Дещо несподівано пролунало рішення Папи Франциска про спільну канонізацію Йоана ХХІІІ і Йоана Павла ІІ. Добрий Папа і Великий Папа разом входять до почту святих.
«Та хіба Рим їх вмістить?» — бідкалися мешканці Вільного Міста, думаючи про натовпи, які прибудуть на 27 квітня 2014 р. на канонізаційні урочистості. Йдеться не мало не багато як про двох найбільших свідків віри соборної епохи: один дав імпульс віднові Церкви, інавгуруючи ХХІ-й в історії християнства Вселенський Собор; другий як активний його учасник втілював Собор у життя, самим собою показуючи, ким може бути пособорний католик і пособорний пастир.
Точки збіжності
Їхні життя йшли паралельно упродовж 43 років. Стільки мав Кароль Войтила, коли папа Йоан ХХІІІ помирав в Апостольському палаці у Ватикані 3 червня 1963 року. Попри те, що віком вони були різні, їхні біографії мають чимало спільних моментів: тонкі нитки Провидіння перепліталися між собою на різних рівнях. Папа Йоан ХХІІІ був беатифікований 3 вересня 2000 року, зробив це Йоан Павло ІІ. Сам же Йоан Павло ІІ був проголошений блаженним на тій же площі св. Петра у Римі 11 роками пізніше. У беатифікаційних процесах обох пап бралося до уваги чимало зголошених благодатей, із яких в обох випадках вибрано факти зцілення черниць, непояснювані з медичного погляду.
Чимало збігів і аналогій можна відшукати і їхніх життєвих шляхах. Вони зростали у простих сім’ях, загартованих важкою працею, але сильних міцною вірою. Анджело Ронкаллі народився під кінець ХІХ століття у багатодітній сім’ї як третя дитина з чотирнадцяти. Сім’я утримувалася з сільськогосподарських робіт. У подібних скромних умовах зростав і Кароль Войтила, який, окрім усього, у 9-річному віці пережив втрату матері, а трьома роками пізніше — смерть старшого брата, лікаря. Його сестра померла ще до того як він сам народився. Віра і молитва дозволяли обом сім’ям вистояти у найважчі часи. Анджело і Кароль пережили великі трагедії ХХ століття, дві війни, тоталітарні диктатури, фашистську і комуністичну. Вони пізнали депортації, табори, Голокост і голод. Обидва пережили це все на Сході. Войтила — як мешканець Польщі, Ронкаллі — як папський легат у Болгарії і Туреччині.
Обидва свої священицькі студії і досвід переказували іншим як викладачі у семінаріях: Войтила — у краківській семінарії, а потім у Люблінському католицькому університеті; Ронкаллі — у семінарії в Бергамо. Схожим чином вони також брати участь у творенні фундаментів сучасного їм молодіжного душпастирства: о. Кароль був студентським душпастирем у Кракові, підтримував молодих наречених і подружжя у поглибленні їхнього специфічного мирянського покликання у Церкві; о. Анджело заснував Дім студента у Бергамо, ініціював молодіжні та студентські кола і комітети жінок-католичок. Із цього спільного досвіду пізніше зродилися Всесвітні дні молоді.
Особливе значення для обох цих людей мав 1958 рік. Того року, 28 вересня, Кароль Войтила прийняв єпископські свячення у Вавельській катедрі, а рівно за місяць конклав покликав на Петрове правління кардинала Ронкаллі. Своєю чергою, минуло 20 років, і кардинал Войтила був обраний на Папу, приймаючи від свого знаменитого попередника своє перше ім’я Йоан.
Шерег збігів і єднань, наявних поміж обома цими великими пастирями Церкви ХХ століття, можна скріпити такою «застібкою»: після винесення на вівтар Йоана ХХІІІ і перенесення його реліквій до базиліки св. Петра, Йоан Павло ІІ побажав, аби його тіло по смерті зайняло місце беатифікованого попередника у Ватиканських гротах. «Усвідомлення, що Йоан Павло ІІ спочиває нині в місці, яке раніше належало Ронкаллі, є для мене джерелом емоцій, — довірливо казав тоді особистий секретар Йоана ХХІІІ архиєпископ Лоріс Каповілья. — Від 1963 до 2002 року я часто клякав на підлозі цієї каплички, над якою чуває Боже Материнство Марії». Сьогодні тіла обох святих спочивають праворуч від нави базиліки св. Петра у Римі. Йоана ХХІІІ поховано під вівтарем св. Єроніма, натомість Йоан Павло ІІ лежить у каплиці св. Себастьяна, обік «П’єти» Мікеланджело. Навіть літургійні спомини обох пап у календарі сусідують: Йоана ХХІІІ згадуємо 11 жовтня, у річницю відкриття ІІ Ватиканського Собору, а Йоана Павла ІІ — 22 жовтня, у річницю інавгурації його понтифікату. Символічні поєднання цифр.
