Зовнішня трудова жіноча міграція – це одне з найхарактерніших соціальних явищ у незалежній Україні. Тисячі жінок виїжджають за кордон у пошуках кращого заробітку, але упродовж свого шляху вони змінюються, на різних рівнях свого буття. Що ми знаємо про ці зміни? Чи хочемо знати? Про міграцію українок ми говоримо зі Світланою Одинець, молодшою науковою співробітницею Інституту народознавства НАН України, керівницею проектів у Комісії Української Греко-Католицької Церкви у справах мігрантів, редакторкою міграційного порталу «Навігатор», яка досліджує зміну соціальних ідентичностей мігранток в Італії і провела власне емпіричне дослідження в Італії влітку 2012 р. Вона також модеруватиме панельну дискусію «Соціальні наслідки жіночої трудової міграції» під час VI Екуменічного соціального тижня.
– Розкажіть, будь ласка, чому Ви почали досліджувати питання саме жіночої еміграції?
– Я завжди мала підвищений інтерес до того, що є на периферії загальних суспільних дискурсів (а з жіночою міграцією, аналогічно як і з багатьма іншими жіночими історичними досвідами, є саме так). Попри те, що про жіночу міграцію у нас говориться передусім як про міграцію «жертовних матерів», які «миють горщики» за літніми європейцями, ми ж розуміємо, що насправді це масштабне, складне і практично недосліджене соціальне явище. Адже йдеться про сотні тисяч українок, їхніх доль, світоглядів, які неможливо зрівняти під один шаблон.
Міграція спричинює серйозні перетворення у людині та її життєвих стратегіях, а також зумовлює реконфігурації всередині українського суспільства і родини, значно багатогранніші, ніж просто «негативні», як це у нас часто вважається.
Приблизно з 1995 р. українки починають мігрувати як самостійні суб’єкти (у попередніх хвилях міграції вони їхали за чоловіками – як сестри, матері, доньки). За останні 12 років частка жіночої міграції зростає на 10 %, і навіть за найобережнішими оцінками, поданими у новому дослідженні Елли Лібанової, понад 405 тис. українок з 1 січня 2010 р. до 17 червня 2012 р. працювали або шукали роботу за кордоном. Зрозуміло, що у цій цифрі не враховано жінок, які виїхали з родиною до 2010 р., а також кілька інших категорій мігранток.
Українська міграція, до слова, відображає світову тенденцію: у світі також досить швидко зростає частка жінок-мігранток, і вже сьогодні їх майже 53 % від загальної кількості всіх мігрантів. Жінки мігрують, змінюють свій соціальний простір і кардинально змінюються самі, як на рівні зовнішніх активностей, так і на рівні внутрішньому. Погодьтеся, що тут це вагомі причини для зацікавлення цим феноменом. Бо що може бути цікавіше, ніж досліджувати людину, ще й у час її великої подорожі?
– Які країни найчастіше вибирають українки, коли вирішують їхати на «заробітки»?
– Італію, передусім. Понад 80 % українських мігрантів в Італії – це жінки. І, власне, українська іммігрантська спільнота в цій країні є першою за кількістю жінок, і четвертою – за кількістю іммігрантів загалом. Ми перевершили навіть філіппінських іммігрантів, де традиційно жіноча міграція, а також іммігрантські спільноти з Африки, яких сьогодні найбільше в Італії. Чому саме Італія? По-перше, ринок праці – потреба у доглядальницях для літніх італійців. Деякі дослідники також вказують на культурну близькість українців та італійців, але найвагомішу роль, на мою думку, тут відіграли соціальні мережі – коли їхали найсміливіші, прокладали дорогу, а за ними – цілі родини, вулиці, села.
Зауважте, що в Італії не було старої української діаспори, і лише за останніх двадцять років за даними Інституту статистики Італії, яка враховує тільки легалізованих українців, там оселилося понад 223 тис. українців. Зрозуміло, що українців в Італії таки більше, бо не всі мають дозвіл на працю і проживання, хоча, таких уже зараз меншість порівняно з початком 2000-х років.
Українок багато працює також у Польщі, Греції, Іспанії. До речі, за даними Елли Лібанової, Угорщина теж вийшла на перші позиції за кількістю мігранток з України. На цей момент, я не можу пояснити чому це відбулося.
– Як розпочалася саме жіноча трудова міграція до Італії і якою вона була?
