Французька переміна?

Національний Фронт, колись погорджуваний, нині б’є рекорди популярності.

«Францією керують педерасти», «Голокост — це деталь історії Другої світової війни». Ці два речення, колись сказані Жаном-Марі Ле Пеном, засновником Національного Фронту, надовго визначили медіа-образ його партії. Їх згадували так часто, що НФ виглядав назавжди маргіналізованим, із тавром екстремістського, майже фашистського угруповання. Саме ж політична програма НФ оминалася мас-медіями тривало і послідовно, повторювалося хіба що те, що спротив НФ щодо масової імміграції має фашистські корені.

Ця медіально-політична дискваліфікація радше не спрацювала. Сьогодні всі соцопитування показують, що, на думку французів, Національний Фронт став партією номер один: 44% вважають, що тільки НФ спроможний провести дієве відновлення держави. Тільки 23% надають таку спроможність Соціалістичній партії, і 38% схиляються до опозиційного, «правого» Союзу народного руху. Нинішня лідерка Національного Фронту, дочка засновника, Марін Ле Пен, посідає перше місце у списку політичних особистостей: 50% респондентів вбачають саме в ній шанс на реальні зміни.

Як це сталося?

Від часів самого Ле Пена багато що змінилося. Нав’язуваний тягар «двох фраз» був такий великий, що не допомагали ніякі пояснення контексту (в першому випадку Ле Пен говорив не про політиків, а про деяких впливових інтелектуалів із гомосексуального  середовища, які у 1970-1980 роках разом із феміністками голосно просували педофілію; в другому випадку йшлося про безмір страждань численних народів, які «заступило собою» неспівмірне, на його думку, переживання юдеями виключно своїх страждань, хоча відсоток юдеїв порівняно з іншими убитими — невеликий). Ле Пен керував партією до кінця 2010 року. Справжня зміна настала, коли на чолі Національного Фронту поставили Марін Ле Пен. Її першим стратегічним наміром стала «дедияволізація» образу партії. Завдання виглядало неможливим до виконання. Однак нова керівничка досягла успіху.

Ані праві, ані ліві

Як депутат Європарламенту, Марін Ле Пен голосно заперечувала проти таврування гомосексуалістів. Вона вписалася у коло європейських контактів з Ізраїлем, і хоча критикувала ізраїльський уряд, та здобула визнання юдейських кіл у Франції завдяки виразній критиці антисемітизму. Вона підкреслювала, що Голокост був величезним злочином, гідним безсумнівного засудження. Тут варто зазначити, що Роже Цукерман, голова дуже впливової політично та економічно французької Ради представників юдейських інституцій, уже 2002 року схвально відгукувався про НФ, оскільки йому подобалася тодішня антимусульманська риторика Ле Пена. Марін Ле Пен та інші лідери НФ пробилися на шпальти газет і змогли викласти широкому загалові свою програму та погляди. Французи почали відкривати, що питання, зачеплені «двома реченнями» Ле Пена, становлять ідеологічну окраїну партії. Та й, зрештою, Марін Ле Пен видалила з неї всіх діячів, які надміру радикальними висловлюваннями в обох справах могли наразити партію на критику преси.

Це може видатися дивним, але французькі спостерігачі мають великі проблеми з ідеологічною кваліфікацією Національного Фронту. Колись цю партію вважали крайньою правою, а тепер модна зустріти найрізноманітніші визначення: права, ліва й навіть радикальна ліва. Про видану два роки тому книжку Марін Ле Пен «Хай живе Франція» писалося, що вона навіть марксистська, з огляду на вміщене в ній засудження ультраліберальної глобалізації, спротив перед приватизацією всього та «безкарних фінансистів», які, на її переконання, систематично обкрадають середній клас і робітників, поступово допроваджуючи державу до економічного падіння і «конфіскування демократії».

Характерним є бачення Національним Фронтом явища масової імміграції. Починається воно від критики ідеолога крайнього капіталізму Адама Сміта, який казав, що справжній капіталіст «не може мати іншої вітчизни, аніж місце, де він матиме найбільший зиск», і закликав усунути державні кордони. Нинішня глобалізація фінансового капіталізму тягне за собою легкий обіг не тільки товарів, а й людей. Ще у 1960-х роках у Франції було майже нульове безробіття. Під натиском великих підприємств уряд погодився на масову імміграцію дешевшої робочої сили, виставляючи сотні тисяч французів на штучно створену конкуренцію. Цю імміграцію останніми роками обмежено до 200-250 тис. легальних іммігрантів щороку, але НФ прагне радикально зменшити це число. Партія вказує, що проімміграційні ліві розмовляють, по  суті справи, тією самою мовою, що й великий капітал, який «організував» багатомільйонне безробіття, аби легше залякати й підкорити працівників.