Незабутні зустрічі
У понеділок 8 жовтня 1962 року, за кілька днів перед початком Собору, 43-річний польський єпископ-помічник Краківський піднімався разом із групою інших пурпуроносців польського краю сходами до папських покоїв. Хто ж тоді міг припустити, що то зустрічаються двоє наступників св. Петра… Польські єпископи на чолі з о. Примасом кардиналом Стефаном Вишинським провели кілька хвилин у гостях у Доброго Папи. З цієї зустрічі збереглося кілька безцінних фотознімків, які представляють Ронкаллі й Войтилу. На одному з них, звичайному груповому фото, о. Примас стоїть праворуч папи, а єпископ Войтила — у глибині, по інший бік. Натомість впадає у вічі одна знаменна подробиця: з-посеред усіх учасників події тільки ці двоє, папа і Краківський єпископ, тривають руки на нагрудних хрестах. На іншому фото о. Примас представляє привезений папі образ Матері Божої Ченстоховської. Також і цим разом тільки погляди Йоана ХХІІІ і Кароля Войтили сходяться в одній точці — на Матері Божій. Того дня папа записав у своєму щоденнику: «Насамперед важлива і дорога аудієнція, уділена кардиналові Стефану Вишинському, архиєпископові Варшави; спершу йому самому, а потім із польськими єпископами, шляхетним зібранням прелатів, яких я оточив якнаймилішою сердечністю, остерігаючись будь-яких згадок про місцеву ситуацію політичного характеру в країні, в якій ці пастирі нині виконують своє духовне служіння, яке становить єдиний аспект, що мене цікавить».
1929 року, вже 25 років будучи священиком і 5 років — єпископом, Ронкаллі черговий раз (утретє) побував у Польщі, з якою також мав певні дотичні у житті. Того разу він, як Апостольський візитатор Болгарії, прибув до Польщі після триденного візиту до Чехословаччини, аби відвідати Ченстохову і Варшаву. У сакристії ясногурського храму залишив запис: «Fiat pax in virtute tua, Regina Poloniae et al turribus Abundantia tuis» (нехай буде мир у Твоїх володіннях, Царице Польщі, і нехай квітне він у Твоїй твердині). 12 січня 1953 року о. Стефана Вишинського разом із архієпископом Ронкаллі папа Пій ХІІ підніс до кардинальської гідності. Польському Примасові вперше дозволили виїзд поза межі комуністичної Польщі, і першим, хто зустрів його на італійській землі, був патріарх Венеції Анджело Ронкаллі.
Із цим виїздом, що єднає майбутнього папу з польськими землями, батьківщиною наступного майбутнього папи, пов’язаний кумедний момент. Отож, 8 травня 1957 року двоє достойників обійнялися у Венеції. З нагоди такої зустрічі навіть було передбачено тривалішу затримку поїзда, який прямував до Рима. Патріарх Ронкаллі запропонував гостю покататися на гондолі. Певної миті кардинал Вишинський занепокоївся, а чи не спізняться вони на потяг. На що майбутній папа Йоан ХХІІІ із характерною широкою усмішкою відповів: «Прошу, не переймайтеся. Бачите ось ту гондолу позаду нас? У ній сидить і мліє, так само як і ми, машиніст потягу. Все під контролем».
Свого часу Йоан Павло ІІ побажав ушанувати свого попередника, вибираючись до рідної місцевості Ронкаллі — Сотто іль Монте. Це було 26 квітня 1981 року. Папа Войтила прибув літаком уранці. Попри дощ, тисячі вірних прибули, аби прийняти гостя з Ватикану. Йоан Павло ІІ відслужив Святу Месу, відвідав рідний дім попередника, побачив хрестильницю, парафіяльну церкву і музей, де зустрівся з особистим секретарем Йоана ХХІІІ, архиєпископом Лорісом Каповільєю. «Я насправді щасливий, — сказав Йона Павло ІІ, — бо можу перебувати у місцевості, загально знаній як рідний край мого попередника, папи Йоана ХХІІІ, чиє ім’я я ношу разом з іменем Павла».