– Перші виїзди за кордон у країни Західної Європи розпочалися приблизно після 1993 р. Ми мало знаємо про них, крім того, що вони відбувалися під високою загрозою життя. Майже для кожної жінки викликом було прийняти рішення про міграцію, часом досить спонтанне. Якщо жінка мала родину, то найчастіше її чоловік або був проти або взагалі демонстрував байдужість. Дітей залишали на своїх матерів, сестер, подруг, значно рідше – на батька, хоча і такі випадки є теж. Психологічно виїжджали у стані депресії, або у відчутті безвиході. Українки купували за великі і позичені гроші документи, як правило, туристичні візи на 10 днів, і, в’їжджаючи в Європу як туристки, за кілька днів ставали особами з неврегульованим статусом. Часто їх перевозили у важких умовах, де була пряма загроза життю і здоров’ю. А далі – вокзали, європейські площі й італійські «Карітаси», які буквально рятували наших людей від голоду. Про ці складні досвіди мені розповідали дуже багато жінок, яких я опитувала в Італії під час мого дослідження.
Масова міграція 2000-х рр. уже відбувалася трохи легше, бо у декого вже було до кого їхати – до колежанки, матері, сестри, але теж досить складно. Наших мігранток привозили спочатку на південь Італії, якщо тільки жінка не їхала на конкретне місце роботи. Відомо, що італійський Південь – це менша увага до нелегальних мігрантів з боку поліції, але також і нижчі заробітки, і ніякої гарантії безпеки. А далі – «робота на фісі», без офіційних документів, по 24 години на добу, часто на острові, у закритому приміщенні з хворою людиною.
Проте через рік–два, якщо жінка витримувала, вона вже трохи знала мову і може навіть починала процес легалізації, якщо на той час уже була якась чергова амністія від італійського уряду. Після цього жінка шукала кращу роботу. Ставало легше – нав’язувалися соціальні контакти, віддавалися основні борги.
Жінки дуже по-різному оцінюють свою міграцію – дехто дуже тужить за родиною і Україною, погано адаптується в Італії і навіть не прикладає до цього жодних зусиль. Інші – навпаки починають професійно і культурно реалізовуватися, навіть здобувати нову освіту, плануючи своє подальше життя в Італії. Але фактом є і те, що частка жінок, які повертаються в Україну, лишається досить малою.
– Що саме підштовхує жінок до такого кроку як виїзд за кордон?
– Попри те, що ми називаємо четверту хвилю міграції економічною, далеко не лише фінансовий, матеріальний фактор є основною причиною. Можливо, ця причина найкраще артикульована, найбільш видима для інших, але точно не єдина. Було би дивно звести міграційну стратегію лише до пошуку кращого заробітку. Соціальні і передусім персональні, приватні, внутрішні фактори відігравали і відіграють дуже вагому роль. Жінки мігрують не лише для того, щоб купити дітям квартиру, але і для того, щоб знову віднайти саму себе, свою ідентичність і гідність, яку вони тимчасово втратили. Причому ці внутрішні причини часто могли і не рефлексуватися жінкою в час її виїзду, а стають видимими для неї лише згодом.
За моїми спостереженнями, сьогоднішня жіноча міграція з України, особливо та, яка відбувається в останні роки, коли від голоду уже ніхто не помирає, – це рух назовні, це велика життєствердна стратегія у найглибшому сенсі цього слова, і я говорю про це, водночас не ідеалізуючи ніяким чином саму реальність. Цей рух уперед видно навіть тоді, коли їдуть жінки пенсійного віку, проходячи дуже різні випробовування, і навіть при тому, що їм загалом складно працювати в Італії. Але, зрештою, вони починають відчувати себе людьми, а що може бути важливіше? І цей персональний пошук, рух назовні сотні тисяч жінок не є надто цікавим дослідницьким об’єктом для українських філософів і соціальних антропологів, натомість значно частіше ми можемо спостерігати стигматизацію жінок, які виїхали на заробітки, і «покидали тут своїх дітей». Однак мало хто враховує, що невідомо яким чином ця ситуація розвивалася б далі, якби жінка не прийняла рішення про міграцію. Часто це було єдине рятівне коло, наважитися на яке могли тільки дуже відважні.
