По грецькій стороні —тиша і спокій, пустка. По стороні македонців — люди у полі з сапками, рачки, але працюють. Води нема — тягнуть, зрошують, то тут, то там зелена зона, город, садок. В Охріді життя вирує і день і ніч, і кожен, на будь-який вік і на будь-який гаманець, може знайти своє місце. Одним словом — видно, що македонцям не доводиться розраховувати на європейські дотації, тож мусять самі на життя заробляти.
І заробляють.
Напередодні від’їзду з Салоніків я познайомилася з молодим чоловіком. Він виявився гордим громадянином Атен. Під час розмови запитала його про причину кризи в Греції. Почула до болю знайоме: іноземці, які приїхали до нас, і США з Німеччиною, які не хочуть сильної та самостійної Греції, у якої все є, навіть нафта. На язиці було: а чи не пробували ви працювати, може, допомогло б, — але стрималася. Не мені, українці, вказувати гордим нащадкам Платона і Аристотеля, що робити.
Тетяна Дзядевич, Чикаго,
спеціально для CREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