Собор і папи
ІІ Ватиканський Собор — це слово назавжди зрослося з пам’яттю про папу Йоана, який, скликаючи його, розпочав нову весну Церкви. «Я також мав щастя брати участь у Соборі, — казав Йоан Павло ІІ, — і зберіг із цього періоду незабутні й цінні спогади».
«Кардинал Войтила, — згадував архиєпископ Міланський Анджело Скола, — належить до тих, чий внесок у Собор був винятковим, багатим у сенсі кількісному і особливо багатий та різнорідний у сенсі доктринальному. Немає багато Отців Собору, які забирали би голос на загальному зібранні так часто, як Краківський єпископ». У першій промові до кардиналів після обрання Йоан Павло ІІ проголосив: «Насамперед ми прагнемо покласти натиск на непроминальне значення ІІ Ватиканського Собору, яке становить для нас формальний обов’язок належного виконання його рішень». Він хотів, щоб завдяки такій програмі понтифікату розквітло те, що було засіяне у ріллю Церкви Йоаном ХХІІІ. Двоє цих пап зробили багато для згаданого Собору: перший його відважно відкрив, переконаний в істинності натхнення Святого Духа у собі; другий узявся за труд ініціації цілої Церкви у Собор шляхом подарованого йому тривалого, 27-річного понтифікату.
Окрім самих документів, Собор виробив також новий стиль буття і діяння Церкви. Одним із його знаків було поновне відкриття Церкви на євангелізацію. Тоді на вершину папської активності вибилося прагнення переступати межі й кордони, у згоді з пасхальним повелінням Господа Ісуса: «Ідіть по всьому світу і проголошуйте Євангеліє». Папа Ронкаллі був першим за всі віки Папою Римським, який вийшов поза мури Ватикану, вирушив на вулиці Рима, сідав у потяги, аби поїхати до Лорето й Ассизі. Слідом за ним папа Йоан Павло ІІ сходитиме на трапи літаків, аби дістатися до найвіддаленіших закутків землі з посланням про Христа. Кожен по-своєму, обидва папи — як в апостольські часи — зробили з подорожі головне знаряддя виконання Петрової місії. Ронкаллі свої найдовші подорожі відбув перед обранням на Столицю Петра, Войтила — після обрання на папський трон. Йоан Павло ІІ, «pope globtroter», провів більше апостольських подорожей, ніж усі його попередники. В самій лиш Італії він провів їх 146, відвідав 250 міст і подолав 84 998 кілометрів.
Папа Войтила здійснив 104 міжнародні подорожі, зустрічаючись із людьми 129 народів, відвідуючи 715 місцевостей і сумарно подолавши 1 162 615 кілометрів. «Папа, — казав він, — їде як посланець Євангелія для мільйонів братів і сестер, які вірують у Христа; я хочу з ними познайомитися, обійняти їх, сказати всім: дітям, молоді, чоловікам, жінкам, робітникам, селянам, працівникам вільних професій — що Бог їх любить. Я іду туди також і для того, щоб дістати від них заохочення і мати за взірець їхню доброту й віру».
Анджело Ронкаллі свою першу подорож відбув ювілейного 1900 року, із Сотто іль Монте до Рима. Як секретар єпископа Бергамського, він здійснив паломництва до Лурда, по дорозі зупиняючись у Марселі, Монпельє, Ліоні та в Арсі. Далі він по черзі відвідав Святу Землю, Швейцарію, Німеччину, Австрію, Польщу та Угорщину. Як голова Товариства пропаганди віри, провів життя у постійних подорожах. 1925 року був скерований як папський легат до Болгарії, потім до Туреччини та Греції. У Болгарії не раз подорожував старим зношеним автомобілем, а інколи навіть верхи на віслюку. Наступною зупинкою його життєвих подорожей була Франція, а далі вже Венеція, яка стала для нього передостанньою зупинкою життєвого шляху. Як патріарх цього міста, Ронкаллі навіть сказав приготувати йому саркофаг у базиліці св. Марка. Однак його обрали на папу, і — попри похилий вік — він зумів, відкриваючи Собор, вручити іншим пастирям і вірним Церкви мапу подальших паломництв із місійним посланням Ісуса Христа.
