Син, про якого забув власний батько, став найбільшим царем в історії Ізраїля.
Пророк стукає у двері Єссея. Скількох маєш синів? Сімох! — випалює батько. Стрімко, як у вестерні. Приведи мені їх, каже пророк. Хлопи як дуби, цвіт ізраїльської молоді, один кращий за іншого. Жоден із них — кидає пророк — не стане царем Ізраїля. Не маєш більше ні одного сина?
Маю ще одного, — бурмоче знічений чоловік. — Але він… пасе вівці.
Упс. Сельо… Пастух. Син, який не вписався в елітний «клуб сімох». Син, про якого… забув власний батько. «Узятий від овечої кошари» Давид стає найвеличнішим царем в історії Ізраїлю.
На минулому тижні я мав виголошувати свідчення у Хожові та Любліні. Як раптом порозсипалося (на площині емоційній, психічній, зі здоров’ям, логістикою і самопочуттям) стільки всього, що я мав якнайбільше бажання «відступити на заздалегідь заплановані позиції». До цього ще додалося запалення гортані. Я вже тримав у руці телефон, щоби передзвонити організаторам і перепросити, що не приїду. А що гірше, я фігурував на плакаті-запрошенні, з дописом, який викликає жаль: «Свідок віри».
Коли в повній безпорадності я розгорнув Біблію і прямо запитав: «Чому я? У Тебе на складі немає інших? Справжніх свідків?», то аж двічі мені випали фрази, в яких було слово «вибраний». «Збере своїх вибраних» і «Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав».
Послання було просте, як схема лінії метро: Я вибрав тебе для того, щоб ти говорив. Кінець, кріпка. Один робить піцу, другий кермує автобусом, а ти маєш балакати. Ось твоє завдання.
Розчарую коментаторів: ця вибраність не є видом залічення у дворянство! Один раз за все життя я бачив знервовану пані проф. Анну Свідеркувну (зазвичай — втілення спокою). Під час круглого столу на Торгах католицької книжки у Варшаві якийсь тип ляпнув: «А чого це євреї — Вибраний народ? Чого це Він їх вибрав, а не нас?» Вражена біблістка відказала: «А ви гадаєте, що це обраність до величі? До нагород? Відзнак? Ні! Це покликання до того, щоби йти Його шляхом. Шляхом приниження, оголення, служіння, жертви. Прошу, почитайте Старий Завіт…»
Вибраність Богом — не бонус, не спеціальна винагорода. Це пролог до визнання: «Біда мені, якби я не проголошував Євангелія» і «Страшно потрапити в руки Бога Живого».
Мартін Якімович, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