Фатальне «подружжя»

Парадоксально, але то питання не суто економічні, а звичаєві сильно вплинули на нинішню рекордну популярність Національного Фронту. Тим, що переважило шальку терезів, було впровадження (у травні ц. р.) «подружжя» для гомосексуалістів. У ту мить соцопитування показали падіння підтримки соціалістичного президента Олланда на рівень менше 30%, що стало побиттям іншого рекорду: найбільшого відкинення президентської політики в історії V Республіки. З останніх опитувань випливає, що аж 79% французів не бажають бачити Олланда на чолі держави. Це дно, якого ще рік тому ніхто не сподівався. Легковаження мільйонними демонстраціями проти ослаблення традиційної родини, визнання «права на дитину», ніби це річ, і допущення до комерціалізації людської плідності — залишили глибокий слід. Традиційні праві голосували проти цього законодавства, але незадовго після цього сказали, що як прийдуть до влади, то не чіпатимуть його. Повалення таких законів обіцяє тільки Національний Фронт. На додачу виявилося, що гомосексуальне середовище не так уже й зацікавлене у подружжі. За півроку чинності закону укладено кілька сотень таких офіційних «шлюбів», що становить менше 1% шлюбів у Франції загалом. Якщо брати до уваги пропорції гомосексуальної популяції, то це означає, що тільки 13-14% цієї популяції відчуває потребу санкціонування зв’язків. Хоча цей від соток і так високий, бо ще треба врахувати «ефект новизни». А в жовтні, зрештою, вже розпочалися й перші процеси розлучень таких пар.

Катастрофа?

Перенесення симпатій сотень тисяч лівих і правих французів до Національного Фронту диктується всезагальним розчаруванням, але воно викликало безпрецедентну хвилю зацікавлення політичною програмою партії. Обіцянки президента Олланда стосовно обмеження влади фінансового сектора або стримання безробіття виявилися пустопорожніми балачками. «Гомоподружжя» залишається єдиною його виконаною обіцянкою, на яку під час його виборчої кампанії і так мало хто звертав увагу. Національний Фронт, посилаючись на спадок генерала де Голля і його поняття незалежності, говорить про конкретні політичні кроки, які мають уберегти державу перед подальшою економічною і звичаєвою деградацією. Наприклад, НФ прагне відійти від постанов євросоюзного трактату в Маастріхті, якими велиться, щоби держави позичали гроші виключно в приватних банках. Таким чином, центральні банки було позбавлено змоги надавати державам безвідсоткові кредити, що, на думку членів НФ, провадить до лавиноподібного наростання боргу. Так, Франція має 1700 млрд. євро боргу, і заплатила вже 1400 млрд. самих тільки відсотків.

Марін Ле Пен також обіцяє боротьбу з делокалізаціями (перенесенням підприємства за кордон у зв’язку з шуканням дешевої робочої сили) та провадження прородинної політики. Якщо до цього додати пропозицію утримання загальної соціальної допомоги, поєднану зі «здобуттям політичної незалежності» (також і через повернення до національної валюти), то партія Марін Ле Пен починає виглядати цілком вірогідною альтернативою для тих парламентських партій, які досі керували навперемін. На думку їхніх прибічників, Соціалістична партія і Союз національного руху, що їх нерідко об’єднують в одне скорочення, провадять, по суті справи, одну й ту ж саму ультраліберальну політику, яку диктують міжнародні інституції.

Вражаюче зростання популярності Національного Фронту пробуджує щораз то більші побоювання традиційних еліт. Прикладом може слугувати «зміна фронту» з боку згаданого Роже Цукермана. Під кінець жовтня він опублікував у «Le Monde» різкий текст, у якому пророкує тотальну катастрофу Франції в тому разі, коли Марін Ле Пен виграє найближчі президентські вибори. Це може означати, що чимала частина медій підсилять свою критичність  у публікації проти Національного Фронту. Однак уже неможливо забути і не згадувати про цю партію в політичному житті Франції.

Флоріан Філіппо, «людина номер два» у партії Національного Фронту, послідовно переконує, що ніякої катастрофи не станеться. І скидається на те, що найближчі місцеві та європейські вибори принесуть чимало несподіванок.

Єжи Шигель, Gość Niedzielny