Марія — моя любов
Любові до Марії Кароль Войтила навчився від мами Емілії, так само як Анджело Ронкаллі — від своєї мами Маріанни. Молодого Кароля батько вчив витривалої молитви на розарії та паломництв до марійних санктуаріїв. Йоан Павло ІІ називав Розарій «улюбленою молитвою». Він писав у книжці «Дар і Таємниця»: «Говорячи про джерела священицького покликання, я не можу забути про марійний аспект». У Кракові Войтила познайомився з кравцем Яном Тирановським, засновником молодіжних груп «Живого Розарію», в якому брав участь разом зі своїми ровесниками. Улюбленим читанням молодості у нього була книжечка св. Людовіка Марії Гріньйона де Монфора про Марію. «Завдяки св. Людовікові я почав наново відкривати всі скарби дотеперішньої марійної побожності, але немовби з нового погляду». Після номінації на єпископа Войтила у своєму гербі вмістив хрест, літеру «М» (Марія) і гасло «Totus tuus» (увесь Твій). «Наш папа не вірить у Марію, — по роках задирливо написав Вітторіо Мессорі, — оскільки, на своє щастя, він осягнув стадію очевидності, певності. Для нього Матір Божа — це конкретна, реальна особа, про яку він думає як про родичку, яка є членом його власної родини. Кароль Войтила не ’відданий’ Мадонні, він ’закоханий’ у Неї”.
Схоже ставлення мав Анджело Ронкаллі. У своєму щоденнику він писав 1930 року: «Я також, з усім запалом, зродженим із моєї відданості Марії, кладу себе Їй до ніг, присвячуючи Їй себе самого та всі свої вчинки». У початкові роки семінарії Анджело вступив до Конгрегації Благовіщення Пресвятої Діви Марії, серед правил якої було щоденне відвідування каплиці, присвяченої Мадонні, три акти умертвлення, присвячені Їй, і читання різних молитов. Особливим обов’язком було дотримання цноти. «О Маріє, мати моя, — писав він у щоденнику, — якщо и не допоможеш мені тепер, коли я так сильно цього потребую, то яким кліриком, яким священиком я буду?»
Незабаром після висвячення Ронкаллі 1904 року брав у Римі участь у відзначення 50-річчя проголошення догмату про Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії. Брав він також участь 1 листопада 1950 року у проголошення догмату про Внебовзяття Пресвятої Богородиці. Також ІІ Ватиканський Собор був відданий ним, уже як папою, під опіку Марії. Від подався до Лорето у переддень відкриття Собору, аби ввірити матері Господа — «першій зірці Собору» — долю цього великого церковного згромадження.
23 травня 1963 року було офіційно оголошено про шлункову хворобу Йоана ХХІІІ, а 3 червня, після 4 років, 6 місяців і 6 днів понтифікату, папа відійшов до Господа, переказуючи живим заповіт Христа: «Щоб усі були одно». Життя папи Ронкаллі було зосереджене на таємниці П’ятдесятниці. Його мрією було, щоб Собор став новим віянням Святого Духа у Церкві. В день урочистості Зіслання Святого Духа він інавгурував підготовчі праці до Собору. В день цієї само урочистості господь покликав його у вічність. Йоан Павло ІІ помер 2 квітня 2005 року, суботнього вечора, у надвечір’я першої неділі після Великодня. Він був Папою Божого Милосердя. Як молодий «хлопець у дерев’яних черевиках», повертаючись із примусових праць на хімічній фабриці Solvay під час війни, він заходив на хвилину молитви до церковці в Лагевніках, де спочиває тіло св. Сестри Фаустини Ковальської, найвідомішої візіонерки й містички, якій Ісус довірив послання про Боже Милосердя для світу. Войтила як єпископ боровся за ствердження істинності послання Фаустини, наказав редагувати розпорошені записки її «Щоденника». Як папа, він зробив Боже Милосердя темою своєї другої енцикліки, популяризував молебень до Божого Милосердя, встановив Неділю Божого Милосердя і канонізував с. Фаустину як першу святу Третього тисячоліття. Він був узятий до Неба у надвечір’я неділі, яку сам раніше присвятив Божому Милосердю. Це не випадковість, це Боже Провидіння постановило зрілість Церкви підтримати прикладом святості життя цих двох сучасних християн у білих піусках.
о. Роберт Скшипчак, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
