В одній з повістей Франца Кафки згадується київський священик, який під час революції 1905 року зупинив натовп, зробивши собі ножем на долоні розріз хрестом… Під час революції в Києві 2014 року таких відважних священиків були десятки. Можливо, завдяки їм жертв на Майдані було менше, ніж могло бути.
Про роль Церкви в українській революції у Брюсселі розмовляємо з провідним релігієзнавцем України, віце-ректором Українського католицького університету, колишнім дисидентом Мирославом Мариновичем.
Як, на вашу думку, українські Церкви пройшли революцію?
Це було велике випробування, і я не можу сказати, що всі Церкви пройшли його однаково. Але, якщо говорити про Церкву взагалі, як інституцію, то було кілька успішних і значущих моментів в історії Майдану, які засвідчили дуже важливе її місце в українському суспільстві.
Певною кульмінацією був момент відкриття Київським Патріархатом дверей Михайлівського собору для поранених. Людей, які шукали прихисток, пустили до собору, і вони лежали-спали на підлозі. Було неймовірно бачити, як люди лежать під іконостасом.
Це було одкровення для всієї України. І це показало справжню суть Церкви, її природу, яка вже трішечки забута. Однак вона однакова і на заході, і на сході України – Церква дає прихисток для гнаних людей. І ця її призабута роль просто шокувала…
Майже вісім століть минуло після того, як у Михайлівському монастирі люди ховалися від татаро-монгольської орди, коли Батий брав Київ. Нині люди ховалися в тому самому Соборі від переслідувань «Беркута». У цьому є якийсь символізм…
Власне, цей символізм і приголомшив людей. Також мали вплив оті нічні молитви на Майдані, зокрема нічне капеланство священиків. Саме вночі воно було важливим для людей, які стояли і майже щоночі очікували нападу. Мені казали деякі священики, які приймали сповіді, що то був якийсь крик душі людей. Усе було реально, чисто і щиро, не було ніякого лукавства, як коли політики з’являються в церкві перед телевізійними камерами. Натомість було чисте християнство.
Оцей душпастирський момент був фантастичним навіть для самих священиків. Вони казали, що до революції ніколи не бачили такого щирого християнства, як на Майдані. Недарма з’явилися слова про те, що Христос був на Майдані, адже «де є люди, які стоять в моє Ім’я, там і я є», сказав Христос. Отак це й було.
Але ж Майдан дав приклади релігійного служіння не лише з боку християн – православних і греко-католиків. Чи не так?
Абсолютна правда. На Майдані була присутня ієрархія різних Церков і звичайні священики. На Майдані молилися сотні тисяч людей. Де ще в Європі таке може бути? Така масова молитва не могла не мати величезного духовного значення. На сцену Майдану з молитвою виходили і ісламські мулли, і єврейські рабини… І це давало відчуття партнерства і солідарності.
Був на Майдані курінь кримських татар, і для них було важливо, що їхній імам також молився зі сцени Майдану, що на сцені не було монополії священиків-християн. Так само для євреїв-активістів Майдану присутність рабинів була дуже важливою.
Але якщо повернутися до міжконфесійних проблем в Україні, то не можна було не помітити, що в сенсі наближеності до революційного народу, Київський Патріархат виявився йому ближчим, аніж Московський. УПЦ МП була або на боці попередньої влади, або тримала нейтралітет під час революції…
Так, цей висновок є справедливим. Але треба зрозуміти і складність, в якій опинилась ієрархія Української Православної Церкви Московського Патріархату. Їм не позаздриш, бо, якщо Церква має бути зі своїми вірянами, то треба пам’ятати, що ці віряни були в різних куточках України, мали різну політичну орієнтацію. Скажімо, віряни цієї Церкви є і в Севастополі (не просто проросійському місті, а тепер вже навіть російському), і в Галичині… То як Церкві у такій ситуації тримати єдність? Тому тут мусив бути нейтралітет.
Все-таки, мушу сказати, ця Церква зуміла не зробити великих помилок, шарпнувшись у бік такого ієрархічного підпорядкування Московському Патріархату. Коли після української революції починався Крим, на самому початку Патріарх Кирило активно підтримав Путіна в ідеї об’єднання російського народу тимчасово розділеної Русі. Однак, незважаючи на це, була заява речника УПЦ, що війна не має Божого благословення. Це сильний крок! Майже такий самий сигнал Кремлю, що далеко не всі росіяни підтримують війну в Криму, подали тоді, коли в Москві заарештовували людей, які вийшли на площі з гаслом «Ми за мир!». Тому я б не був дуже критичним щодо УПЦ.
Не пройшло непоміченим і те, що одразу після зміни влади в Україні внаслідок революції УПЦ МП змінила Предстоятеля – Митрополитом, замість Володимира, став єпископ Чернівецький та Буковинський Онуфрій. Хто він? Він автономіст, авкефаліст чи лояліст до Москви?
Я не знаю його особисто, але мені пояснювали, що він є нейтральною людиною в Українській Православній Церкві. Якби я був керівником в УПЦ, то я б зараз вибирав саме такого. Розумієте, у цій ситуації, щоб Церква не розлетілася, на її чолі мусить бути нейтральна людина. Він не кинувся у вир політичних суперечок на боці одних чи інших. У питанні Криму він також виступив на боці народу, який не хоче війни. Тому поки що Онуфрій не зробив якихось великих помилок.
По лінії Константинополь-Москва також не пройшло непоміченим, що Патріарх Кирило віддавав перевагу попередній українській владі, а Вселенський Патріарх Варфоломій провів службу за Україну і пом’янув жертв Майдану…
Це нормальна позиція Константинопольського Патріархату і Патріарха Варфоломія особисто. Припускаю, що він міг би зробити і більше, але українці йому дякують за те, що він зробив своїми сигналами і своєю позицією.
Папа Римський Франциск якось солідаризувався з Майданом?
Так. Він був солідарний із революційними українцями. Але, як кажуть, ми завжди хотіли б більшого. Проте дякуємо за постійну увагу Папи до України.
Ростислав Хотин, Департамент інформації УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
