Святий Франциск вдихнув нове життя у середньовічну духовність, міцно поєднав створіння з Творцем, а над усе полюбив Христа у Його стражданнях.
Вираженням містики св. Франциска є однаковою мірою як його стигмати, так і виспіваний ним Гімн Сонцю. Від часів Бідняка з Ассизі народжується новий погляд на людину і форму її стосунку до Бога. Христос і Марія сходять із високо піднесених п’єдесталів на землю, аби взяти участь у людських справах і турботах повсякденного життя.
Францисканська побожність є більше переживанням, аніж спекуляцією думки, завдяки чому вона стала доступною для всіх. Це, однак, не означає, що христоцентрична духовність стала виключною власністю францисканського руху. В домініканських колах, а також і в цистерціанських, культ людства Ісуса набуває в цей час великої інтенсивності. Попри наукову врівноваженість, теологічна думка св. Томи повністю проникнута полум’яною любов’ю до Бога-Людини. Цю полум’яну любов ми знаходимо також у містичному досвіді двох видатних цистерціанок — св. Мехтильди (†1299) і св. Гертруди Великої (†1302). Гаряча любов до Спасителя проявилась у них в ушануванні ран і Серця Христа, а завдяки своїм емоційним елементам ця побожність має чимало спільних рис із францисканською.
Пасійну течію побожності Середньовіччя досить повно виклав у своїй думці св. Бонавентура (†1274). Листи Серафічного Вчителя становлять черговий етап у розвиткові молебню до Розп’ятого, а Страсті Христові становлять першопланове місце у вченні святого. Він просто невичерпний щодо багатства порівнянь, символів і визначень, із допомогою яких прагне показати глибини таємниці любові Бога до людей, явленої у хресній смерті Ісуса Месії. Отже, немає нічого дивного, що св. Бонавентура був названий Пасійним Учителем.
Зокрема, три твори св. Бонавентури безпосередньо присвячені тематиці Страстей. Це «Містична галузка», «Дерево життя» і офіцій Бревіарію (добір текстів для Літургії Годин) про Страсті Господні. До цього жанру належать також і популярні пізніше середньовічні житія Христа, зокрема «Медитації про життя Христа» Йоана де Каулібуса (ще відомого як Псевдо-Бонавентура) і «Житіє Господа нашого Ісуса Христа» Людольфа Саксонця (†1370). Зокрема перший твір залишив по собі чимало літературного наслідування у Середньовіччі.
Спільною рисою пасійних розповідних творів є те, що вони всі беруть матеріал не тільки з біблійних джерел, але і з апокрифів. Черпання з неканонічних матеріалів, однак, призвело до однобічності погляду на Христа. Затирається головна риса особистості Спасителя, а саме — те, що Він є обіцяним Месією, а на хресті склав жертву відшкодування, а Його Воскресіння має сотеріологічний характер (тобто стосується діла спасіння). Аби зацікавити читача таких творів, зворушити його, автори наводять численні реалістичні описи страждань Христа, Його самотність у годину страждань, безсильність Матері, яка прагне прийти з допомогою, ненависть і злість катів. Розвиток сюжету напружений і сповнений динаміки, а перебіг події бачиться немовби очима Марії, яка дуже часто з’являється у таких сценаріях. У сенсі змісту Страстей, в таких літературних творах є всі головні біблійні моменти, щедро збагачені доповненнями, які не було звідки взяти інакше, як тільки з апокрифів.
Гідний відзначення є порядок подій, викладений у творі «Роздуми домініканські» та у Бальтазара Опця (Опецького). Згаданий Бальтазар вказує, що вперше Христос упав після винесеного Йому смертного вироку, коли з Нього зривали шати. Хрест, покладений на Його плечі, мав 15 футів. Після розмови з єрусалимськими жінками Ісус побачив свою Матір і впав під хрестом. Також і Марія з великого болю впала на землю. Симона Киринеянина примусили нести хрест не замість Христа, а разом із Ним. Хоча Симон допомагав нести хреста, однак Ісус упав на Голгофі і «сильно обличчя собі поранив». Після того, як із Нього зняли багряницю, Христос, «не можучи стояти далі, упав». Описання розп’яття сповнене реалізму. Скорботна Мати жаліється Богу Отцю через Страсті Сина. Так само й другий згаданий твір, «Роздуми домініканські», позначений багатством подробиць в описаннях Страстей. Весь пасійний цикл розпочинається з прощання Христа з Марією у «квітну» неділю. По дорозі Христа від преторії Пілата на Голгофу названо такі сцени: покладення хреста, прощання з Марією по дорозі на Голготу, падіння під хрестом, зустріч із Симоном Киринеянином і Веронікою. Дуже детально розписано подробиці розп’яття і смерті Христа.
