Католицький священик-редемпторист і журналіст зі Словаччини Растіслав Длуги приїхав до Львова, щоб узяти участь у міжнародному студентському медіасимпозіумі, організованому Школою журналістики Українського католицького університету.
Він розповідає, що спершу став священиком, а вже потім опанував журналістику. «Мій тато не був щасливим. Він думав, що я просто лінуюсь працювати, – сміється о. Растіслав, розповідаючи про свій життєвий вибір. – Він сказав, що я скоро повернусь, і дав мені два роки. Запевнив, що я не зможу жити без жінок». Але батько помилився: зараз Растіславові сорок, і він залишається вірним своєму життєвому покликанню.
– Як ви зацікавились журналістикою?
– Це було дуже природно, я відчував, що маю писати. Коли мені було дванадцять, я написав свій перший вірш. Відправив його до доволі відомої газети й уважав, що стану поетом. Але вони повернули мені мої віршовані роздуми про життя.
Потім я багато читав, писав для себе й не думав, що це можна публікувати. Вже згодом, будучи священиком, почав говорити з людьми, й люди цікавились не тільки тим, що я казав, але й тим, як я це робив. Одного разу католицька газета запропонувала мені написати статтю. Я спробував, і в мене вийшло. Стаття ця називалась «Шлях чоловіка» – у ній ішлося про справжнього чоловіка. Я писав про те, чого навчився у своїх дідусів. Про те, що хотів стати воїном, але не битися з іншими, а боротися за щось.
Я маю чотирьох братів і сестру. Коли ми були маленькими, ми робили іграшкову зброю, і наша мама була через це дуже зла. Ніхто не вчив мене жорстокості, але щось було в мені і в моїх братах, що спонукало нас гратися в солдатів, воїнів, королів. І я думаю, що це нормально: в кожному маленькому хлопчикові живе воїн, який хоче боротись. Моя молодша сестра, натомість, танцювала й носила гарні сукні, а ми не розуміли, навіщо. Так само дівчата не розуміють, навіщо хлопцям боротись. Я з дитинства знав, що буду боротись за справедливість. Не сидітиму в кутку як пасивний спостерігач, а буду активно діяти.
– Чому ви обрали для своєї першої статті саме цю тему?
– Ми якраз проводили духовні зустрічі для чоловіків. Зібрались на чотири дні, щоб поговорити про все: про жінок, про дітей, про секс. Разом молились і намагались побачити в Біблії те, ким ми є, чого від нас хоче Бог, якими ми, чоловіки, маємо бути. Що каже саме Біблія, а не світ або медіа.
А згодом я став головним редактором католицького журналу Slovo medzi nami («Слово поміж нас»). Він щомісячний, але в ньому є статті на кожен день. Це така собі щоденна медитація, базована на літургії. В журналі також публікуються історії про Ісуса. Люди можуть відкрити це видання в автобусі, прочитати статтю-медитацію, а вже потім іти на роботу.
– Ви сам пишете ці медитації?
– Ні, переважно перекладаємо з англійської. Адже є англомовні видання, які роками публікують подібні тексти. Наших власних текстів – приблизно п’ята частина. Інколи змінюємо чужі дописи. Також журнал має додаток для родини про виховання дітей, який ми складаємо самі. Наприклад, розповідаємо про те, як батьки мають займатися статевим вихованням дітей і допомагати їм обирати правильні телевізійні програми.
– Коли люди дізнаються, що ви священик і журналіст, вони дивуються?
– Ні, а що тут дивного? Найкращими журналістами в історії були священики.
– Як ваша Церква ставиться до останніх подій в Україні?
– Ми знаємо все, підтримуємо Україну, і нам дуже сумно через те, що відбувається. Для мене найважливішим є те, що Словаччина підтримує Україну і ми проти Путіна. Люди думають, що тут небезпечно – не тільки у Львові і в Криму, а в усій країні. ЗМІ показують, що тут стріляють і кидають гранати, бо хочуть зробити цікавий сюжет. Так, наче люди тут узагалі не ходять на роботу, бо все горить. А читачі не знають правди, бо читають ті новини, що мають. Вихід один – приїхати на місце й побачити, як усе є насправді. Я не боявся сюди їхати і не побоявся б їхати в Крим.
– Про що ви мрієте?
– Планів не маю, всі мрії вже здійснились. Колись я хотів побачити Ніагарський водоспад – і побачив, хотів з’їздити до Нової Зеландії – з’їздив. Це були просто дитячі мрії. Можливо, вони не дуже духовні, але вони людські. Зараз я духовна людина, Бог вражає мене дуже часто й зазвичай приємно. Є багато сюрпризів від Бога, один із них – те, що я зараз в Україні.
Фото Антона Бурачека
фінансово.
Щиро дякуємо!