Хоча, звичайно, з іншого боку, не можна не згадати про серйозні виклики, через які проходять дуже багато транснаціональних (мігрантських) родин –зокрема, психологічні проблеми із чоловіком, дітьми, родиною. І однією з причиною цього, як на мене, на загал є дуже низький рівень психологічної освіти (що було характерно для радянського часу, а теперішні мігрантки прожили у радянському часі понад половину свого життя): брак знань про те, у який спосіб можна зберегти емоційні зв’язки з дітьми і родиною на відстані, і як моделювати свої стосунки з ними і загалом зі своїм оточенням. Дуже багато жінок у міграції живуть з потужною психологічною установкою на надмірну жертовність, «лише для дітей» (що дуже підсилене українським суспільним дискурсом про жертовних матерів), пересилаючи їм свої досить великі, як на українські мірки, зарплати, що часто стає занадто великою спокусою для дитини. Нерідко жінки утримують своїх дітей навіть у тридцятилітньому віці. Причини таких установок і їх зміна – це ще один глобальний фронт робіт для дослідників і психологів.
– Чи жіноча міграція останніх двадцяти років є однорідною за мотиваціями виїзду?
– Власне, що ні. Четверта хвиля складається з кількох менших міграційних хвиль, кожна з яких характеризується своїми причинами і способами виїзду. Ми мусимо розрізняти «першопрохідців» середини дев’яностих, які їхали в нікуди і справді для того, щоб вижити, а також масову хвилю початку 2000-х рр., коли міграція відбувалася через соціальні мережі, теж великою мірою через брак коштів, але вже не тільки, і міграцію після 2008 р., коли палітра мотивацій стає досить широкою. Українки мігрують також і через неможливість реалізації професійної, інтелектуальної, емоційної. Насильство в сім’ї, алкоголізм чоловіків, безвідповідальність у веденні сімейних справ – все це чинники, які дуже сильно пов’язані між собою та з відсутністю грошей.
Востаннє, коли я була у Флоренції, влітку цього року, мені зустрілося кілька жінок, які приїхали рік-два тому. Вони вже одружили дітей, і у своїх 50 виїхали для того, щоб побачити світ, і пізнати інші середовища. Вони говорили про це уже прямо і відкрито. Звісно, вони працюють як доглядальниці, але намагаються не лише працювати, але і жити.
– Чим Церква допомагає українським мігранткам?
– Роль Церкви в українській міграції справді дуже велика, і так було впродовж останніх 150 років. В Італії нині діє понад 140 парохій УГКЦ, і це щось значно більше, ніж просто парохії. За свідченнями мігранток, для частини жінок Церква від початку стала рідним домом, передусім у духовному сенсі. Інша частина українок почала за допомогою Церкви свою соціальну адаптацію. Сьогодні при парохіях творяться бібліотеки, літературні, театральні гуртки, і таким чином розширюється комунікативно-соціальне середовище мігранток, які часто важко адаптуються до нових умов життя. Водночас священики в Італії – це не лише душпастирі, бо виконують численні соціальні, психологічні функції, допомагають жінкам у правових питаннях – розтлумачують ті чи інші закони, перекриваючи своєю діяльністю багато недопрацювань українського уряду.
– Чому українкам так важко повернутися назад додому? І чи часто вони повертаються?
– Я думаю, що питання про повернення треба адресувати самим мігранткам. Якось в одному інтерв’ю, одна з мігранток мені сказала: «А я не хочу, щоб мене повертали. Мене не треба повертати, я сама вирішу коли і у який спосіб це має відбутися». Ми живемо у часі глобалізації, де кордони мають все менше значення, а все більшої суті набуває віднайдення людиною самої себе. Звісно, є немало людей, які мріють повернутися в Україну, і користати тут зі свого життєвого, набутого в міграції, досвіду. Але для цього повинні діяти відповідні урядові програми. А також ці люди повинні мати хоча б мінімальну гарантію захисту їхніх людських прав на Батьківщині, і справа тут знову ж не тільки в економіці. Чи ми готові їх прийняти? Чи ми як суспільство справді з радістю чекаємо на них? Бо поки що значно більше поваги до себе вони мають на чужині. І навіть ті жінки, яким близько 60-ти і які зараз втратили роботу в Італії, усілякими способами стараються залишитися в Італії з надією, що ще зможуть попрацювати. Це змушує нас замислитися над тим, чи справді ми щирі, коли відкриваємо двері перед тими, хто повертається з далекої дороги?
Як на мене, значно важливіше працювати над мінімалізацією ризиків і негативних наслідків міграції – від створення консультацій, порадень, розширення соціального простору дітей мігрантів, створення різних альтернатив для мігрантських родин, ніж постійно говорити про повернення когось і кудись. Якщо ми виходимо з позиції поваги до людського індивідуального вибору, то мусимо справді його поважати.
Розмовляла Вікторія Листопадська, Духовність
Фото: news.ub.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