Виняткове значення для збагачення пасійної побожності мала середньовічна містика. То саме містики своєю чутливістю до болю постаралися поглибити всі обставини страждань і смерті Христа. Твори великих учителів німецької містичної Верхньорейнської школи — Екхарта (†1327), Йоана Таулера (†1361) і Генріха Сузо (†1366), попри піднесеність їхніх спекуляцій, відзначаються сильним чуттєвим забарвленням. Останній з них, посилаючись на думку св. Павла, визначає пізнання Розп’ятого як найвищу філософію свого життя.
Серед містичних переживань, релігійних об’явлень та екстазів душі, що споглядали Христа, намагалися огорнути всю Його любов до людини. У їхніх творах підкреслюються удари і рани, отримані Христом під час бичування та коронування тернами; описується жорстокість, із якою Його було прибито до хреста. Знаряддя Страстей Христових (Arma Christi), рани і кров Христа дістають особливе ушанування. Деякі сцени Страстей поєднано з канонічними годинами чи днями тижня. Створюються спеціальні «Годинники Страстей Господніх».
Свята Бригіда Шведська (†1373), чиї об’явлення під кінець XIV століття були знані в усій Європі й чиї молитви до Розп’ятого посіли своє недоторканне місце у книжках для мирян, споглядає сцени Страстей так, ніби вони відбувалися безпосередньо перед її очима. Таку само позицію можна знайти у другої знаної на той час візіонерки — св. Катерини Сієнської (†1380).
Одна з дерев'яних скульптур-"містерій", теми Воздвиження Хреста; їх носили вулицями міста у спеціальних процесіях. Трапані, Сицилія. Фото: fototerra.ru
Представлення Розп’яття у цій новій редакції багато чим завдячує містиці, яка намагалася пізнати і описати фізичні та духовні страждання Ісуса. Починаючи від XIV століття, таке ставлення запановує в умах і уявах, формуючи бачення, що пульсує повнотою сердечного співчуття. З євангельської розповіді виділяються ті епізоди, події, образи або постаті, з якими поєднується особливо сильний емоційний колорит. Ці сцени набувають конкретизування у ліричних творах, релігійному театрі, живописі та скульптурі. Сама ж християнська духовність, на якій відбилися екзистенційні тривоги і турботи людей кінця Середньовіччя, набуває рис патетичних і трагічних.
Можна сказати, що це драматичне бачення Страстей Христових уже постійно впливатиме на модель християнської побожності, по новітні часи включно. Ісус у моментах свого життя і страждань немовби зрівнюється з іншими людьми, завдяки чому Його образ стає близьким і простим. Здається, що ми маємо перед собою не звитяжного Господа, а Брата який знає всі скорботи, Друга, Лікаря, ба навіть Жебрака, який простягає пробиту долоню по гріш людської любові. Христос зовсім не стриманий у розкритті свого болю, Він говорить про нього майже кожній людині. Аби надихнути людей до ще більшої любові, Він розкриває їм свої приховані страждання, яких зазнав під час Страстей.
Природним резонансом так сприйнятої пасійної побожності стає визволення якоїсь предивної внутрішньої чутливості, яка охопить людей пізнього Середньовіччя, проявляючись у ревних і щедрих сльозах, що проливалися над муками Христа.
Серед форм пасійної побожності не можна не згадати літургійну драму — інсценізації подій із життя Христа. Колискою цього явища була Західна Європа. Зокрема п’ять особливих видовищ, пов’язаних з літургійною драмою, увійшли в церковну історію: процесія у Вербну неділю, Остання Вечеря (Mandatum), Воздвиження Хреста і Поховання Христа, а також Відвідання Святого Гробу. Набагато вільніші зв’язки єднали з пасійною темою інші інсценізаційні давньоєвропейські форми, такі як містерії, міраклі та мораліте. З огляду на численні мирські теми, їх найчастіше ставили поза церковними мурами, на ринкових площах чи центральних площах міст.
Задля влаштування містерій, зокрема найбільшої з них — представлення Страстей Господніх, — постають спеціальні товариства і корпорації. Так під кінець XIV століття виникло у Парижі Братство Страстей Господніх, яке з часом привласнило собі щось на кшталт монополії на представлення світської драми, за співпраці з «Дітьми безтурботності», оскільки кожна серйозна вистава мала переплітатися комічними інтермедіями, щоби не втрачати уваги глядачів. З огляду на цю ж само увагу, якої не можна було випускати, на виставах не сторонилися крайнього реалізму. Це мало прикрі наслідки для самих акторів. Наприклад, 1437 року в Метці настоятель Ніколь, який грав роль Христа в агонії, ледве не помер насправді на дереві хреста. Також і ще один священик, Жан де Міссей, який грав Юду Іскаріота, повісився трохи надовше, ніж це було розумно, втратив притомність і був би помер, якби йому не поспішили з допомогою.
Як видно з наведених прикладів, духовенство брало участь у пасійних виставах разом із мирянами, бо це були важливі релігійні події у житті місцевих спільнот.
Опрацьовано за виданням: Droga krzyżowa, ks. Jerzy Kopec CP
фінансово.
Щиро дякуємо!
